Схоже, Кіровоград ще якийсь час залишатиметься на карті України, а якщо таки й перейменується, то пристрасті навколо цього вируватимуть не один місяць, а то й рік.
Очевидно, царський указ про надання місту навколо спорудженої фортеці назви Єлизаветград, з відстані часу, сміливо можна назвати одним із найвдаліших пропагандистських чи то піарних ходів Російської імперії.
Фортеця у віночку…
Важко уявити, що ті, хто глибше цікавиться цим питанням, досі вірять, ніби місто назване на честь святої Єлизавети. Влада є влада, а тим більше тодішня імперсько-царська, у неї завжди свої інтереси, а всілякі святі для неї – просто ширма. Чому ж тоді частина кіровоградців, тим більше освічених, впливових, буквально судомно вхопилися за назву Єлизаветград? Цією завісою прикривається інше: глибоко закорінений комплекс малоросійства, який чудово анатомував у своїй однойменній політологічній праці наш земляк Евген Маланюк, змішаний із стереотипом, що це – першоназва, від якої відходити не можна. Частина інтелігенції пов’язує цю назву із минулими культурними надбаннями міста, які начебто з появою нової, української назви чи то зникнуть, чи не будуть належно пошановуватися.
Тим же, хто не задумувався над подібними речами, дуже легко було накинути тезу про святу (хто ж сьогодні проти Бога?) та про те, що наші предки ж жили саме у Єлисаветграді! Такі аргументи – відверта маніпуляція, але часто саме вона й спрацьовує. Нею не погребувала (а ще й підсилила відвертою брехнею!) група почесних громадян міста, які підписали листівку, видруковану масовим тиражем на замовлення досі невідомої «Кіровоградської обласної громадської організації Воля» (так вказано у вихідних даних).
Читайте також: Почути Кіровоград
Автори розписалися у тому, що місто зі своїх 261 року «майже 200 носило першоназву – ім’я святої праведної Єлизавети…», хоча елементарні дати свідчать – це тривало трохи менше півтора століття. Дость цинічно вони використовують саме українську складову минулого міста, наголошуючи на десятках уславлених імен та здобутків (у тому числі і появі українського професійного драматичного театру), ніби вони – суть Єлизаветград, який тепер неодмінно слід повернути. Як слушно зауважив голова обласної організації ВУТ «Просвіта» Олександр Ратушняк, поєднувати ці явища, те саме, що дякувати Сталіну за українське відродження початку ХХ століття. Цю листівку варто зберегти як зразок маніпуляції і блюзнірства.
Після епохи Радянського Союзу, коли уся історія ніби починалася із 1917 року (принаймні так трактувалося у багатьох музеях та у безлічі пропагандистських видань), перед очима істориків розкрилася приваблива і тоді ще загадкова сторінка минулого нашого міста – Єлизаветграда. Це було справді цікаво й захоплююче – відкривати для себе зовсім недавнє, але доти закрите і невідоме минуле. Багато хто ввійшов у цю річку захоплення і досі не може з неї вийти. Осмислення українського минулого краю було перекрите цією течією. Хоча лунали голоси про необхідність наукових зібрань, аби спеціалісти, аналізуючи минуле, відсіяли полову імперськості і допомогли суспільству вилущити зерно національної солідарності й поступу. Але влада, звісна річ, поки їй не дали пряму вказівку, не докладала до цього зусиль, а у громадськості не вистачало на це енергії та ресурсів.
Така конференція – «Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства» — відбулася тільки на початку минулого літа. Вона була досить представницька (науковці з Києва, Одеси, Запоріжжя, Дніпропетровська, Тернополя, Ніжина, Артеміська, серед них і досить відомі: Володимир В’ятрович, Тарас Чухліб, Володимир Панченко, Володимир Петрук, Анатолій Пивовар) та авторитетна (ініціювали її та ж «Просвіта» разом з громадською організацією «Спільна дія» під егідою Українського інституту національної пам’яті, Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайло Грушевського НАН України, Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка та Кіровоградської міської ради) і мала великий розголос та резонанс.
Читайте також: Земля невикористаних можливостей
Але! Відбувалась вона вже тоді, коли атмосфера протистояння між прихильниками старої і нової назви була не те що гаряча, а кипіла, тож зважувати наукові аргументи протиборчі сторони не могли. До того ж конференція підняла й акцентувала наступний після царського, пласт історії краю – козацької доби. На її маргінесах опинилась доповідь кандидата історичних наук Володимира Петрука, який єдиний запропонував загалові заглянути у глибший шар минулого — часи скіфів-орачів, коли наші степи були ареною світової історії. Дослідники постфактум згадують і ті часи, коли тут жили племена уличів, де теж можна шукати об’єднувальний чинник. Та щоб хоча б детально обговорити ці пласти минулого треба було б провести не одну наукову конференцію. На це уже не було ні часу, ні сил. А на те, щоб донести прийнятні об’єднувальні варіанти до масової свідомості мешканців краю – і поготів.
До неї була донесена емблема фортеці святої Єлизавети, обрамлена українським віночком та синьо-жовтою стрічечкою, що рясніла на згаданих листівках, білбордах та сітілайтах. По суті це поєднання абсурдне, бо саме з-під стін фортеці пішли царські війська, які знищили Запорізьку Січ (тільки після цього з’явився указ про назву міста – Єлизаветград!), але частина кіровоградців заковтнула цю наживку.
