Місто закоханих

Майже на півдорозі від Львова до Карпат (у напрямку Турки), над берегом Дністра розкинулося старовинне галицьке місто Самбір. Найперше, задля чого варто приїхати сюди, – греко-католицький храм Різдва Пресвятої Богородиці. Саме тут зберігаються мощі св. Валентина – завдяки їм Самбір поступово набуває рис туристичного міста, до якого їдуть закохані не лише з України. Тутешній храм ніколи не був римо-католиць­ким, однак 1759 року, після того як останки мученика за віру Христову були викопані із землі цвинтаря Св. Прісцилли в Римі, Папа розпорядився передати їх Самбірсько-Перемиській єпархії, якій покровительствує цей небесний заступник. Є в тій культовій будівлі, що стоїть майже в центрі міста, ще одна святиня – чудотворна ікона Самбірської Божої Матері. Її помістили у храмі трохи раніше, після того, як у 1727 році впродовж дев’яти місяців вона плакала кривавими слізьми. Вдру­­ге з ікони засочилися сльози незадовго до початку Першої світової війни. Доля святині виявилася непростою: тривалий час вона перебувала поза церковними стінами і лише 1996-го, після реставрації, повернулася на своє місце.

Ратуша надземна й підземна

Міська ратуша не вражає розмірами – 110 сходинок до оглядового майданчика – не так і багато. За ясної погоди з її верху видно карпатські полонини – до них якихось 50 км. Утім, цікавішою виявилась інформація про самбірські підземелля, адже сама тільки ця будівля має їх аж три поверхи. У середньовіччі там були катівні, й один із підземних ходів вів просто до приміщення суду. Найдивніше, що катом у Самборі працював місцевий… аптекар, який у вільний від виготовлення ліків та панацей час рубав голови.

Від південного боку ратуші розпочинається вулиця Шевчен­­ка, ну, а під нею тягнеться головний підземний хід – на 30 км до Старого Самбора. Причому він був таким широким, що в ньому могли розминутися дві підводи. За легендою, ним у золотій кареті їхала австрійська принцеса чи королева, котра там і залишилась. За радянських часів сутерени було завалено.

Курбасівські місця

125 років тому в Самборі народився Лесь Курбас. Його бать­­ки – мандрівні актори Степан та Ванда Курбаси (сценічний псевдонім Яновичі) вели кочовий спосіб життя як учасники трупи єдиного на той час у Галичині українського театру «Руська бесіда». Актори жили за рахунок коштів, зібраних під час вистав, а зупинялися на нічліг або в помешканнях заможних городян, або в недорогих готелях. Тож під час гастролей «Руської бесіди» на сцені самбірського Народного дому Ван­­да мусила виступати вагітною, про що розповіла директор музею Леся Курбаса Любов Тепла. Сім’я зупинилась у невеличкому готелі – саме тут з’явився на світ майбутній геній українського театру, а відтак мати затрималася з немовлям на три з половиною місяці – була зима, тож лише згодом із малим хлоп­­чиком на руках вона наздогнала трупу в Чорткові. Утім, доля ще кілька разів закидала митця до Самбора – тут він складав іспит за чотири класи так званої нормальної школи. І вже в молодому віці знову побував у місті свого народження: на сцені того ж таки Народного дому у вересні 1912-го зіграв султана Гірея в «Марусі Богуславці» Михайла Старицького. Отож цілком логічно, що тепер на площі перед Народним домом стоїть бюст Леся Курбаса.

Курбасівський музей у Самборі з’явився завдяки добрій волі місцевого художника Вік­тора Сорокіна, у власності якого на початку 1990-х перебувала половина будівлі колишнього готелю – він безоплатно подарував її місту під цей культурний заклад, – експозицію відкрили для огляду 25 лютого 1993 року. Пов’язаних зі славетним режисером місць у Самборі може побільшати: Любові Теплій не так давно вдалось розшукати в архівах відомості про бабу-повитуху, завдяки якій з’явився на світ маленький Лесь. Це була полька Людвіга Сорувко, вона приймала пологи в заможних городянок. Відомо, що поховано її було в родинному гробівці – або в самому Самборі, або ж в одному з найближчих сіл, тож директорка музею має намір організувати експедицію, аби знайти цю могилу.

