Та й не треба бути Вангою, щоб передбачити їхнє пристосуванство до умов, що склалися в Україні після Майдану, як, власне, і збереження простору для їхньої життєдіяльності, попри Революцію Гідності. Але щоб отой простір був настільки широким, а можливість використання ними демократичних інститутів і процедур у недемократичний спосіб такою легкою і цинічно простою, передбачити не міг ніхто. Як і того, що декомунізацією скористаються новітні адепти старої доктрини “православ’я, самодєржавія й народності”, єдинонєдєлімой “русской народності”. Принаймні я не міг.
Після того, як вступив у дію Закон України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, так звана “ініціативна група”, в незрозумілий спосіб уповноважена тодішнім Орджонікідзевським міським головою Іваном Цупровим, здійснила “збір підписів” серед мешканців міста проти його перейменування. А народний депутат від 35-го одномандатного виборчого округу (до якого входить м. Орджонікідзе) Андрій Шипко запевнив місцеву громаду, що, доб’ється від Конституційного Суду того, щоб місто не перейменовували. 15 березня цього року пан Шипко на засіданні Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування заявив, що має “звернення”, в якому “вісім з половиною тисяч людей з адресами, телефонами, які вобще не хотіли б перейменування міста Орджонікідзе” (тут і далі цитування за стенограмою засідання цього Комітету зі збереженням особливостей граматики).
Читайте також: Переможний бій із «русскім міром»
“Якщо можна відтермінувати, це одне питання. Якщо не можна відтермінувати, тоді я наполягаю, щоб місто мало назву Покров”, – говорив Шипко. Тобто, незрозуміло в який спосіб зібрані підписи за те, що прямо суперечить законодавству України, були використані народним обранцем як аргумент для “відтермінування” рішення Комітету, а в разі неможливості такого він від імені всього 35-го виборчого округу наполіг на єдиній назві, як колись наполягав у тому ж окрузі на обранні в президенти “єдиного кандидата” (Віктора Януковича, якщо хто забув, а як наполягав – то тема окремої розмови).
То ж чи давав увесь 35-й округ Андрієві Шипкові повноваження для такого наполягання? Єдиним, що його уповноважувало на таке, з його ж слів, був лист за підписом секретаря Орджонікідзевської міської ради Анатолія Пастуха від 11.02.2016 на виконання декомунізаційного закону. З приводу цього пан Шипко заявив на засіданні Комітету: “Назву Покров підтримали і міська влада, і політичні сили, і громадські організації. На це є лист”. І отут кажемо “стоп!” і ловимо наперсточника за руку. Не можу ручатися за “міську владу”, але “і політичні сили, і громадські організації” в м. Орджонікідзе цього точно не підтримували! В природі не існує не лише документа про таку підтримку, але навіть механізму її висловлення, передбаченого українським законодавством. Адже, як 26.02.2016 листовно відповів на мій запит секретар Орджонікідзевської міської ради, “статуту територіальної громади міста Орджонікідзе не існує. Відтак громадські слухання, якби такі були проведені, вважалися б нелегітимними. Тому протоколів, що підтверджують проведення громадських слухань на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів…» не існує”.
Читайте також: Шляхом Пєтра і Єкатєріни?
Слідкуймо за руками наперсточників далі. 12.01.2016, тобто більше ніж за місяць перед офіційним зізнанням про відсутність громадських слухань, пан Пастух підписав листа, адресованого Українському інституту національної пам’яті, вочевидь, за змістом аналогічного тому, на який покликався пан Шипко. В ньому, на вимогу зазначеного вище Закону, викладено пропозицію щодо нової назви міста, і, що найцікавіше, запевнено: “розпорядженням міського голови були організовані відповідні заходи щодо громадського обговорення”. Оцінімо красу гри: громадських слухань не було, протоколи хоча б якого обговорення відсутні, невідомо про бодай якесь документальне відображення розгляду цього питання на сесії міськради, однак письмове запевнення секретаря міськради в підтримці місцевих осередків політичних і громадських об’єднань є. “За підсумками цих заходів” пропонувалося перейменувати місто Орджонікідзе на Покров, оскільки воно перебуває на землях колишнього запорозького козацтва, а його “головною покровителькою і заступницею Запорізького козацтва була Покрова Пресвятої Богородиці”. Віддамо належне невігластву місцевого чиновництва, кадровий відбір якого здійснюється далеко не за показниками освіченості (“Покрова” не може бути заступницею, а лише Богородиця може покрити Своїм Покровом нас, грішників). Другий аргумент склав історичний факт називання наприкінці ХІХ століття марганцевих копалень, що знаходились поблизу сучасного м. Орджонікідзе, Покровськими. Хоч і замовчано, що та назва походила від розташованого поблизу села Покровського; історично пов’язане з Січчю, воно й донині зберігає своє наймення. Отже, реальне Покровське і жаданий Покров, розташовані на відстані до 10 км одне від одного, на думку секретаря міськради, аж ніяк не суперечать Закону України “Про географічні назви”… Тож скільки законів України порушив цей підпис секретаря міськради, хто порахує?