Громадські слухання, які відбулися ще у серпні, не прийшли до якоїсь однієї назви міста, отож у протоколі було зафіксовано сім – Єлисаветград, Інгульськ, Златопіль, Кропивницький, Козацький, Благомир, Ексампей. Міська рада мала намір провести референдум паралельно із виборами до місцевих рад. Але ЦВК заборонила це робити (та й Закону відповідного немає), тож було проведено опитування. Комісії формувались невідомо як і розташовувались буквально на вулиці, під виборчими дільницями, скриньки непрозорі, списки відсутні, тож голосувати можна було скільки завгодно разів.
У такому опитуванні взяли участь трохи більше половини тих, хто прийшов 25 жовтня на виборчі дільниці – близько 46 тисяч містян (десь чверть від загального числа виборців). З них 35 з хвостиком тисяч проголосували за Єлисаветград, пять — за Інгульськ, три – за Златопіль, інші назви набрали менше. Ці цифри здебільшого трактуються так, що за імперську назву у Кіровограді проголосувало майде 77 відсотків населення! Відомий журналіст і антипутінець Матвій Гонопольський щиро дивується – що тут ще вирішувати?! Все ясно! Але ж 35 тисяч – це лише 18,2 відсотка від загального числа виборців міста і свідчить ця цифра тільки про те, що більшість містян просто проігнорували це опитування, очевидно, або не маючи прийнятного варіанта, або вважаючи, що перейменування не на часі.
«Декомунізація – це неминуче дерусифікація!»
На цьому наголосив, виступаючи на згаданій науковій конференції, доктор філологічних наук Володимир Панченко. Адже останнє століття ці явища були тісно пов’язані. Соловки – це продовження Маніфесту Комуністичної партії, декомунізація пердбачає повернення людині почуття власника, зміни системи стосунків держави і людини, відхід від уніфікації, повернення національної пам’яті, Кіровоград і Єлисаветград – це одне й те саме, бо ж комунізм – просто одна з форм Російької імперії.
На жаль, ці думки досі не достатньо акцентовані у суспільній свідомості. Що говорити про її масові прояви, коли навіть народні депутати, лідери національно-патріотичних громадських організацій не проявляють належної далекоглядності. Ще кілька років тому місцевий краєзнавець Юрій Матівос звертався до тодішнього народного депутата-просвітянина Юрія Гнаткевича, який розіслав на місця методичні рекомендації щодо перейменування вулиць, з пропозицією підготувати відповідний законопроект саме з таким, антиімперським, дерусифікаційним акцентом. Народний обранець, очевидно, не знайшов часу відповісти, а тим більше підготувати документ. Так само не відреагував на аналогічне звернення краєзнавця і Володимир В’ятрович. Ясна річ, такі голоси лунали не тільки з нашого міста, але саме на ньому у клінчі зійшлися ці дві тенденції, які б мали гармонійно доповнювати та підсилювати одна одну.
Читайте також: Моє ім’я — моя доля
Сесія міської ради не підтримала рішення про спрямування до Верховної Ради результатів опитування, як рекомендацію щодо зміни назви міста. Більшістю голосів було вирішено спрямувати до парламенту протокол громадських слухань, де зафіксовано кілька пропонованих назв. Але й діючі народні депутати від нашого міста розділились у своєму ставленні до гіпотетичної назви. Лікар Костянтин Яринич відстоює імперський чи «святий» варіант, підприємець Олександр Горбунов вважає, що Кіровоград має отримати нову українську назву. Він нещодавно, після консультацій із активістами-однодумцями, подав до Верховної Ради проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про географічні назви» щодо встановлення географічних назв». За цією заковиристою словесною конструкцією стоїть заборона присвоювати географічним об’єктам назви, які є іменами чи псевдонімами діячів Російської імперії чи Московського царства. Проект внесено до порядку денного сесії ВР, але Костянтин Яринич тут же відгукнувся у Фейсбуці – хто ж визначатиме, чи назва похідна від такого імені, та й сам підхід, мовляв, дискусійний, бо ж багато тих діячів зробили для нас чимало доброго…
Те, що ця тема призводить тільки до гарячих дискусій засвідчили і громадські слухання про перейменування області, які відбулися нещодавно. Знову ті ж аргументи, ті ж оратори. Здивували військові: командир легендарного Кіровоградського третього полку спецпризначення Віталій Пікулін на одному з відеороликів, розміщених в інтернеті стверджує: «Ми брали в полон російських солдат. Вони були впевнені, що ніякої України не існує, а є Новоросія. Отож, вибирати вам, а захищати нам.» Разом з тим він підтримав кандидата на голову міста, який публічно виступає за повернення назви Єлизаветград. Частина його колег – теж за це, інші – і чути не хочуть про імперську назву.
Ця справа давно перестала бути місцевою, вона стосується усієї України. Юрій Щербак від імені і за дорученням ініціативної групи «Перше грудня» виступив зі зверненням до керівництва держави та парламенту у зв’язку із загрозами, пов’язаними із ситацією, що склалася з перейменуванням Кіровограда.
Тепер цю дилему доведеться вирішувати Верховній Раді. Заступник її голови Андрій Парубій на прес-конференції, присвяченій декомунізації, запевнив, що справу цю обов’язково доведуть до кінця. Він зауважив: «Важко дивитися на світ українськими очима, живучи у місті Кіровограді, на вулиці Леніна».
Як би там не було, а частині мешканців нашого міста ще довго доведеться вчитися дивитися на світ українськими очима.
Читайте також: Спецтема Кіровоградщина. Центральний регіон