Ухвалення практично без змін (після першого читання) закону про місцеві вибори прогнозувалось.
Подолавши коаліційну фронду за допомогою кадрових поступок і запровадження змішаної системи виборів замість цілком мажоритарної, керівництво Партії регіонів і держави досягло швидкого ухвалення виборчого закону. Ще поки він був проектом, його вади було належно оцінено й оприлюднено (див. Тиждень, № 25–26, № 28/2010). Однак це не зупинило його ініціаторів. Адже для них на кін поставлене важливе питання: укорінення в органах місцевого самоврядування та використання місцевих ресурсів для задоволення власних потреб.
Уся політика – місцева
Багаторічний спікер Палати представників Конгресу США Томас О’Нейл, озброїв своєю цитатою покоління оглядачів: «Уся політика – місцева». У країнах розвиненої демократії це працює.
По-перше, оскільки кожен живе у визначеному місці, то переймається насамперед проблемами у своєму оточенні. Відтак політика так чи інакше має стосуватися речей, пов’язаних із повсякденною реальністю людей, зрозумілих для них. Тут і робота та її умови, і благоустрій та облаштування території, і якість послуг комунальних служб, і багато іншого. Більшість питань, про які дискутують політики на різних рівнях, можна звести саме до таких «елементарних» потреб, які становлять повсякдення виборців і добре їм зрозумілі.
По-друге, важливо, що місцевим потребам відповідає структура істеблішменту. Політики і політичні сили залежать від своїх місцевих осередків. Лише завоювавши довіру місцевої громади, політик може рухатися партійними щаблями. Партійні конференції і з’їзди в країнах ЄС – це не визначений заздалегідь ритуал, а наслідок політичного процесу, в межах якого змагаються різні групи і погляди, озвучуються місцеві інтереси й проявляють себе політики. Кар’єра політиків залежить від позиції місцевих організацій, а їхня порівняльна питома вага у партії – від рівня підтримки громадян.
Відтак у країнах ЄС партія не може виникнути лише під вибори або тільки перед виборами нагадати про своє існування. Виборці цього не пробачать, а конкуренти використають у власних політичних цілях.
Так сказала партія
Інший діяч сучасності – Віктор Черномирдін – серед своїх відомих афоризмів означив і особливості партійного будівництва на пострадянському просторі: «Хоч яку партію будуй, все одно КПРС виходить». Цей афоризм є зручним ключем для розуміння багатьох питань пострадянської політики – як державних, так і партійних.
Практично всі партії пострадянських країн успадкували цілком визначені риси КПРС. По-перше, це жорстка централізація. Рішення приймає лідер або вузьке коло у центрі й спускає його для виконання. По-друге, зведення ресурсів підтримки в одні руки. Ресурси контролюють ті, хто ухвалює рішення, зрештою, його прийняття залежить від ресурсів. При цьому сегмент досвіду КПРС із повсякденної роботи з населенням забутий як зайва стаття витрат. «Вибори» як процес демонстрації піклування політиків про виборців у нас відбуваються практично в переддень голосування, а чинниками успіху є ресурси, особисті якості лідерів, піар-винаходи. І майже ніколи – результати діяльності, особливо на місцевому рівні.
Українські партії відірвані від місцевих потреб. Вони їх не цікавлять. Місцеві ресурси для них – потенційне джерело прибутку для спонсорів у центрі, а не ґрунт для розвитку територій і співпраці з виборцями.
В українських реаліях політика існує окремо від потреб більшості людей, що має далекосяжні негативні наслідки для підтримки політиків (і посадових осіб) громадянами й у підсумку підриває легітимність державних інститутів, у яких задіяні такі політики.
У теорії місцеві вибори якраз покликані подолати цей розрив.
Як це робиться в Європі
На місцевих виборах за визначенням вирішуються питання локального життя. Громада делегує свого обранця для представництва своїх конкретних інтересів. У цьому кардинальна відмінність місцевих виборів від парламентських. Там депутат представляє всю націю і діє за Конституцією і власною совістю. На низовому ж рівні він має конкретні зобов’язання перед певною громадою.
