Місто короля Крака

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Прикордонник пильно вдивляється у наші паспорти, в обличчя… «Були колись у Польщі? – підозріло запитує мене. – Маєте гроші?» Я хотів теж сказати у відповідь щось не надто чемне, але стримався. Іронізую ввічливіше: демонструю картку «Віза».

І ось у євросутінках ми в’їхали в місто Коперника та Войтили, Лема й Шимборської.

Краків люблять туристи. Тому хостелів тут набагато більше, ніж будь-де. Чи знаєте ви, що таке краківські хостели? «О!..» – сказав би Гоголь, який півжиття мандрував. По суті, це велика комунальна квартира: довгий коридор, кількадесят кімнаток і одна на всіх кухня. Вона може розташовуватися в кінці коридору у величезному еркері, як у хостелі «Фрідом» на вул. Поморській, де ми спочатку оселилися. І там виявилися у загальному доступі не тільки чайник, кавоварка і посуд, а й старенький комп з інтернетом.

Кухня може міститися і в колишньому бомбосховищі, що залишилося, мабуть, із часів Варшавського блоку, як у хостелі «Дельта» на вул. Мазовецькій. Назва одного з хостелів «Гуд бай, Лєнін!» натякає на відомий фільм і дає зрозуміти, що тут, з одного боку, не варто очікувати п’ятизіркових буржуазних витребеньок, а з іншого – ви й не ризикуєте наразитися на хамський сервіс, характерний для країн, що животіли під гаркавим п’яти­кутником.

Я бував у Кракові 13 років тому. Тоді польський сервіс мало чим відрізнявся від нашого: їдальні з бомжами, старенькі трамваї… Тепер зміни впадають в очі.

Ми сідаємо в трамвай № 50 – комфортний, із м’якими кольоровими кріслами. Кататися на ньому приємно, як на літаку. Трамвай плавно пірнає кудись під землю. Я починаю вагатися: невже у Кракові метро таки прорили? Зупинка. Диктор оголошує: «Двожец Глувний!» (тобто Центральний залізничний вокзал). Ми дивимося у вікно: платформа… рекламні білборди… Й ескалатор, що їде вгору!

Мабуть, зараз тунель закінчиться. Але трамвай робить наступну підземну зупинку. «Політехніка!» – повідомляє диктор. Як у київському метро: вокзал, потім Політехнічний інститут. Нарешті трамвай вигулькує на світ Божий.

Виходимо в місто через передні двері. Вагоноводій одягнений, як менеджер банку: в білій випрасуваній сорочці, синьому піджаку, при краватці.

«До відзення!» – всміхається вагоноводій і киває пасажирам. Він не вкладається у мої уявлення про трамвайників, видається якимось ідеальним героєм дитячого вірша про чемність.

 

А ось і Вавель – місто-фортеця на узвишші, «польський Кре­мль», резиденція князів, їхніх коронацій і тризн, твердиня польськості ще з X століття.

Бруківкою видряпуємося під захист мурів і чуємо російською «Добро пожаловать!». Біля мурів так вітає нас гід-сторож пан Роберт і ненав’язливо радить відвідати ті чи інші музеї, галереї, сховища скарбів. 

Пан Роберт працював ще на радянське турбюро «Спутнік», тож безпомилково вираховує пострадянський контингент – треба сказати, дещо обмежений через той-таки Шенген. Розуміє й українську, бував у Києві.

«Вавель грабували й палили татари, шведи, австрійці, росіяни», – перераховує пан Роберт. Усі окупанти однакові. Але нині навкруги кафедрального собору Святих Станіслава й Вацлава немає й натяку, що колись тут хазяйнували чужинці. Упізнаються, однак, італійські мотиви в архітектурі. Виявляється, на початку ХVII століття поляки зробили у Вавелі євроремонт у ренесансному стилі. Мабуть, подумалося, чудовий «італійський дворик» на площі Ринок у Львові – це апеляція не так до піренейської моди, як до цього краківського палацо.

«Тут поховані численні польські крулі», – нагадує гід черговій групі, перераховуючи монарші імена. Однак навіть у такому місці, де збережені трони й корони, де вклоняються помпезним могилам героїв і поетів, все ж добре відчувається вплив усе­світніх віянь, які спромоглася впіймати у свої вітрила пострадянська Польща. Звідси видно прогулянкову набережну Вісли, з якої туристи годують качок і лебедів. А на протилежному березі різко вирізняється гнучкими формами Центр японського мистецтва і техніки «Мангха» роботи всесвітньо відомого архітектора Арати Ісодзаки.

Спускаємося бруківкою до річки. Саме тут колись, за легендою, король Крак вполював дракона і заснував місто. Бронзовий декоративний дракончик під стінами фортеці, мов справжній, час від часу вивергає вогонь. Міська управа не шкодує газу, і це правильно: туристи з фото­апаратами причаїлися навколо, очікують сеансу вогненної відрижки.

