Українські міста, звісно, не виняток. Одеса, наприклад, — це «перлина біля моря», Львів — «столиця П’ємонту», Харків — «друга столиця», Київ — «перший Київ» і «другий Єрусалим», а нещасний Севастополь — «город русской славы».
А Дніпропетровськ?
Сьогодні мешканці міста практично не переймаються уявним фактом заснування його за наказом імператриці Єкатєріни ІІ, який, на думку апологетів «русcкого міра», мав би символізувати «новоросійський» характер регіону. Тут більше закріпився козацько-український, а не імперсько-російський родовід.
Однак теперішня назва міста на Дніпрі відображає його пролетарський міф: мовляв, із появою наприкінці ХІХ століття численних заводів і фабрик тут виник пролетарський центр, який під час революції початку ХХ століття став південним бастіоном більшовизму-комунізму (правда, місцеві пролетарі, доки мали незалежні профспілки, чинили в цілому опір диктатурі). «Пролетаризація» не рахувалася з тривогами місцевого люду з приводу масштабного зросійщення міста, адже боротьба за права трудящих усього світу має мислитися виключно у вселенсько-інтернаціональному масштабі, а тому для просування справи трудящих цілком вистачить російської мови — мови комуністичного месіанства. Сьогодні Росія відмовилася від комуністичної ідеології, але російська мова залишилася функцією і зброєю російського імперіалізму.
Більш стійким виявився міф, закорінений у брєжнєвському застої. То був золотий і ситий вік для партійно-промислової номенклатури Дніпропетровська. Місцеві «еліти» або «завойовували» Київ слідом за Володимиром Щербицьким, або напряму контактували з Москвою. Саме тоді були закладені традиції, які пізніше радянські «батьки» міста й регіону перенесли в незалежне сьогодення і стараннями дніпропетровців Леоніда Кучми та Павла Лазаренка нав’язали всій країні.
Брєжнєвський період породив міф про «міцного господарника». Під цим прапором у 1994 році й ішов до влади керівник-«господарник» Кучма. А оскільки цей міф народився в регіонах зі значною концентрацією промислового виробництва та перевагою технічної інтелігенції, яка значно більше за гуманітаріїв була денаціоналізована, то й зміст міфу не міг бути україноцентричним.
Міф про золоту добу брєжнєвського застою був і є апріорі програшним для Дніпропетровська, адже застій у принципі не може бути ознакою прогресу, прориву, креативу. А сьогодні він став орієнтиром тільки для людей, які бояться майбутнього, тому вперто чіпляються за минуле. Міфологізація брєжнєвського застою об’єктивно формувала консервативний характер міста, а звичка місцевих «еліт» продовжувати кар’єрне зростання у столицях розвивала провінціалізм і меншовартість решти містян.
Місто небайдужих
Але бурхливе сьогодення виявило надзвичайний потенціал Дніпропетровська, який помітний передусім у молодшому поколінні містян, вільних від радянської міфології. В умовах розв’язаної Росією війни проти України місто на Дніпрі несподівано для багатьох у країні стало справжнім форпостом опору «русскому міру». В експансії російської неоімперії Дніпропетровськ мав стати «новоросійським» ключем до всієї України. Не вийшло і навряд чи вийде. На щастя, через місто не пройшов фронт, його не закидали снарядами та мінами, але це тільки тому, що дніпропетровці стали на захист своєї країни. Вони відправили на війну багатьох своїх дітей, прийняли на лікування безліч поранених, сповна відчувши на собі смерть і кров. Місто стало бастіоном завдяки своїм небайдужим людям-патріотам: активістам, волонтерам, добровольцям.
Читайте також: Випробовування на міцність
Небайдужість і громадянська активність вагомої частини дніпропетровців стали основою для народження сучасного й у цілому позитивного міфу про місто на Дніпрі як надійний осередок рішучих патріотів України, одностайно готових до жертовної оборони Вітчизни. Міф про місто-Фенікс, зросійщене місто, у якому прокинувся дух українських предків, місто, яке не просило допомоги в інших, а саме почало допомагати, — очевидно, саме такий міф був надзвичайно потрібний для всієї України, яка охоче підхопила його і зробила своєрідним прапором боротьби. Дніпропетровцям подекуди дивно чути від сторонніх ці, хоч і щирі, але дещо наївні філіппіки на свою адресу. Бо слід визнати, що місто у своєму ставленні до того, що відбувається в країні протягом останнього часу, не є однорідним. Нещодавні місцеві вибори, зокрема мера міста, показали, що міська громада розколота за сприйняттям ідеологем «русского міра» і ставленням до поточної війни. Треба тверезо констатувати, що дніпропетровський форпост не є монолітом. Зробити його таким можна лише способом здійснення багатьох малих і великих повсякденних справ, спрямованих на трансформацію суспільної свідомості місцевого населення.