Єдина в Україні «Закопянка»

За якихось 50 м від музею Леся Курбаса є ще одна пам’ятка. Ошатна дерев’яна будівля, що вже саме собою рідкість, з ажурними різьбленнями та новенькою черепицею таки вирізняється з-поміж інших особняків. Зайшовши досередини, знайомлюся з господарем, точніше з директором Самбірської художньої школи Іваном Геричем. «Стиль, у якому зведено цей будинок, називається закопанський, або «закопянка». Близьким до нього є гуцульський», – пояснює педагог. «Закопянка» виникла наприкінці ХІХ – на початку 20-х років ХХ століття в польському курортному містечку Закопаному, це одне з відгалужень сецесії. Всі її зразки були дерев’яними віл­лами, тобто відпочинковими будинками. Архітектор проектував не лише приміщення, а й весь інтер’єр, навіть столове начиння. Свого часу це був популярний стиль, однак лише самбірська вілла Шафранського – так вона називалася до Другої світової війни – єдина в Україні зберегла автентичний вигляд.

 «Важка бойківська ноша»

Самбір є найбільшим бойківським містом, хоча й розташований майже на межі цього етнографічного регіону, який охоплює середню частину Карпат між Лемківщиною та Гуцульщиною, а саме Воловецький, Міжгірський та Великоберезнянсь­кий райони на Закарпатті, Долинський – на Івано-Фран­ківщині, а також Сколівський, Турківський, Старосамбірський та південну частину Самбірського – на Львівщині. Це були такі бідні землі, що поляки тут навіть не селились, натомість селяни сплачували чинш зі своїх господарств. Їхній нехитрий побут можна побачити в музеї «Бойківщина». За слова­­ми завідувачки фондів, Ольги Білас, їхній культурний заклад створювали… двічі.

Вперше ідея відкрити його виникла в жовтні 1927 року в середовищі місцевих інтелігентів, серед яких був лікар, етнограф та археолог-аматор Володимир Кобільник, а також не менш відомі представники тодішнього освіченого кола Володимир Горкевич, Володимир Кордуба, Іван Филипчак, Антін Княжинський та ін. Кобільник організовував експедиції до навколишніх сіл, збираючи в тамтешніх жителів старі речі. Коли до нього приходили лікуватись бойки, вони оплачували послуги так само предметами старовини. Врешті, як любитель улітку він робив розкопки. Його консультантами були й один із найвидатніших українських археологів міжвоєнного періоду Ярослав Пастернак, й відомі польські науковці. Коли зібрана колекція перестала вміщатись у приватних помешканнях, кімнати під музей виділила швей­­на фабрика. Там було облаштовано відділи археології, палеонтології та етнографії. Провінційна колекція налічувала 36 тис. (!) експонатів.

Однак те, що толерувала Варшава, не сподобалось більшовикам – 1954 року збірку було розпорошено музеями Стрия, Львова й навіть Харкова, а частину експонатів «на згадку» забрали тонкі «поціновувачі мистецтва» з НКВД.

Музей відродився лише в 1990-х з ініціативи громадськості міста, зокрема Товариства імені Володимира Кобільника, і нині його фонди налічують 30 тис. експонатів без урахування бібліотечного. Є серед старожитностей і унікальні, наприклад, велика оліярниця – знайти її було надзвичайно складно, адже в селі вона могла бути тільки одна.

Околиці Самбора

Якщо ви вже оглянули Самбір і маєте в розпорядженні вільну годину-другу, то найкраще її присвятити селу Кульчиці, що розташоване за кілька кіломет­рів від райцентру. Річ не лише в курганах епохи ранньої брон­­зи (ІІІ тисячоліття до н.е.), які знайшли в тамтешніх околицях. За кількістю видатних земляків це село ще дасть фору деяким обласним центрам. Адже тут народились аж три гетьмани, найвідоміший із яких Петро Конашевич-Сагайдач­ний – у Кульчицях йому встановлено пам’ятник, діє його музей. Двоє інших – це Марко Жмайло та Павло Павлюк (Бут). Є па­м’ят­­ник і ще одному уродженцю села – героєві оборони Відня Юрію Кульчицькому. Тому самому, що відкрив у Відні першу кав’ярню й винайшов два найпопулярніші кавові рецепти: по-віденськи та з молоком.