1. Коли поїзд їде не 4, не 8 і навіть не 12 годин, а цілих 18, поети і видавці встигають не тільки виголосити всі тости, а й проспатися, а непитущі рецензенти – дочитати книжку, яка два місяці все не йшла, аж посуд у хаті весь перемився. тільки щоб її не читати. Це плюс. Колії на Запоріжжя, вже чотири роки відрізані від “Великої землі”, маріупольці називають Дорогою життя. А як тільки вздовж залізниці намалювалися цехи й труби металургійних комбінатів (аж двох), усі митці, звісно ж, згадали “Маленьку Віру” Пічула, і тільки дуже старі й заслужені – “Місто біля моря” Біляєва.
2. Поета Вано Крюгера, який довгі роки косплеїть засновника ЧК Фелікса Едмундовича і пише вірші в стилі некрокомунізму, прямо на пероні згріб військовий патруль і він 5 хвилин доводив, що не Дзержинський. Це мінус. Утім, досить було показати фото автора на обкладинці збірки “Ніжна посмішка Берії”, щоб патруль зрозумів, що це український поет, член Спілки письменників, з такою легендою в шпигуни не беруть.
Читайте також: Гудок
3. Усіх возили з вокзалу-на вокзал шатлами (так називається маршрутка для письменників). Це плюс.
4. У цих маршрутках не було багажників (або водії просто в носі мали письменників, щоб їм ще відчиняти задні двері, що вірогідніше). В результаті ті, хто їхав з пакунками своїх книжок, везли їх у салоні і директор в-ва “Смолоскип” Погинайко не змогла потрапити на місце, яке зайняв їй поет Коцарев. Це мінус. Утім, небайдужі видавці зауважують, що з такою гарною логістикою “Нової пошти”, яка забирала пакунки з книжками просто на місці, тягнути книжки самому в шатлі та поїзді було не варто. Це пережитки минулого.
5. Найчастішою фразою маріупольців була;
– Ну і гдє тут ваші кніжкі? Оні что, ВСЄ на укрАінском?
Це плюс. Насправді, команда Книжкової Толоки бачить таку реакцію вже не вперше. Так само було в Запоріжжі, коли три роки тому відбулася перша Толока. Цьому є своє пояснення. Схід та Південь України довгий час були закриті для української книжки. Від слова взагалі. Великі і всеїдні донецькі видавництва, що видавали від 100500-го перевидання “Сказікі о золотом пєтушкє” О.С. Пушкіна до “книжкового щансону” з характерними назвами “Наєзд на щіпача” і “Побєг із зони” тощо, які продавали книжки ще через вцілілі радянські книжкові мережі (плюс російська книжкова контрабанда), щось не дуже жалували книжки інших українських видавництв. Поодинокі спроби ентузіастів відкривати українські книгарні зазвичай закінчувалися тітушками, битими вітринами й й поножовщиною. Тобто існували “канонічні території” української книжки десь у Києві, Львові чи Харкові, й геть відрубної донецької (насправді російської) книжки. Книгарня “Є” в Слов’янську змогла відкритися лише на третьому році війни.
Читайте також: Бізнес-клімат
6. Схоже, місцевий народ геть не привчений до книжкових презентацій. У місті на 450 тис. койко-місць немає жодної книгарні, крім “Клубу сімейного дозвілля”, що традиційно більше налягає на поштові розсилки. Тільки канцтовари і книжкові полиці в супермаркетах. Супермаркети з ковбасою – не найкраще місце для презентації книжок. Тому люди просто не звикли, що це цікаво. І що книжка – не ковбаса, про неї можна поговорити. Це мінус.
7. Але усна література, тобто поезія Полежаки й Чуприни, не дай боже з матюками, йде в них на ура. Це плюс. (Але мені-то що, я ж прозаїк без матюків). Взагалі поетична програма з переходом в музику, як “Drum Teatr” з Іздриком та Семенчуком, людина-оркестр Валентин Терлецький чи поети видавництва “Люта справа”, були популярні. Слухали, аплодували, реготали. З почуттям гумору в жителів півдня все в порядку. Ще вразила велика кількість шанувальників української фантастики та фентезі й те, як вони гарно орієнтуються в творах українських фантастів (насправді фантасток).
