Місто і династія: що принесли Львову Ягеллони?

18 лютого 1386 року у краківській архикатедральній базиліці святих Станіслава і Вацлава відбулася подія, що змінила хід історії Центрально-Східної Європи. Цього дня польська королева Ядвіґа вийшла заміж за великого князя литовського Владислава Ягайла. В перспективі це був початок сходження династії Ягеллонів із її величезними володіннями, містами та правами. Серед різних міст особливе місце для цієї династії посідав Львів. Тож  чим було це місто для Ягеллонів і як вони розбудовували його протягом свого правління?

Закріпитися у Львові

У 1370 році помирає польський король Казимир ІІІ Великий. Згідно з його домовленістю з племінником королем Людовиком Угорським, останній посідає трон у Кракові. Львів, який Казимир остаточно захоплює у 1349 році, теж переходить до рук угорського короля. Людовик Угорський призначає тут своїм намісником князя Владислава Опольського. Останній не тільки обіймає найвищі посади при своєму сюзерені, але і знаходить спільну мову з місцевим людом. У перспективі це ще відіграє свою оманливу роль для князя.

Тим часом у Людовика Угорського виникає суто королівська проблема — в нього є дві малолітні доньки, Марія та Ядвіґа, але жодного сина. Це спонукає короля шукати компромісу щодо престолонаслідування зі своєю шляхтою. Врешті польська шляхта погоджується визнати Ядвіґу своєю майбутньою володаркою. У 1382 році король помирає, і в Польському королівстві розпочинається час великої політичної турбулентності. Згаданий князь Владислав Опольський вирішує зробити ставку на Марію, королеву Угорщини. А у питанні майбутнього чоловіка Ядвіґи — на молоденького ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Обидві ставки виявилися програшними. Польська шляхта міцно згуртувалася довкола Ядвіґи, усунула з Кракова Вільгельма Габсбурга і пролобіювала шлюб королеви з великим князем литовським Ягайлом. У цій ситуації залишалося нерозв’язаним питання Галичини.

Князь Владислав Опольський, якого Марія вчергове поставила намісником Русі, почав розсилати містам листи з вимогою визнати угорську королеву своєю правителькою. Та Ядвіґа випередила сестру. На початку 1387 року вона з військом вирушила до Галичини. У Городку під Львовом було досягнуто угоди з львівськими міщанами: ті визнали за краще обрати Ядвіґу. Їхній приклад наслідували й інші міста. Так Львів, як і весь край, у перспективі опинився в орбіті Ягеллонів.

Щедрість мандрівного короля

Ядвіґа перемогла сестру, але так і не стала співзасновницею династії Ягеллонів. Вона померла від ускладнень, спричинених пологами, у 1399 році, не залишивши живого спільного нащадка з Владиславом ІІ Ягайлом. Тож її спадок перейшов до чоловіка, якому і випав обов’язок пустити коріння та забезпечити своєму роду краківський престол.

Професор Віталій Михайловський у своїй монографії «НАШІ КОРОЛІ – REGES NOSTRI. Володарі та династії в історії України» особливо підкреслив, що Владислав ІІ Ягайло як польський король мав одну важливу рису — він був мандрівним володарем. Часто перебуваючи в дорозі, він облюбував мисливські угіддя біля доленосного для Ядвіґи Городка і майже щороку зупинявся у Львові, замешкуючи переважно у Низькому замку.

Візити королів часто були сповнені надії на багатство для міщан. Адже середньовічне місто рухала торгівля, а король був тією фігурою, яка могла надати вигідні привілеї для неї. Тож львів’яни ставилися до відвідин Владислава ІІ Ягайла з особливою увагою і намагалися урвати у короля все, що можна було. Король, своє чергою, був відкритий до своїх підданих із різних соціальних станів (хай то шляхта чи міщанство). Він розумів хиткість свого становища по смерті Ядвіґи, тому надавав потрібні привілеї як запоруку лояльності містян.

Ще за життя Ядвіги монарх зрозумів урок надмірної політичної ваги великого вельможі на прикладі проугорських дій намісника Русі князя Владислава Опольського. Тому наступного року по зайнятті Львова у Любліні видав привілейовану грамоту, якою пообіцяв не передавати міста в управління ніякому достойнику, а тримати під королівською рукою.

