Місто українського безслав’я

 

 

 

«А  український прапорець у вас є?» – запитую в продавця сувенірів на набережній. Той заперечливо хитає головою. Зате російських триколорів – на будь-який смак і гаманець. І чому дивуватися – як-не-як приїхав я до Севастополя.

 

 

 

З тим-таки продавцем вдалося розговоритися. Відсутність української символіки він пояснив банально – немає попиту. Та йому байдуже, чим торгувати, головне, щоб зиск був. Багато на сувенірах не заробиш. А ось саме на специфічності «міста руської слави» можна робити бізнес. Туристи (на вулиці я випадково зіштовхнувся навіть із кількома американцями) приїжджають сюди не лише задля відвідин руїн Херсонеса. Севастополь для них – своєрідне місце екстрим-туризму: де ще в Україні можна побачити російських моряків, помилуватися величчю Чорноморського флоту або потрапити на шоу, організоване проросійськими радикалами. Тому, констатує Вася, з відходом чужоземних кораблів зникне й головна родзинка міста, а відтак постраждає його бізнес. А щодо того, у якому Севастополі йому хотілося б жити – українському чи російському – він відповів: байдуже. Головне, щоб жилося комфортно.

 

Закритість Севастополя упродовж десятиліть як стратегічного пункту військового комплексу СРСР надто позначилася на психології його мешканців. «У людей виробилася споживацька психологія, – вважає Олександр Гладких, головний спеціаліст Нахімовської райдержадміністрації Севастополя й водночас представник видавництва «Смолоскип». – Місто, нерозривно пов’язане з Чорноморським флотом, існувало завдяки дотаціям із центру, цілі покоління жили у цій системі. Тому вони не уявляють себе поза нею».

 

Аналізуючи ситуацію із сепаратистськими настроями севастопольців, слід ураховувати важливий чинник: велику частину населення міста становлять колишні військовослужбовці Чорноморського флоту РФ, список яких постійно поповнюється. Служити тут вигідно – зар­плата удвічі більша, ніж у моряків з інших флотів Росії, зважаючи на те, що чорноморці служать за кордоном. Відповідно, осівши у Севастополі після закінчення служби, можна розраховувати на вищу пенсію, ніж деінде. 

 

За даними міськдержадміністрації, якщо загалом по Україні середня пенсія становить 918 грн, то в Севастополі – 976 грн «цивільна» і 1744 грн «військова» за середньої зарплати по місту – 1792 грн. У себе на батьківщині російські моряки на такі суми розраховувати не можуть, тому після виходу на пенсію осідають у Севастополі, приймають українське громадянство. Щоправда, у багатьох про всяк випадок є паспорт із двоголовим орлом, вони вважають себе невід’ємною частиною батьківщини, дивляться російські телеканали і виходять на антинатовські маніфестації. Саме на цей контингент зорієнтована риторика про відокремлення від України. Проросійські радикали розраховують на те, що коли не вдасться відтяти Крим, то принаймні це можна зробити із Севастополем.

 

 

 

У Верховній Раді України зареєстрований законопроект про розпуск Севастопольської міськради і призначення позачергових виборів. Представники фракції блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» вважають, що депутати міськради перевищили свої повноваження, обмеживши своїм рішенням право севастопольців на вивчення української мови. Міськрада на підставі організованих Партією регіонів загальноміських батьківських зборів ухвалила рішення заборонити мі­ському управлінню освіти виконувати Наказ Міністерства освіти та науки України №461 про поглиблене вивчення в російськомовних школах державної мови.

 

Лідер фракції ПСПУ у міськраді Євген Дубовик заявив: якщо Верхов­на Рада спробує розпустити міську раду Севастополя, його однопартійці готові до радикальних кроків: наполягатимуть на приєднанні Севастополя і Криму до Росії. Промова прогресивного соціаліста стала причиною виклику до СБУ – його заяву розцінили як зазіхання на цілісність держави.

 

У розмові з Тижнем Євген Дубовик, у минулому капітан ІІ рангу Чорноморського флоту, висловлював не такі радикальні погляди. Наша зустріч відбулася наступного дня після його візиту до СБУ. «Якщо розпустять цю міську раду, на зміну нинішнім депутатам прийдуть інші, радикальніші – такі наші реалії, – каже соратник Наталії Вітренко. – Я не сепаратист. Однак ми виступаємо за Севастополь у єдиній союзній державі у складі Росії, України та Білорусі. І фразу «Севастополь – город русской славы» слід сприймати власне у цьому контексті: руської, а не російської.

