Дубаї – це не найкомфортніший курорт. Цілий тиждень тут незмінні +380. Вода Перської затоки, що постійно випаровується, створює ефект сауни. Небо покрите сірим туманом, який розсіюється лише біля моря. Життя минає між вуличним пеклом і кондиціонерами. Вони всюди: у готелі, таксі, метро і навіть на зупинках автобусів. Прохолодно в кілометрових шопінг-центрах, у підземці, де електрички їздять без машиніста, і в хмарочосах із сотнями поверхів і швидкісними ліфтами. Страшно подумати, що було б, якби тут раптом зникла електрика або почалися збої в автоматиці. Але нічого не зникає і не збивається. Ось уже півстоліття.
Оаза для мігрантів
На вулицях європейці в меншості. Навколо – здебільшого тайці й філіппінці, африканці, іранці, ліванці, єгиптяни, індуси та китайці. Локалізуються залежно від району. «Арабів можна вирізнити за дорогими авто і годинниками. На вулицях їх не побачите, – каже Марина, яка мешкає тут 15 років, приїхала з Казахстану. – Пішки не ходять. З машини – в офіс, мол, ресторан. Мають шикарні вілли в пустелі. Щомісяця отримують від держави по $2 тис. і оплату навчання в будь-якому виші світу. Медицина й освіта тут безкоштовні й найвищого рівня. Обслуговують їх мігранти, щедро оплачувані, але без перспективи стати громадянами. Громадянство може здобути лише жінка, яка вийде заміж за еміратця. Не дай Боже порушив закон чи контракт – за два дні депортують. Загубитися ніде. Всюди камери: у метро, вздовж доріг, у будинках».
Приїжджих учетверо більше, ніж корінних дубайців. Єгиптянин Айман підходить до нашої компанії ввечері на вулиці, пригощає газованою водою, бо алкоголь – лише в ресторанах. Він юрист. Поїхав із Єгипту, коли там почалася революція. Каже, що не за горами й друга, бо люди розчаровані. «Удома найкраще. Де ще таке море, сонце, як у Єгипті? Тут жахливий клімат, але треба заробляти».
У дорогому магазині косметики нас обслуговує високий брюнет модельної зовнішності. Молдаванин Іван дізнався від знайомих, що світова мережа шукає російськомовний персонал. Отримує $2 тис. на місяць. Каже, що вдома це нереально. Знімає трикімнатну квартиру в дорогому районі з двома друзями за 45 тис. дирхамів ($12 тис.) на рік уперед. Так дешевше.
З ліванцем Анваром знайомлюся в метро. Їде до сусіднього з моїм готелю. Там чекає дружина, яка буває тут раз на рік. Приїхав два роки тому, працює в одному з брендових бутиків «Емірейтс молу» – торговельного центру з критою гірськолижною трасою зі штучним снігом. Місцеві, які не бачили снігу, платять по $50 за вхід.
Іранець Різо займається джип-сафарі – на швидкості возить туристів пустельними дюнами. Він медик, але не може знайти вдома роботу. Свого президента називає божевільним. Боїться депортації за якусь дрібницю – останнім часом до іранців тут дуже суворі, «бо Емірати дружать із США».
Такий собі сучасний Вавилон, де замість вежі – хмарочоси. Тут непомітно вчишся справжньої толерантності. Ідеальну картину псують гетто, де в рабських умовах живуть найбідніші робітники. Є й нелегали. «Боронь Боже туди їхати, – каже наш гід. – Вони місяцями не бачать жінок. Бувало, що зникали туристки, і слідів не знаходили. Видавали себе за таксистів і везли у свої райони. Про це не говорять, бо влада не хоче визнавати, що використовує таку робсилу».