А ось ще фантастичніша візія: у вітрині книгарні попід Вавелем ми несподівано зауважуємо «Кобзаря», кілька книжок Юрія Андруховича і путівник Одесою. Магазинчик має назву «Нестор» і спеціалізується на книжках українського асортименту.

Вікно старого будинку задраповане портретом Івана Павла ІІ, його ж зображення наклеєне на круглій афішній тумбі, воно ж у вигляді велетенського постера сяє на фасаді будинку. Саме тут, із вікна, понтифік кілька років тому виступав перед десятками тисяч парафіян, і вони про це прагнуть не забувати. Зображення Папи тут трапляється у найнесподіваніших місцях, наприклад, у вигляді мозаїки на сірому брандмауері десь на індустріальній околиці. Іваном Павлом ІІ краків’яни особливо пи­шаються, бо це ж рідне місто першоієрарха.

Ходимо вулицями Св. Яна, Св. Марка, Св. Себастіана – й виникає відчуття, що це райські кущі, а всі поляки – святенники. Аж ні, ось начебто цілком світські об’єкти: галерея відомого своєю ядучістю карикатуриста Анжея Млєчки – якраз на Св. Яна. А неподалік кінотеатр артхаусного фільму, де демонструють саме щось еротичне. А на Флоріанській вулиці, кажуть, ще на початку ХХ століття запрацювало перше польське кабаре.

Поляки – антикомуністи. Так я думаю ще з 1979 року. Але раптом замислююсь, прочитавши вивіску: «Сукні комунійні». Гм, це що – уніформа для комун? Виявилося, ці платтячка дівчата вдягають до першого причастя – «комунії». Така ось атрибутика до католицького ритуалу. 

У книгарні біля Мар’яцького костелу ми придбали дорогий компакт-диск польського репу. Побачили розклад виступу реперів, бардів, акторів. Краків зручний не тільки для молитов, а й для різноманітних фестивалів, що цілком переконливо уживаються з клерикальним духом міста.

Пан керовца, тобто водій туристичного електрокара, яких навколо пам’ятника Адаму Міцкевичу купчиться чимало, за 100 злотих возить нас Старим Містом. Хоч із якого ракурсу фотографуй Мар’яцький костел, вийде середньовічна гравюра. Звідкись із його башти сурмить сурма – це хейнал, сигнал квадрансу замість традиційних курантів. А ось Ягеллонський університет, один із найстаріших у Європі, славетний багатьма своїми студентами. Зокрема, у ХV столітті складав заліки Микола Коперник. Тут вивчають, окрім іншого, й україністику, видають «Краківські українознавчі зошити», діє студентський клуб українців «Вернигора».

Пєрогі та інша хлопська їжа

На кожному розі Старого Міста стоїть візок із бубликами по 1,5 злотих за штуку. З самого рання в Кракові відкриваються й булочні. Випічка така смачна, що не треба й тістечок. По периметру Ринкової площі, у старовинних двориках не перелічити затишних ресторанів, кав’ярень, пивниць.

Або ось «Пирогарня. По-польському й недорого». Може, зазирнемо сюди на автентику? Заклад виявився… банальною вареничною, бо «пєрогі русскіє» (perogі ruskіe) це… українські вареники. Хоча готувати їх поляки як слід не вміють – вони у них виходять якісь кислі.

Захотілося солянки. Обій­ш­ли все Старе Місто, провулки всіх святих – немає ніде, усюди тільки польський журек, зупа помідорова або український борщ. От вам і Європа! Аж ось в одному ресторанчику на фортечному Барбакані кажуть: є! Зайшли, замовили. Дивлюся – на стінах висять пишнотілі жінки з картин Боріса Кустодієва й православна ікона… Та й музика наче знайома: російські романси, Боріс Грєбєнщиков… І усвідомлюю нарешті, що ми потрапили у ресторан стилю а ля рюс «Вишневий сад». Чехов плакав би… А я зрадів – звісно ж, їжі зі знайомим смаком.

 

У кожному кіоску преси стоїть щойно видана книжка Станіслава Лема. Добре, що поляки перевидають краківського фантаста, сатирика й есеїста ХХ століття, шанованого й у нас. Він народився у Львові й написав книгу спогадів дитинства з львівською назвою «Високий замок».

Так, краківські вулички і кнайпи ностальгійно подібні до тих, що в нашому місті Лева. Чи навпаки? Але й різниця очевидна: у Кракові кращий асфальт, чистіший брук, сприятливіший сервіс… А також – оце сюрприз! – нижчі ціни в ресторанах, ніж у нас. Утім, парадоксу жодного: ціни ж бо знижує вільна конкуренція, що «невидимою рукою» діє в поляків, – на противагу нашому адмінресурсу, без санкції якого жоден хот-дог не намаститься гірчицею.

Краків притягує чимось нашим, упізнавано-галицьким і б’є струмом: стоп, це польське, католицьке, крулівське, європейське!

«Українці чимало ворогували з поляками, – думається раптом. – Про це можна прочитати у Миколи Гоголя і Генріка Сенкевича. Але тепер ми дружимо й співпрацюємо. Інакше у цьому світі – ніяк». [1617]