Юля приїде з Києва житомирським потягом о 9:38. Чому б не почати екскурсію одразу ж? Я веду її на кільце чотирнадцятого трамваю (метро подивиться завтра). Кожен трамвай у Харкові – це справжня комета з грандіозним хвостом неперевершеної слобожанської пилюки. Мабуть, справа у ґрунтах, може, у чомусь метафізичнішому, але здавна відомо, що більше, ніж пилу, в Харкові тільки поетів. Та й вони його не цураються:
«…Я один в провулку мовчазному.
Стрягнуть ноги у глибокий порох;
Не почує ані друг, ні ворог,
Як я наближаюся додому», – життєствердно писав Володимир Свідзінський.
Юля гадала відпочити від київських заторів, але трамвай завмирає разом з усією вулицею. Ми йдемо пішки, і я показую не плакатний Харків, а, наприклад, його архітектурний модерн з витонченими рослинними орнаментами, живописними парканами та вигнутими брамами й дверима. Або різнокольорові церкви. Дві жінки поперед нас, як дві берегині міста. Мати, у безформній куртці, з кублом на голові й мало не з картатою сумкою: «Шо ето за глупості? Колбасу надо нє в етом ряду покупать, мне Бєзєнчук же ж говорила, там по чєтирнадцать!»
У доньки красиве червоне волосся, кілограм майстерно викладеної штукатурки на обличчі, гострі чобітки, мішкуваті штані та гламурна сумочка (а в ній, поза сумнівами, вчетверо складена торба для картоплі). Це завдяки їй усі знають, що харків’янки – найбільші красуні в Європі, тому вона м’яко відводить розмову: «Нєт, ти послушай! Я тєпєрь точно пóняла – мнє надо іменно золото носіть, ето сто процентов».
Та ми не почуємо кінця розмови, бо мусимо повертати в інший бік. Поряд із новим супермаркетом і багатоповерхівкою маленький провулок із приватними будиночками, яблуками та абрикосами. «Слухай, у вас усі паркани – зелені», – сміється Юля. І справді, в нас усі паркани зелені, раніше я цього якось не помічав.
Юля вимагає, щоб я сфотографував звичну, але дивовижно вцілілу з часів нацистської окупації німецьку назву вулиці Frankiwska str. – і ми йдемо на одну з нескінченних акцій укрсучліту. Можливо навіть, вона вібувається в якій-небудь галереї.
«Привіт, Коц! Як життя?» – запитують мене тут численні знайомі, і моїй супутниці лишається тільки дивуватися, як багато серед них україномовних.
День міста невблаганно скінчується. І Юлі таки доведеться одного разу побути стереотипною туристкою. Як і всі «шановні гості міста», вона шукатиме у глибині скульптурної композиції пам’ятника Шевченку тракторне колесо. Шукатиме і знайде, а, отже, її бажання здійсниться.