Містика Букрина

Де сьогодні ще можна побачити таке дике буяння природи, та ще й неподалік столиці, лише за 80 км? Іноземці традиційно порівнюють цей дніпровський півострів зі Швейцарією. Порізана глухими ущелинами, вкрита незайманими лісами місцевість здавна вабила до себе людей.

Багато хто чув про провальний масовий наступ радянської армії на Букринському плацдармі 1943 року. Русло Дніпра було завалене трупами тисяч солдатів, і ці імпровізовані загати саперам навіть доводилося підривати. Історики досі не розуміють, заради яких стратегічних цілей радянське командування поклало тут 200 тис. воїнів. Але Букрин цікавий не лише тим, хто вивчає історію Другої світової війни.

Біля капища Кібели

Півострів історично поділений між придніпровськими селами на умовні зони. Північна частина з Трахтемировом давно вважається козацькою столицею. Центральна із селом Григорівка відома дикістю пейзажу і давньоруським городищем. Південну ж частину півострова прославив Бучак – можливо, наймістичніше місце у всій великій Черкаській області. Тут розташовані Рожена криниця, давньоруське капище Бабина гора і гора Дідів шпиль.

Так поміж мандрівників і повелося: цінителі козацької слави їдуть до Трахтемирова, любителі похмурих пейзажів – до Григорівки, а езотерики прямують до Бучака.

Сама назва Букрин сягає глибини тисячоліть. Цілком можливо, що це споконвічне ім’я стародавнього міфічного народу укрів (або, що ймовірніше, угрів), який колись тут жив. Хтось стверджує, що правильно треба казати Бугрин і що назва виникла з огляду на дуже горбисту місцевість.

Тут знайдено багато археологічних пам’яток. Одна з них – Великий вал заввишки 3–4 м і протяжністю 15 км. Із зовнішнього боку валу помітні сліди давнього рову. Обидва його кінці впираються в Дніпро. Багато дослідників XIX століття припускали, що на відногах найближчого до села Великий Букрин плато нібито розташовувалося капище язичницької Великої Матері Кібели.

На Букринському півострові колись розташовувався скіфський порт. Місцеві мешканці й досі знаходять у ярах скіфські наконечники і грецькі дрібнички.

За часів Київської Русі тут було місто Заруб, а довкола нього – безліч хуторів і поселень. Крім того, на тутешній Бабиній горі містилося найбільше на Середньому Подніпров’ї слов’янське капище, напроти якого височіє сакральна гора Дідів шпиль. Зайшлі монголо-татари також оцінили первісну красу півострова і навіть заклали тут низку селищ, зокрема Трахтемирів і Бучак.

Козацький метрополь

Село Трахтемирів чи не давніше від Києва. Свою назву воно дістало нібито від імені якогось тюркського хана. Пізніше, в середні віки, тут були козацький Трахтемирівський монастир і шпиталь для старих та поранених козаків. На околицях села функціонували каменярні, де здавна добували камінь для жорен та надгробків. І навіть сьогодні в букринських лісах розкидано безліч кам’яних хрестів і пам’ятних обелісків давніх часів, виготовлених місцевими умільцями. Деякі з них уже за часів козацтва вважали відгомоном сивої старовини. Найвідомішою є могила з кам’яним хрестом козака Івана Мухи. На околиці села містяться й залишки печерного храму Св. Параскеви. Про те, наскільки козаки цінували це місце, свідчить хоча б давня українська балада: «Срібло, злото на три часті паювали: \ Першую часть брали, на церкви відкладали:\На святого Межигірського Спаса,\На Трахтемирівський монастир,\На святую Сечовую Покрову давали,\Котору давнім козацьким скарбом будовали». Не випадково навколо села Трахтемирів досі шукають (і час від часу знаходять!) козацькі скарби.

За часів СРСР хтось із тих, хто пам’ятає історію, на злість комуністам трохи підправив тополю на козацьких могилах так, що та й донині росте у формі тризуба.
Сумно, що як населений пункт село практично перестало існувати. Значна його частина разом із монастирем пішла під  воду Канівського водосховища. Затопило рукотворне море і братські могили тих 200 тис. невідомо за що загиблих радянських бійців. Справді, кінці у воду…
Цей край втрачає населення також через дивний статус цих земель, які місцеві мешканці називають ландшафтним парком. Усю навколишню місцевість оголошено заповідною. Дороги перекриті шлагбаумами, на путівцях розсипані металеві шипи-їжаки, а природу охороняють єгері. Як результат – у цих дивовижно гарних місцях чи не найвища густота диких тварин на квадратний кілометр. Однак споконвічним мешканцям Трахтемирова, спадкоємцям славного козацтва, живеться важко.
Ще кілька років тому в Трахтемирові мешкав дід Іван. Коли від села залишилося з десяток хат, він уперто і далі тримався старовини. Погодувавши зранку курей рубаною рибою, довгий час самотужки будував хату-мазанку. Я з цікавістю спостерігав за технологією зведення житла, витоки архітектури якого сягали трипільської глибини століть. Попри вмовляння рідних і сина-бізнесмена, дід Іван відмовився переїжджати до міста, тут і помер.

