У цьому місті не залишилося жодної висотки з уцілілими вікнами. Приватна забудова теж добряче побита, але пережити лихоліття в маленьких будинках набагато легше. Можна забити вікна дошками, палити грубку, воду брати з криниці. Попри щоденні обстріли, люди все одно не поспішають покидати своє місто. У прифронтовому Торецьку та його навколишніх поселеннях усе ще мешкає приблизно шість тисяч людей.
Фото: Роман Малко
Назвати це повноцінним життям, звісно, язик не повертається. Із цивілізаційних радощів залишився лише зв’язок й електрика. Та й ті час від часу зникають після прильотів. Більшість магазинів не працює, громадський транспорт не ходить, алкоголю не продають. Якщо доконче треба, у місцевого батюшки відомого патріархату, кажуть, нібито можна дістати непоганого кагору, але це конфіденційна інформація.
Фото: Роман Малко
Дитячого сміху на вулицях Торецька давно не чути. Відколи почалася велика війна, більшість батьків вивезла своїх діточок подалі від цього жаху. Хто ж не вважав за потрібне так вчинити, змушений був підкоритися настирливим рекомендаціям влади. Назвати це місто привидом теж не можна. Працюють адміністративні установи, комунальні служби, поліція, лікарі, пожежники. Урешті, довкола ще від 2014 року вгризлися в землю українські вояки й тримають оборону. Відтоді Торецьк справді став ще однією фортецею, об яку ворог обломив собі зуби, від чого дуже нервує.
Фото: Роман Малко
І щоденні обстріли — яскраве тому підтвердження. Утім, якщо раніше основними цілями були все-таки якісь військові об’єкти, то сьогодні вороги цілеспрямовано б’ють по цивільних. Адже неодноразові атаки керованими авіабомбами (КАБ) по житлових будинках чи лікарні мало нагадують випадкові прильоти. Під час новорічних свят місто зазнало особливо значних руйнувань. Ворог цинічно знищив фактично цілий мікрорайон, у якому мешкало досить багато людей.