ГОРБАТА ГОРА
Двогорбу оповиту лісом Юрову гору можна побачити відразу за околицями Сміли. Більшість обивателів знають про неї лише те, що поруч діє непогана ресторація з однойменною назвою. Там можна замовити шашлик, а теплої пори ще і з’їсти його просто надворі, в альтанці з видом на ставок і ту ж таки гору. Однак мало кому відомо, що це узвишшя згадували в історичних джерелах XII століття і стояло воно тоді біля самого русла Дніпра.
Зараз від річки в цьому місці лишилося тільки Ірдинське болото (площа – близько 5 750 га). Деякі краєзнавці припускають, що колись на горі був розташований Кулдюрів – місто Кулдюра, чорноклобуцького хана. Про існування поселення на горі свідчили залишки великого замку, про який ідеться в багатьох джерелах, щоправда, його так і не вивчили. Аж він остаточно перетворився на руїну й заріс лісом. Місцеві дослідники згадують, що ще кілька років тому можна було розгледіти стежки й дороги давнього міста. Сьогодні ж, коли в цій місцині розрослися непролазні хащі, видно, що Юрова гора цікавить лише чорних археологів та любителів улаштувати пікнік на травневі свята.
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
2007 року працівники місцевої газової служби прокладали трубу й випадково натрапили на потаємні ходи. Тоді сенсаційна новина про підземне місто пройшла всіма центральними телеканалами. Підземелля збиралися дослідити і зробити туристичною візиткою Черкащини.
На центральній площі Сміли біля магазину «Малятко», власне на місці знахідки, жодних наукових робіт наразі не помітно. Річ у тім, що в середмісті повсякчас будують і відкривають нові крамниці, банки тощо. Перекрити центральну частину Сміли означало б забити подих усім комерційним структурам. Тому місцева влада за підтримки краєзнавчого музею заповзялася твердити, що підземне місто – лишень єврейські торгові склади, які не мають аніякісінької культурної та історичної цінності.
Зрештою, про існування тих ходів подейкували вже не одне століття. Хоча до пуття ніхто не знає, де вони починаються й де закінчуються. Нині є кілька припущень. Перше – підземний шлях сполучає Смілу та Юрову гору. Друге – катакомби простягаються від міста й аж до Холодного яру (а це, нівроку, 50 км!).
І нарешті, третє – смілянські печери ведуть до самого Корсуня. Є навіть переказ, що коли на Смілу напали гайдамаки і взяли замок польських панів Любомирських, то нікого в ньому не знайшли. «Захисники втекли в містечко Корсунь до Понятовських», – писав російський публіцист Алєксандр Амфітєатров.
Старі люди під горілку з перцем переповідають байки про підземелля, почуті ще від своїх дідів. Так, після першої чарчини можна почути, що в одному з підземних ходів Сміли застрягла карета із золотом. Після другої – про прекрасну діву в білій одежині з червоною трояндою, яка блукає підземеллям. А після третьої – про жахливу потвору, що охороняє ту карету й діву разом із нею.
Вхід до печер шукали багато років. Та, на жаль, зовсім не науковці, а чорні археологи та звичайні мисливці за скарбами, нібито заритими тут за часів Гайдамаччини. До речі, місцеві дослідники навіть знайшли якогось дядечка, який бачив замолоду двері з таємничим написом. Показати тепер він їх, звісно, не зміг. А от лаз, щоправда, без дверей і написів, виявили випадково. Група підлітків смажила сосиски на Юровій горі й натрапила на нього. А більше він так нікого й не зацікавив…
ЗАЛИШКИ МАЄТКУ
У центрі Сміли вже майже два століття височіє римо-католицький костел Успіння Пресвятої Діви Марії. Довкола – парк, названий на честь російської родини царедворців Самойлових, які отрималу тут садибу від князя Потьомкіна за те, що виховували його доньку Єлізавєту Тьомкіну, таємно народжену Єкатєріною II. Парк має два рівні. На верхньому стояли маєток, Преображенська церква (знищена більшовиками), згаданий костел, а також новочасні пам’ятні знаки на честь Коліївщини та ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС. Сходами від костелу можна спуститися до нижнього парку – мальовничого хитросплетіння ставків, каналів та ажурних пішохідних містків на березі річки Тясмин.