Описуючи шлях міста до своїх привілеїв найкращими джерелами у цій справі є праці Дениса Зубрицького, зокрема його знаменита «Хроніка міста Львова» та збірник «Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.)», який упорядкував професор Мирон Капраль. Тож, саме відомостями з цих книг і буде послуговуватися автор у розкритті питання.

У Львові серед купців, які шукали королівських щедрот, особливо виділялися вірмени. У 1402 році їм надзвичайно пощастило: вони домоглися у короля привілею на право торгувати в усіх землях польської корони. Син Владислава ІІ Ягайла Казимир IV Ягеллончик у майбутньому потвердить цей привілей батька, додавши важливу деталь — митні пільги.

Іншим вагомим елементом стало те, що у 1415 році король надав львівським вірменам змогу чинити суд за їхнім правом. Тож мірою того, як вони отримували ті чи інші можливості, вага львівських вірмен у державі росла, а їхня громада за Ягеллонів процвітала.

Проте історія з Владиславом ІІ Ягайлом не завжди означала безперервну вигоду для багатих міщан. Існували й значні податки та витрати, якими король міг обкласти місто для реалізації своєї політичної програми. І зовсім скоро Львів це відчув. Втямки знову дався князь Владислав Опольський, який у минулому заклав Тевтонському ордену Доброжинську землю. І для Владислава ІІ Ягайла це була справа виправдання очікувань шляхти. У 1405 році король наклав на Львів податок, кошти з якого мали піти на викуп цієї землі. У міщан не було вибору — вони мусили платити.

У 1410 році місто знову надало королю кошти, цього разу вже безпосередньо на війну з хрестоносцями. По Грюнвальдській битві саме до львівської латинської катедри привезли взяті у полон штандарти і прапори переможених. Потім їх передали на зберігання до краківської архикатедральної базиліки святих Станіслава і Вацлава, де як пише Андрій Козицький у своїй книзі «Leopolis militates. Нариси військової історії Львова XIII-XVIII ст.»  ті й провисіли до кінця XVIII століття.

Проблема Владислава ІІ Ягайла полягала у відсутності синів. Перший нащадок у нього з’явився, коли король уже був у поважному віці. І тепер перед ним стояло класичне королівське завдання — забезпечити синові престол. Серед різних домовленостей про майбутнє особливе місце мав львівський епізод. Щоб заручитися підтримкою Львова, у 1425 році король звільнив львівських купців від сплати мит у Польському королівстві, а натомість львів’яни присягнули на вірність сину монарха. І свого слова дотримали. Зрештою це був потенційний податель нових привілеїв. І, як покажуть наступні події, хитрі львівські купці ще скористаються ним.

Новий король — нові привілеї

У 1434 році, переїжджаючи з Медики до Львова, Владислав ІІ Ягайло помирає в Городку. Місто віддало належне монарху, який так його збагатив. Протягом року у Львові були заборонені гучні бенкети. А тим часом новим королем став Владислав ІІІ. Розуміючи важливість добрих відносин із львівськими патриціями, у 1435 році він потверджує один із найважливіших привілеїв міста — право складу. А у 1441-му звільняє львівських купців від сплати всіх мит.

Правління Владислава ІІІ не протривало довго. 1444 рік став останнім роком його королювання. Перед загибеллю від рук турків під Варною в Болгарії молодий монарх устигне видати привілей на заснування Брюхович — села біля Львова, що в перспективі стане як частиною міста, так і знаменитою рекреаційною зоною.

Брюховичі цікаві тим, що майже кожен Ягеллон залишав їм якусь вигоду. Так, Владислав ІІ Ягайло ще у 1415 році видав привілей на передання Львову земель, де постане це село. І король Александр І у 1503 році, і Сигізмунд ІІ Август у 1555-му потвердять привілеї попередників. Тож Брюховичі дійсно були одним із найпривілейованіших прильвівських сіл.

Королівський гріш на оборону

По загибелі Владислава ІІІ новим королем Польщі став Казимир IV Ягеллончик. Його доба припала на час падіння Константинополя, зростання турецької й татарської загрози. Тож на перший план виходить оборона. Відразу в 1447 році монарх призначає виплати з королівських мит на зміцнення укріплень Львова. До слова, в зміні підходу до фортифікацій міста дуже спричинився батько короля, адже саме Владислав ІІ Ягайло у 1394 році привіз до Львова перші гармати і шість бочок пороху. Так місто вперше познайомилося з артилерією, і в наступних десятиліттях вона змінила оборонне лице Львова.