З-за повороту виринають п’ятиповерхівки, схожі на наші хрущовки. Їх звели за наказом шейха, коли робітники поскаржилися йому на погані умови. Тут живуть найбідніші мігранти. Щоранку вулицю перекривають, і вони на велосипедах їдуть на роботу. «Поряд тюрма. Там умови кращі, ніж у тих бараках, – показує Олег, він родом з-під Саратова, заробляє проведенням екскурсій; залишив удома дев’ятьох дітей; за 15 років в Еміратах сімом із них купив квартири. – За одну й ту саму роботу платять залежно від паспорта. Найдешевші індуси і пакистанці. Знайомий індус працював водієм за $200 за місяць. Їв лише булочки і моркву. Ще примудрявся слати додому гроші, які дружина клала в банк. Філіппінці й китайці працюють у готелях, обмінниках, прислугою. Українці та росіяни – продавці, адміністратори, офіціанти. Європейців та американців запрошують у банкіри, директори».
З будь-якої точки міста видно хмарочоси різних кольорів, висоти і часто неправильної форми. Це надає скупому на зелень краєвиду футуристичної естетики. 40 років тому тут ще жили в халупах із тростини, ловили перли, варили рис на все село й охороняли криниці від сарани. Коли знайшли нафту, не мали жодних традицій державності. Скинувши протекторат Британії, голови кланів зібралися і домовилися про правила гри. «Перший правитель Еміратів шейх Заєд був мудрий. Вклав нафтодолари в інфраструктуру, щоб заманити туристів і мігрантів. Тут побудували штучну гавань та аеропорт. Заявив, що засадить пустелю деревами, бо в повітрі 70% кисню від потреби. Його називали божевільним, казали, що закопує гроші в пісок. Три роки нічого не приживалося, поки не замінили верхній просолений шар ґрунту. Знімають його щоп’ять років. Під кожну пальму і кущ – крапельний полив. Одне дерево коштує $10 тис. Видобуток нафти щороку обмежують – роблять ставку на туризм. Щороку сюди їде мільйон лише росіян. Їх треба здивувати, і Дубаї це вдається», – розповідають місцеві.
До найбільшого у світі торговельному центру «Дубаї мол» туристи ходять, як до музею: світові бренди виставляють тут дизайнерські меблі й одяг з останніх колекцій. Хоча шопінг у цьому гігантському магазині доступний хіба що шейхам – ціни захмарні. Натовпи людей фотографують величезний акваріум з акулами, водоспад зі статуями, що падають (пам’ятник ловцям перлів), та ковзанку циклопічних розмірів. Вулиця біля молу переливається вогнями. Над нею здіймається найвища будівля в світі – 828-метрова «Бурдж Халіфа», на яку Том Круз видирався в останній «Місії». Має 163 поверхи. Внутрішнє вбрання – куди там «Тисячі і одній ночі». Щопівгодини навпроти відбуваються шоу танцюючих фонтанів, які демонструють понад тисячу комбінацій під східну та європейську музику. Ярмарок марнославства продовжується в елітному районі Джумейра, де кожен готель змагається з іншими в розкоші: золоті коні на подвір’ї, штучні прісноводні річки, ресторан на глибині 200 м під водою або шатра зі скляними стінами посеред пустелі.
Дивіться також: Найдорожчий фонтан у світі
За п’ять хвилин на авто – насипний острів із піску у формі пальми. Так влада збільшує берегову лінію, забудовуючи її віллами і готелями. Але острів підмивають течії. Елітні номери стоять напівпорожні, нерухомість не продається. Тим часом насипали ще один острів, на черзі – третій, найбільший. Попри вічне будівництво і гігантоманію, шейхів хвалять усі – від таксистів-емігрантів до офіціантів у кафе. Сотні їхніх портретів – на вулицях, у магазинах, на рецепції готелів.
Ідемо на пляж величезним квітучим парком Аль-Мамзар. Усюди ідеальна чистота. Автомати поливають яскраво-зелені газони. У кронах екзотичних дерев співають птахи. Під пальмами ніжаться відпочивальники. Новоприбулих перехоплюють зграї худих і агресивних котів із хрипкими голосами. Їдять не все і навіть, як видається, мають ватажків. Нічні вулиці Дубаї належать їм. Натомість жодної собаки. Вони не переносять тутешнього клімату і живуть лише під кондиціонерами. Ловимо усмішки всіх зустрічних. Тут це традиція. По приїзді в Україну найбільше бракує саме цього, а не хай-теку і розкошів.