 

На особисте переконання Дубовика, місто не має жодного іншого шляху розвитку, як залишитися базою військового флоту. «Інакше Севастополь просто перетвориться на провінційне містечко, – переконаний Дубовик. – Адже він лежить у кінці кримського залізничного шляху. Від туризму дивідендів місто не отримує, пляжів у нас немає. Спроби підняти промисловість до успіху не приведуть. А тим часом флот – і український, і російський – годує приблизно 220 тис. мешканців міста». Зазначимо, що наразі на ЧФ РФ відбуваються масові скорочення найманих працівників, флот має чималу заборгованість перед українськими соціальними фондами.

 

 

 

Мішанину російських та українських прапорів на будівлях у центрі Севастополя найкраще роздивлятися з височини. Ця строкатість чимось нагадує розміщення фігур на шаховій дошці, відмінність тільки у кольорах. Синьо-жовті стяги – на держустановах та будівлях ВМС України. Триколори – на спорудах Чорноморського флоту Росії, Дому Москви, відкритого в 2006 році коштом мера російської столиці Юрія Лужкова, філії Московського держуніверситету імені М. Ломоносова. На протилежному боці Південної бухти стоять на рейді кораблі, причому поряд наші й російські. Українські моряки змушені орендувати у ЧФ РФ причали, розташовані на орендованій росіянами українській землі.

 

На Графській пристані висить меморіальна табличка в пам’ять російських моряків, які в листопаді 1920 року покинули Крим із білогвардійськими військами Врангеля. Під нею – залишки синьої фарби. Рік тому українські військовики намагалися встановити поруч табличку на честь річниці підняття синьо-жовтого прапора на кораблях Чорноморського флоту, за що отримали стусанів від проросійськи налаштованих радикалів. Табличку ж облили фарбою й викинули в море.

 

Пам’ятних знаків, що вказували б на належність Севастополя до України, місто практично не має. Недолугості пам’ятника Петрові Сагайдачному соромляться навіть українські патріоти. Найбільше ж пам’ятників морякам-героям Кримської та Другої світової воєн. Щосуботи «ініціативна група громадян» з російськими й андріївськими прапорами здійснює обхід із покладаннями квітів та вінків до постаментів. Обов’язковим пунктом зупинки є пам’ятник імператриці Катерині. Офіційно він не існує, ніхто дозволу на встановлення не давав, до пам’яток архітектури його не зараховано. Проте монумент ніхто не зносить, щоб не провокувати скандалу.

 

«Громадські організації у нас застигли на рівні 1990-х, значно поступаючись в активності проросійським, – розповідає Олександр Гладких, який свого часу очолював у Севастополі молодіжне крило партії «Батьківщина». – Ті самі постійні скарги на утиски, але мінімум реальної роботи. Під час якихось святкувань практично немає навіть державних прапорів, зате багато партійних. Особливо напередодні виборів. Фа­ктично всі патріотичні об’єднання перетворилися на замкнені структури, які часто ворогують між собою».

 

Як приклад Гладких наводить зібрання Конгресу українців Севастополя у грудні минулого року, що перетворилося на презентацію ВО «Сво­бода». Організатори забули навіть розгорнути державний прапор – він одиноко сиротів у фойє. У 2006 році був гучний скандал навколо виділеної з держбюджету субвенції у 9 млн грн громадським організаціям на популяризацію української культури у «місті російської слави». Гроші зникли. Зокрема, з придбаних 100 комп’ютерів залишилося тільки 20.

 

«Нині найбільший патріотичний потенціал має саме молодь, – вважає Максим Кицюк, голова Севастопольської організації Фундації регіональних ініціатив. – Вона самоорганізується, проводить якісь акції просто з натхнення, довкола ідеї, а не якогось прапора».

 

З Максимом, який часто сам брав участь у різних флеш-мобах, ми якраз проходили повз велетенський пам’ятник Лєніну. Він пригадав, як юнаки торік вирішили вдягнути його у вишиванку. Найвідчайдушніший видряпався нагору й обгорнув тіло вождя білим папером. Візерунок домалювати не встигли – підійшли міліціонери. Проте «роздягати» скульптуру вони побоялися, ще добу Лєнін простояв у савані.