Протягом свого правління Казимир IV Ягеллончик неодноразово звільняв Львів від сплати податків задля модернізації фортифікацій. А його син, король Ян I Ольбрахт, після невдалого походу на Сучаву 1497-го, за словами дослідника Андрія Козицького, залишає Львову велику частину артилерії своєї армії, чим значно зміцнює оборонний потенціал міста. Таким чином, пристосовуючись до вимог часу, протягом правління наступних Ягеллонів місто перетворилося на неприступну фортецю — на рівні з Кам’янцем-Подільським, — якій судилося витримати не одну загрозливу облогу.

Купці та їхні біди

Займатися торгівлею у Середньовіччі — це вести справи в умовах постійної загрози втратити все, навіть життя. Особливий бік торгівлі — боротьба з зазіханнями конкурентів. І львівські купці це вміли як ніхто. Ще у 1456 році Казимир IV Ягеллончик видав львів’янам рескрипт на безперешкодну торгівлю. У 1460 році купці галицьких міст вдалися до спроби обійти святеє святих — львівське право складу. Та король у цій колотнечі став на бік Львова. Місцеві купці мали і надалі привозити свої товари на продаж/купівлю до Львова.

Хай хто приходив до влади у Польському королівстві, львівські купці пильно стежили, щоб існував черговий торгівельний документ-гарантія на їхню користь. Так, один із синів Казимира IV Ягеллончика, Александр І, у 1503 році видав привілей, що встановлював: іноземні купці не мають права напряму торгувати між собою у Львові. Між ними мав бути посередник — львівський купець.

У 1505 році Львів замахнувся вже на привілеї Кракова. Цього року на сеймі у Радомі король звільнив львівських міщан від сплати перевізного, мостового та гребельного мит у межах Польського королівства. Перед тим цим привілеєм користався тільки столичний Краків.

За останнього з Ягеллонів, Сигізмунда ІІ Августа, у 1558 році, саме Краків вчинить нахабну спробу зазіхнути на львівське право складу і почати напряму торгувати зі Сходом. Але король, як і його попередники, не захоче псувати стосунки з впливовими львівськими патриціями. Він підтримає Львів. Місто саме перебуватиме у «золотій добі» свого розквіту по практично повній відбудові після великої пожежі 1527 року.

Від пожежі до «курячої війни»

У 1527 році Львів пережив одну з найстрашніших сторінок у своїй історії — велику міську пожежу. В її полум’ї загинуло готичне місто. Тож Львів не мав іншого вибору, як перебудовуватися у наступному столітті у стилі Ренесансу. Та поза цим відбудова була довгою і коштовною. Король Сигізмунд І Старий своїм рескриптом звільнив місто від сплати всіх податків на 20 років. І, як покажуть подальші події, це мало ефект. Львів скоро піднявся.

Для передостаннього Ягеллона, Сигізмунда І Старого, Львів став містом приниження. Адже у 1537 році в його околицях розгорілася «куряча війна» — протистояння короля з шляхтою через абсолютистські зазіхання першого. Врешті все закінчилося фактичною політичною поразкою короля.

Та Львову Сигізмунд І Старий запам’ятався, як не дивно, горілкою. Адже саме він видав привілей на виняткове право, як зазначає Денис Зубрицький «палити і шинкувати» нею. У перспективі цей привілей принесе Львову чи найбільші прибутки.

Син Сигізмунда І Старого, Сигізмунд ІІ Август, виявився останнім Ягеллоном на престолі. Серед різних привілеїв, що надав місту, він виділився оригінальним привілеєм 1552 року. Той потверджував давній звичай, згідно з яким при львівських брамах із кожної підводи забирали одне поліно на опалення ратуші. А з кожного воза сіна, який заїжджав до міста, — одну в’язку для годівлі міських коней.

Останній привілей Ягеллонів Львову був виданий у 1571 році. Він дозволяв відкривати ятки чи крамниці з житнім хлібом у місті, а зібрані з них податки передавати на його потреби. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август помре, а з ним відійде і династія, закладена Владиславом ІІ Ягайлом. Львів же перебуватиме в зеніті своєї слави завдяки монаршим привілеям і хитрості львів’ян, що вміли скористатися з королівських щедрот.