За два останні роки небайдужі люди Дніпропетровська, як і їхні однодумці в усій країні, почали розуміти, що поруч із зовнішньою війною проти Росії відбувається ще одна, більш серйозна — внутрішня війна проти залишків СРСР у вигляді хворої свідомості манкуртів і колаборантів, продажних державних діячів і корумпованих чиновників. І хоча, будьмо відверті, значна частина населення України, зокрема й дніпропетровців, не розуміє цілющого значення закону про декомунізацію, цей нормативний акт дає шанс вичавити залишки радянської міфології зі свідомості українців. Південь і Схід є найбільш ураженими бацилою совка, тож Дніпропетровську доведеться, зважаючи на його географічне розташування, й далі бути форпостом боротьби українців проти «російсько-радянського світу». Завдання для міста складне, якщо зважити на відсутність консолідації містян у розв’язанні актуальних проблем сьогодення. Роздвоєну або розмиту свідомість подекуди демонструють навіть лідери суспільної думки дніпропетровців: новий мер міста, Борис Філатов, зокрема, до останнього часу публічно захищав радянську назву міста, аргументуючи свою позицію повагою до мас, мовляв, більшість за цю назву, а більшість треба поважати. Можна лише гадати, про що насправді йдеться: про популізм одного з лідерів місцевих патріотів чи його недооцінку загрози совково-ідеологічної бацили?
Стати містом вільних
Аби дніпропетровський форпост був надійним, треба залучати до його оборони якомога більше небайдужих людей, чий моральний імператив сформований на основі нового, прогресивного й життєздатного міфу. Наприклад, про те, що екс-Дніпропетровськ — це місто вільних людей. Вільних духом, вільних від малоросійської закомплексованості й «моєї хати скраю», від імперсько-російського кретинізму й провінційного жлобства, від безвідповідальності місцевого чиновництва і щоденної корупції та бідності. Те, що дніпропетровці обрали мером представника патріотичних сил, свідчить принаймні про відмову міста на Дніпрі робити такий вибір, унаслідок якого вибір зникне як явище. Бо по-справжньому вільна людина навряд чи вибере добровільно цінності «русского міра» з його божевільним месіанством неосвічених холопів та обожнюванням своїх живих вождів, зі всесильним самодурством начальства, казенною духовністю та ігноруванням права взагалі та права власності зокрема.
Читайте також: Недоперемога
Дніпропетровці мають згадати, що їхнє місто історично є частиною вільного Великого Степу, Вольностей Війська Запорозького Низового, вільної «республіки» батька Махна, зрештою. А щоб згадати, треба вивчати історію, краєзнавство, вітчизняну культуру, однак у місті, де гуманітарії відсувалися місцевою владою на маргінес, більшість населення, на жаль, не звикла перейматися культурно-гуманітарними проблемами та сюжетами. Вочевидь, новому мерові (гуманітарію, до речі, за базовою освітою) необхідно буде серйозно коригувати курс подальшого розвитку мегаполіса.
Великою помилкою дніпропетровських активістів-патріотів було б заспокоїтися, довірившись у всьому Борисові Філатову та його команді. Були в нас уже і «десять кроків назустріч людям», і «почую кожного». Сьогодні Дніпропетровськ словами не пройняти, потрібні реальні справи. І повага з боку міської влади до добровільної та жертовної діяльності громадського активу. Сьогодні Дніпропетровськ гостро відчуває фальш, навіть якщо й не одразу показує своє ставлення до неї. Після пролитої крові й утрачених життів місто не вибачить теперішній владі, хоч би якою була її партійна належність, чергові рейдерські перерозподіли, земельне мародерство, диктаторські замашки, ігнорування людських потреб і громадянських прав. Запорукою омріяної трансформації міста мало б стати повне й публічне порозуміння нової мерії та спільноти місцевих патріотів-активістів.
Завдання, які життя ставить перед дніпропетровцями, у цілому є подібними до завдань усієї країни. Стрімке й остаточне дистанціювання від «русского міра» можливе через посилення не державного апарату, а передусім громадянського суспільства. Саме громадянське суспільство, а не чиновний клас має стати становим хребтом і новонародженої нації, і держави, що постає на наших очах. Громадянське суспільство, а не президент, прем’єр-міністр чи вождь нації має стати тим сучасним українським Гераклом, який здійснить свої «12 подвигів» (починаючи з люстраційного чищення вітчизняних авгієвих стаєнь) і забезпечить нову якість країни.
Читайте також: Скидаючи чуже вбрання
У громадського активу Дніпропетровська, підживленого конструктивним міфом про місто вільних людей, з’явився унікальний шанс стати локомотивом модернізаційних процесів цілої країни. Треба створювати нові й різнопланові громадські організації, підвищувати і їхню компетентність, і їхнє право на контроль влади. Створювати різнопланові дискусійні майданчики й реанімувати культурно-гуманітарну сферу, не забуваючи при тому про проблеми технічної. Треба налагоджувати серйозну роботу молодіжних проектів і підтримувати ініціативу молодих активістів, за якими майбутнє країни. А ще встановлювати потужні горизонтальні зв’язки з громадськими активами інших міст і регіонів. Треба деполітизувати українську справу й саме життя людей, які не повинні бути довічними статистами в безкінечних водевілях наших політиків. А ще треба навчитися висувати й делегувати у владу не «професійних» політиків, а професійних менеджерів. Громадським організаціям — зайняти активну позицію в інформпросторі, аби вітчизняний олігархат не мав шансу на зомбування суспільства через свої приватні ЗМІ.
Треба, треба, треба… Щоденної, кропіткої, іноді нудної, а часом ризикової роботи в міста на Дніпрі, як бачимо, попереду багато. Дніпряни, які повертаються до свого коріння, терплячі й по-хорошому вперті. Вони витримають і переможуть. Приймуть нову назву міста й наповнять її не штучним, а життєдайним змістом. Вони прагматичні, а тому не проґавлять свого шансу. Подолають свої страхи й допоможуть усій країні.
Повірте, місто на Дніпрі ще здивує цей світ!