От на якій підставі народний депутат наполіг на єдиній і безальтернативній назві! І що, не було альтернативи? Була. Про неї мимохіть сказав голова названого вище Комітету Сергій Власенко під час його засідання 15 березня: “ми рішення по Покрову прийняли ще вчора. Єдиною підставою новою, яка в нас з’явилася це ксерокопія листа Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України”, датований 26.08.2015; цей лист висловлював підтримку громадській ініціативі перейменування міста Орджонікідзе на Великий Луг. І отут максимальна увага! Ось якою була ця ініціатива.
Громадська організація «Козацький благодійний фонд «Меморіал кошового отамана І. Д. Сірка», членами якої є мешканці м. Орджонікідзе, ще 18–20 липня 2014 року спільно з Інститутом історії України НАН України провела всеукраїнську наукову конференцію “Українське козацтво і тюркський світ наприкінці ХV – першій третині ХІХ ст.”, в роботі якої взяли участь представники профільних наукових центрів України. Окремо на ній розглядалася доцільність перейменування м. Орджонікідзе і вироблення рекомендацій для його нової назви. Учасники конференції ухвалили резолюцію, в якій відзначили, що це місто сформувалося в радянські часи засобом об’єднання робітничих селищ, що виникли наприкінці ХІХ ст., – Причепилівка, Олександрівка, Покровський рудник, Перевізькі Хутори. Під час обговорення всі вони були визнані непредставницькими для назви сучасного індустріального міста. Окремо розглядався варіант “Покровськ”, однак його відхилили через те, що Покровський рудник завдячував своїм ім’ям розташованому поруч с. Покровське (про це вже йшлося). Крім того, назви “Покров, Покровське тощо” є настільки поширеними (принаймні в сучасній Росії понад 120 населених пунктів з подібними найменуваннями!), що поява ще одного Покрова гарантовано знеособить його. Відтак було схвалено ініціативу, що походила від орджонікідзевської громадськості, – рекомендувати перейменування за місцевими топонімами, пов’язаними з історією запорозького козацтва як однієї з найбільших прикмет регіону. І в якості такого рекомендували: “Великий Луг”.
Читайте також: Мій Григорополіс
Резолюція конференції широко висвітлювалася в місцевих ЗМІ та наукових виданнях, а також постійно обговорювалася під час зібрань народного віча “За чесну і прозору владу” в м. Орджонікідзе, про що, відповідно до чинного законодавства, було поінформовано місцеву владу. Резолюцію конференції підтримали Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, історичний факультет Запорізького національного університету, Запорізьке наукове товариство імені Я. Новицького, Бердянський педагогічний університет, вже згадана Дніпропетровська обласна організація Національної спілки краєзнавців України і, врешті-решт, Український інститут національної пам’яті. Про це я, як голова громадської організації “Майдан міста Орджонікідзе” листовно інформував Голову Верховної Ради Володимира Гройсмана 30.12.2015 і це відображено в багатьох офіційних листах від Українського інституту національної пам’яті. То ж з чим пов’язана причина того, що пан Власенко навів лише звернення від осередку дніпропетровських краєзнавців як єдину підставу хоча б мимохіть згадати “Великий Луг” і промовчав про висновки інших установ, зокрема Українського інституту національної пам’яті, якому, до речі, декомунізаційний закон надав право остаточної експертної оцінки та рекомендації до розгляду Верховної Ради назв щодо перейменування? Що це: неналежна підготовка до ведення засідання Комітету чи намагання догодити пану Шипку? Чому між першою пропозицією, що проходила довготривале і широке громадське обговорення, отримала фахову оцінку, і другою, що мала сумнівну першу складову і відсутність іншої, голова Комітету підтримав саме другу?