8. В усьому гігантському спорткомплексі, збудованому титанами для команди гіперборейських футболістів, знайшлася аж одна ятка з кавою, а мінералки не було взагалі (див п.1). Маріупольські баристи відрізняються від київських тим, що нікуди не поспішають, навіть якщо зібралася величезна черга. А на другий день можуть взагалі приїхати на 12 годину дня, бо всіх грошей не заробиш. Це жирнющий мінус. Так і пригадується Запоріжжя, де кава для учасників взагалі була безкоштовною і варилася на кожному кроці. Правда, ніхто не забороняв учасникам перейти через дорогу й замовити каву в гастрономі. Справді, тут досі існують гастрономи зі ще радянськими вивісками й наливайками, а кіосків на вулиці геть нема, не кажучи вже про кавомобілі. Натовпи публіки в парку в перші сонячні дні після затяжної зими — й жодної кавомашини. Мрія Кличка якась, а не місто.
9. Зате в спорткомплексі є столовка для спортсменів, де всіх учасників годували відбивними й компотом. Це плюс. Ще й охороняли вхід охоронною фірмою, щоб ніхто не проліз поза чергою. Бажання охоронця вишикувати поетів строєм — то неабияка атракція.
10. Офіціантки під час обіду штовхали промови, що да, вони не збираються говорити українською, але “тоже люблять Україну”. Це мінус. Правда в уже згадуваному гастрономі продавщиці виправляли мене, що правильно не “сливки”, а “вершки”. А таксисти за 10 гривень зверху миттєво переходили на українську і бажали щастя в особистому житті і вдалого виступу. Навіть якщо були греками.
Читайте також: Розкіш байдужості
11. Але всі молоді волонтери, навпаки, жваво щебетали соловейками і не відчували жодного дискомфорту. Оця межа між підстаркуватими русофонами й молоддю, для якої українська — нормальна мова спілкування, без жодних послаблень на те, що це Південь, а не Київщина — робоча розмовна мова, була помітною. Це плюс. Взагалі волонтери були на висоті, думаю, це не остання спільна справа команди, що сформувалася при підготовці книжкового ярмарку. Благо, й пропозиції не зникають. Одна з волонтерок сказала, що за останній рік вона в Маріуполі відвідала більше культурних подій, ніж за попередні 20. Толока ось закінчилася, а на черзі вже Гогольфест. Це вже чимось нагадує Західний Берлін до падіння Стіни – митці вільного світу воліли проводити там усілякі фестивалі й художні виставки, щоб хоч так підтримати обложене місто. Історія повторюється, але вже на річці Кальміус.
12. Реклама події начебто й була. Але таксисти скаржилися, що тільки через півдня зрозуміли, що в місті щось відбувається, бо всі замовлення їдуть у спортивний комплекс, і вже від балакучих поетів зрозуміли, що саме. Якщо навіть таксисти не в курсі, то й місто нічого не знало, фактично. Це мінус. Утім, оскільки волонтери були навчені рахувати відвідувачів, вже підбили підсумки, що Толоку відвідали більше 3 тисяч городян. Це десь 1% населення. Для першого разу, може, й непогано, в Запоріжжі було так само. Втім, переконаний, що о шостій ранку на набережній, на молах і хвилеломах порту та яхт-клубу, бичків ловило більше маріупольців. Ну, через кожен метр рибалка. От би кожному дати в руки книжку.
13. Ті, кому треба, все одно якось довідалися. Побачив справжнього письменника-мариніста. Продавав свої книжки зі стенду. Ти не один. Це плюс.
14. На мою презентацію прийшов тільки цей письменник-мариніст і кореспондентка якогось міського сайту. Записала на диктофон, як ми сперечаємося, хто на місяць раніше повернувся з навколосвітньої подорожі – Лисянський чи Крузенштерн. Перекручування – головний прийом росіян. В усіх книжках, в усіх вікіпедіях вказано, що Лисянський. Але в училищі Фрунзе, яке закінчив мариніст, у Петербурзі, коли той був ще Ленінградом, всі 5 років курсантам підступно вбивали в голову, що в першим був Крузентшерн, пам'ятник якому стоїть перед тим училищем. Це мінус.
15. Училище те перейменували в ім. адмірала Кузнецова, й воно згоріло. Це плюс.
16. Мариніст видає книжки російською за власні кошти й українською за державні, але українською залишився один примірник і він мені його не віддав. Це мінус.
17. Але купив на стенді Видавництва Старого Лева "Землю Георгія". Це плюс.
18. Книжка мариніста виявилася цікавою. Гіржав усю дорогу (18 годин) додому. Це мінус. Нащо нам ще один цікавий мариніст. Добре, що всі українські книжки в нього вже закінчилися.
Треба ще за чудовий готель "Чайка" на набережній біля самого моря подякувати, але зараз набіжать знавці й кричатимуть;
– Чому не мартин? – я вас знаю, тому закруглятимуся.
ЗІ. Поети вже купалися, а прозаїкам ще холодно.