Із цим пов’язані й відмінності законодавства про місцеву владу від національної. У більшості країн ЄС органи місцевого самоврядування обираються за мажоритарною системою – Франція, на яку люблять посилатися прихильники місцевих партійних списків, є радше винятком.
Деякі країни, наприклад Угорщина, ідуть далі й передбачають формування рад районного та обласного рівнів із депутатів рад нижчого рівня. Таким чином угорці дотримуються принципу: органи регіонального самоуправління покликані вирішувати спільні інтереси громад.
У багатьох країнах є інститут відкликання місцевого обранця, хоча відкликання депутата парламенту практично у всіх країнах прямо заборонене. Заборона імперативного мандата захищає законодавця від лобістських впливів. Місцевий же депутат за своєю суттю – лобіст інтересів своєї громади, з нього вона має право запитати про ефективність роботи. При цьому в країнах ЄС ніколи не довірять обстоювати інтереси громади людині, чужій для неї або не ознайомленій із її проблемами.
Інша справа, що де-факто більшість місцевих депутатів у країнах ЄС партійні. Вони обираються, спираючись на ресурсну підтримку своїх партій та її ім’я. Однак рейтинг партії формується залежно від результатів роботи на місцях – що конкретно зроблено для громади.
Це потребує зв’язку між місцевими потребами і політичними інститутами, чого в Україні немає. З часом він може утворитися, якщо предметом партійної конкуренції стане здатність відповідати на запити громад. Проте в українських реаліях є менш витратні й швидко реалізовувані альтернативи. Тож покладатися на партійну еволюцію в нашій країні не варто: може минути надто багато часу. Натомість вдумливі й уважні громадяни можуть пришвидшити цю еволюцію.
Час клонування 31 жовтня
Керівники Партії регіонів і держави не раз називали саме 31 жовтня датою проведення цьогорічних виборів – поки люди не почали ставити серйозних запитань про результати роботи нинішньої влади. При цьому владна коаліція за допомогою закону виключила з перегонів одразу кілька політичних сил, надавши право висувати кандидатів лише партіям, чиї осередки зареєстровані у відповідних місцевостях не менше ніж за рік до виборів. Сама по собі ця норма ніби спрямована проти штучних партійних проектів і перегукується з подібною нормою щодо парламентських виборів. Однак її не можна застосовувати безпосередньо перед виборами, адже таким чином технічно відсікаються політичні сили, які важко назвати «суто технічними» чи «невідомими». Йдеться про порушення конституційних прав громадян – штучно і невиправдано створюються нерівні умови для виборчих прав. Логічно було б перенести дію цієї норми вже на наступні вибори або принаймні дозволити самовисування. До того ж є інші, навіть дієвіші, способи стимулювати місцеве представництво партій і, крім того, постійну роботу партій на місцях. Ідеться про так звані відкриті регіональні списки на парламентських виборах. Уся країна розподіляється на рівні округи, у кожному з яких розігрується певна кількість мандатів. За них борються політичні сили, виставляючи на суд громадян своїх активістів. Громадяни голосують і за партії, і за конкретних політиків. Така система застосовується у більшості країн ЄС і є одним із чинників, який змушує партії замислюватися над постійною співпрацею з виборцями, а політиків – над способами бути відомим у своїй громаді.
У межах же чинного законодавства українцям знову пропонуватимуть котів у мішку партійних списків, яких проводитимуть до місцевої влади шляхом відвертого адміністративного тиску. І знову пройдуть особи, здатні хіба що тримати партійну лінію в привласненні ресурсів та землі.
Вибір для громадян все ж залишається: або стати частиною сценарію влади, дозволивши реалізувати її плани, або відповідально поставитися до поведінки на виборах. Щоправда, влада намагається ускладнити і можливість контролювати виборчий процес громадянами. Уряд запропонував зміни до низки законів, які звужують права громадян щодо реагування на фальсифікації. Наприклад, пропонується забрати у них право перевіряти наявність у списках не лише себе, а й інших виборців – це був один із ефективних механізмів протидії «мертвим душам».
На місцевих виборах 31 жовтня влада випробує нову модель – штучного відтворення себе на всіх рівнях. Якщо це станеться – влада вже не відчуватиме потреби слухати електорат. Слухати себе можуть примусити лише самі громадяни.