Як виявляється, на засіданні Комітету все ж було заслухано експертну оцінку. Її дав фаховий лікар-педіатр, кандидат наук з державного управління Андрій Шипко: “Я хочу сказати, що місто ніколи там Великого Лугу не було. Я знімав фільм про Івана Сірка і вивчав це питання… І Великий Луг, це відноситься більше до Запоріжжя туди, а на цих землях ніколи цієї назви цього не було”. Тобто, замість того, щоб ознайомитися хоча б з висновком декана історичного факультету Запорізького національного університету, доктора історичних наук професора Володимира Мільчева, автора багатьох праць з історії запорозького козацтва, який рекомендував “Великий Луг” як назву для м. Орджонікідзе, Комітет задовольнився слуханням про “туди-сюди”.
Як майстер своєї справи, Андрій Шипко, насправді, може багато речей фахово пояснити. Наприклад про засади ціноутворення в аптеках при лікарнях на “його” виборчому окрузі, та й далеко поза ним. Про те, чому десятки тисяч хворих, котрі лікуються в стаціонарі, а тому не мають фізичної можливості купувати ліки хоча б за ринковою ціною за межами лікарні, змушені переплачувати, і добряче переплачувати, гарантовано переплачувати! Або ж, принаймні, що він, як народний депутат, котрий відзначився помітною законотворчістю в галузі охорони здоров’я, зробив для демонополізації фармакологічного бізнесу в Україні. Чи про передачу об’єктів комунальної власності у розпорядження УПЦ Московського патріархату, як-от Дніпропетровського будинку органної музики. Чи про спробу “раба Божого Андрія” вилучити ікону-ставротеку (унікальна реліквія запорозького козацтва) з Нікопольського краєзнавчого музею й передати її УПЦ МП. Врешті-решт, про мотиви, з яких він, будучи членом фракції Партії регіонів у Верховній Раді 7-го скликання, 16.01.2014 голосував за застосування сили проти Революції Гідності. Чи він сподівається, що від цих незручних запитань його заховає Покрова Пресвятої Богородиці, зглянувшись на перейменоване на її честь м. Орджонікідзе? Не треба бути видатним аналітиком, щоб з’ясувати, що стоїть за принципом, який він заявив на Комітеті: якщо можна – “відтермінувати” ліквідацію радянської назви, якщо ж не можна – замінити її на “православну”, і ні на яку іншу. – Або СРСР, або “русскій мір”, крапка!
Читайте також: Міхаіл Поґодін як «изобретатель» «Русского міра»
А тепер – найголовніше: електорат, тобто люди. Андрій Шипко говорив щиру правду про те, що значна частина мешканців м. Орджонікідзе налаштована проти його перейменування, бо саме з колишнім СРСР вона пов’язує своє уявлення про “краще життя” і тому шанує Серго Орджонікідзе. Та біда не тільки в тім, що це “краще життя” все ніяк не настає (люди дійсно його варті!), а в уявленні, з якого вибудовується його образ. Тоталітарний образ “сил зла”, які на нього зазіхають на “народне щастя”, і “сил добра”, що дають їм відсіч і тим ніби здобувають моральне право вимагати всеохопної, безконтрольної влади над кожною людиною. І щоб без “гнилої демократії”, Тільки вождь! Злочинний, тому що тоталітарний. Андрій Шипко чимало зробив для того, щоб пояснити своєму електорату, що зло – це Майдан (“бандерівці”, “фашисти”, “русофоби”), а він – його остання надія (щоб пересвідчитися в цьому – достатньо погортати підшивки місцевих газет перед 2014 роком). Технологія “останньої надії” і сьогодні спрацьовує дуже гарно – що в сусідній східній державі, що у виборчому окрузі № 35. Жодна позитивна новина у місцевих ЗМІ не обходиться без згадування його імені: чи то вставили нові вікна в школі, чи то відремонтували дах у дитсадку, чи то завезли нове обладнання до лікарні (це також із серії, вказаної вище), а чи безхатній кіт нарешті закінчив свою гігієнічну вправу – все лише завдяки Шипкові! Невипадково, що й збір підписів проти перейменування м. Орджонікідзе проходив як частина виборчої кампанії Шипка у 2015 році, а її кульмінацією стало урочисте вручення майбутньому народному обранцеві грубезного стосу паперів з підписами. Ними потім буде цей народний обранець велично розмахувати у Верховній Раді, мов гетьманською булавою.
Тож чи передбачали розробники закону про декомунізацію те, що їхнє дітище досягне діаметрально протилежної мети – перетвориться на інструмент воскресіння тоталітарних мерців політичними аферистами (здавалося б, уже збанкрутілими) задля примноження свого довголіття?