Сам костел Успіння Пресвятої Діви Марії нині нагадує привид. Метафора близька до правди, бо 2002-го він зазнав пожежі й перебуває на реконструкції. Тож усередину його можна потрапити тільки під час недільної служби. На окрему увагу заслуговує зовнішній вигляд будівлі: велична прямокутна форма в неокласичному стилі з двома баштами, фасад прикрашений едикулами, розетками й колонами тосканського ордера.
Через дорогу від парку Самойлових над Тясмином бачимо ще одне архітектурне надбання міста – Покровський собор. Він зведений 1859 року за проектом Благовіщенської церкви лейб-гвардії кінного полку в Санкт-Петербурзі. Архітектуру російського храму, щоправда, в процесі будівництва змінили, й він зовсім утратив подібність із первинним задумом у візантійському стилі. У 1929-му його було зруйновано, а от смілянське, зменшене, але адекватне втілення того самого проекту стоїть дотепер.
БОБРИНСЬКІ ТА ІЛЛІЧ
На відстані однієї зупинки громадського транспорту від центру міста можна побачити будівлі жіночої класичної та чоловічої урядової гімназій, збудовані в 1909–1913 роках. За ними – дорога до поховань смілянської гілки роду Бобринських.
Про те, що онук Єкатєріни II та Ґріґорія Орлова Олексій Бобринський першим в імперії заснував цукрове виробництво і зробив зі Сміли промислове місто, місцевим учням розповідають на шкільних уроках історії рідного краю. Зазвичай додаючи, що син графа Володимир ініціював будівництво залізничної станції. На той час вона мала назву «Бобринська» й була перейменована вже за більшовизму. До речі, «вождь пролетаріату» в Смілі досі стоїть на центральній площі. Щоправда, тут він має свою «специфіку». На гранітній плиті біля кам’яної постаті Ілліча вказано, що робітники Південно-Західної залізниці на знак пошани обрали Лєніна почесним ковалем головних Бобринських майстерень з оплатою за 10-м розрядом.
Безсумнівно, кожна з епох, неначе пазл, стала складовою частиною сучасного міста. Сьогодні – це тиха добра провінція. З одного боку. З другого – один із найбільших промислових регіонів Черкащини. До перебудови промисловою «фішкою» були телевізори «Орізон», що їх випускав однойменний завод. Щоправда, вони йшли як прикриття іншої продукції – військового призначення… У 1990-х завод поступово дійшов до занепаду, й тепер на його базі працює кілька підприємств, а гігантські корпуси «Орізону» страшать вибитими шибами та облущеною фарбою.
Попри депресивний вигляд залишків радянської архітектури, Сміла залишається привабливою для поціновувачів зеленого туризму. І лише жахливі дороги та дурні у владі служать розгадкою, чому цієї місцини досі не включено до державної програми «Золота підкова Черкащини» й чому той документ повноцінно не працює.
Читайте також: У гості до Богдана
Варто побачити:
Залізничний музей у старовинному вагончику на пероні станції імені Т. Шевченка
Тут екскурсовод розповість про смілянську ділянку Південно-Західної залізниці.
Смілянський краєзнавчий музей
Розташований у будівлі, що колись була філіалом Санкт-Петербурзького позикового банку. Серед особливих експонатів – старовинні картографічні матеріали, шкатулка роботи італійських ювелірів XVIII століття.
Каланча пожежного депо
Стоїть у центрі, збудована 1929 року.
Рафінадний бульвар
На «солодкій» вулиці збереглися старовинні споруди, і закінчується вона місцем, де колись Олексій Бобринський збудував перший в імперії рафінадний завод. Поруч – руїни графського маєтку: ставок з островом посередині й місток через річку Сріблянку.