Альтернативна столиця

А мешканці трохи більш населеного села Григорівка щиро впевнені, що їхня мала батьківщина – головне місце на півострові. Григорівка вже давно стала місцем поклоніння художників і столичної богеми.  

Особливої принадності диким пейзажам Григорівки додає природна засіка, що виникла 1999 року в урочищі Здихальня внаслідок потужного смерчу. Тайфун піднявся Маяковою горою. Потім із найвищої точки півострова смерч скотився в Канівське море, де й вщух.

Мальовничий килим із повалених дерев протяжністю кілька кілометрів вказує рух тайфуну. Проторовано шлях із розмахом, лісові яри подекуди перекриті мертвими стовбурами. Обламані гілки стирчать у різні боки, створюючи непереборні перешкоди. Одне слово, від такої засіки князі Київської Русі були б у захваті. Звірів тут скільки завгодно. Косулі й кабани почуваються цілком віль­­но, як і дикі птахи.
Однак цим таємничі природні катаклізми Григорівки не обмежуються. Неподалік Григорівки був лісовий ставок. Якось радянські начальники вирішили провести тут меліоративні роботи і знищити його. Знести греблю виявилося справою нехитрою. А коли вода зійшла, дно колишнього ставка ворушилося від чорних раків. Але членистоногі не поповзли слідом за водою. Ні, чорними полчищами вони полізли на гору! А обігнувши її, загинули в урочищі Здихальня. Гора ж відтоді так і називається Ракова.

Рожена криниця

Урочище Рожена криниця стало популярним ще в XI столітті. Коли Ізяслав Ярославович із військом ішов на половців, місцева красуня Рожена подала йому яндолу (великий дерев’я­ний ківш) із цілющою водою.

Знайти криницю нелегко. Розташована вона лише за кілька кілометрів від села Бучак, але в глибині заповідного урочища. Ми насилу його відшукали. Колодязь у темній ущелині дуже схожий на хатинку на курячих ніжках. Він прикрашений репродукціями ікон, вишиваними рушниками. Навколо зрубу в мокру землю втиснуті монети, деякі лежать тут ще з радянських часів.
Вода в криниці трохи солодкувата на смак із характерним запахом сірководню. Напевно, хімічними інгредієнтами й пояснюються її лікувальні властивості.

Хутори і хуторяни

Букрин допоможе багато чого зрозуміти. Наприклад, значення слова «хутірець». А також вивчити характери хуторян, які тижнями, а взимку навіть місяцями не бачать жодного нового обличчя. Лише влітку ці віддалені хутори наповнює гомін приїжджих диваків.

Букринські хутірці часом не позначені й на мапі. Вони народжуються і вмирають за незрозумілим мені природним алгоритмом. Найвідомішим зі зниклих за останнє десятиліття хутором була Беленівка. Вона завжди мала погану славу через пристрасть місцевих мешканців до ворожіння та їхню вельми дивну поведінку. Наприклад, одного з беленівців звинувачували в ритуальному поїданні котятини.
Київська богема, вражена поведінкою хуторян, у своїх дивацтвах часом не відстає. Нудизм, язичництво, сироїдіння корінців, ковтання живих рибок, цілковита відмова від електрики та інших благ цивілізації дивують місцевих ще більше, ніж приготована по-беленівски котятина.

Хутір Лук’янці славиться медом. А також напрочуд приємними людьми. Якби не заможні кияни, він давно зник би з мапи, як відьмацький хутір Беленівка. Київська богема вдихнула в Лук’янці нове життя, приїжджаючи за етнографічним колоритом. А дістатися сюди можна тільки джипом і лише в суху погоду. Дорога пролягає через ліс, що за останню тисячу років абсолютно не змінився, в’ється вузьким глинястим перешийком, схили якого стрімко падають вниз.

Щоліта й щоосені шанувальники стародавніх культів прагнуть залишитися віч-на-віч із незайманою природою, щоб потім не один рік згадувати Букрин.[2136]

Північну частину хати утеплювали очеретом або кукурудзин­ням

Полонина «Київської Швейцарії»

Навколо Великого Букрина найбільше козацьких скарбів

На стіні покинутої хати лишилося колесо від прядки

ДЕРЕВО ЯК СИМВОЛ. «Тризуб» виріс біля козацького Трахтемирова ще за радянських часів