Коли дивилася на рух перед мостом на Станицю з боку «республіки», чомусь згадала про Індію. Тамтешній поділ суспільства на касти. Тут, біля КПВВ, людей теж можна поділити за певними ознаками.
Найбільше вирізняються дві касти: ті, хто перетинає лінію розмежування, і ті, хто працює тут, біля мосту. Останніх найчастіше зустрічаєш у пункті обігріву, який облаштував «Червоний Хрест». Це медики з бригади швидкої, яка чергує тут постійно. Працівники пошти, які збігаються на чай. Численні таксисти, що працюють без шашечок. Розпізнавати їх починаєш доволі швидко: вони нікуди не поспішають. Є тут, звісно, й «казакі» та інші бойовики, які теж заходять погрітися біля буржуйки. Вірменин Жорик — тутешній завсідник. Торгує прозорими обкладинками на паспорти. Продає їх по десять рублів за собівартості не більш як три. Робить їх сам у власному гаражі. Усі ці люди не рухаються через міст, але живуть завдяки тим, хто їде в бік Станиці й назад.
Читайте також: Огляд InformNapalm: Гібридний арсенал Кремля
Велика каста тих, хто перетинає міст, не така вже й однорідна, як може здатися на перший погляд. Серед них дуже багато пенсіонерів, які в шаленому ривку й часто на останньому подиху рухаються вперед. Мотиви різні: допомога собі, дітям, онукам, але засіб єдиний: українська пенсія. Я бачила тих, хто повертався з цих переходів із тиском 240 на 100 ледь живим. І тих, хто непритомнів через тиск 60 на 40. Але ніхто з них не сказав, що більше не піде. І це зрозуміло, бо це те, що дає можливість жити, харчуватися, купувати ліки та найнеобхідніше. Повертаючись, багато хто п’є солодкий чай у тому самому пункті обігріву. Хтось рахує гривні, хтось швидко перехоплює щось із чаєм. І навіть у тих перекусах можна побачити певні ознаки добробуту: цукерки, твердий сир, ковбаса. Добробуту, який дає українська пенсія. Я знаю тих, хто непритомнів у чергах, але йшов через міст, щоб отримати пенсію, придбати за неї в Станиці долари й переказати їх в Америку онучці, якій чомусь набагато важче там, аніж 82-річній самотній бабусі тут. Знаю тих, хто, будучи заслуженим художником України й маючи власну майстерню в центрі Луганська, винаймає тачку, щоб за 500 грн дістатися через міст на той бік, аби вчасно перетнути кордон. Ось таке дивне життя у всьому. У причинах, у наслідках, у рішеннях. Але роздуми — це останнє, на що є час у тих квадратних метрах біля мосту.
Клас таксистів неоднорідний. Хтось водій за покликанням і обрав цю професію єдиною й на все життя, а є ті, хто, маючи авто, таксує з безвиході, бо треба годувати сім’ю. Серед них можна зустріти першокласного юриста, який втратив роботу влітку 2014-го, менеджера з продажу та вчорашнього ріелтора. Різні за віком, життєвим досвідом, вони об’єднані спільною метою — заробити. Щонайменше тисячу рублів за день. Але хочеться заробити якомога більше, тому вони теж п’ють чай, не випускаючи з рук телефонів в очікуванні дзвінків від пілігримів. Нижчий клас таксистів — це ті, хто щодня забирає вантаж у перекупок. Вони розвозять фрукти, сир, майонез, цукерки по торгових точках. Ті самі контрабандисти, які працюють у всіх на очах. Коли подивитися на ряди тих фургонів, може здатися, що навантажені вони десь на складах. Ніщо не нагадає вам, що ця діяльність ризикована, а заробіток цілком нелегальний. Так, то справжнісінька контрабанда, але в межах дозволеного. Поки «човник» тягне 75-кілограмову тачку, це вважається його особистим вантажем, і байдуже, який у нього вигляд. Тому про ті тисячі кілограмів вантажу мовчать усі: поділені на 75 кг, вони в межах закону по обидва боки конфлікту. Це абсолютно різні люди: кремезні чоловіки, майже стильні хлопці, алкоголіки, тендітні дівчата й старі. Універсальна професія, куди беруть із єдиною умовою: наявність власної тачки, «чистого» паспорта й перепустки. Кожен рейс дає такому паломникові 300 грн. І ми з подивом дізнаємося, що серед тих «штовхачів» є люди з доволі престижною освітою та унікальним досвідом роботи, який останні чотири роки став нікому не потрібним. «Дружина допомогла знайти мені цю роботу», — каже вчорашній шахтар. «Ви теж можете бути одним із нас, якщо у вас є тачка», — розповідає мені колишній адміністратор.
Еліта серед «штовхачів» — ті, хто возить живий товар, тобто старих і людей з інвалідністю, які не можуть рухатися самі. Вони наймають такого собі Артура й трансфером без жодної черги рухаються від «республіканського» блокпоста до автовокзалу в Станиці. Часи сорому давно в минулому. Вантажна тачка переобладнана під м’яке пасажирське сидіння, а Артур — дебелий хлопчина з червоним обличчям, який біжить, ніби віл на паші, штовхаючи той «транспорт». Кожен такий «рейс» дає власникові 500 грн, із яких певний відсоток іде прикордонникам, щоб пропускали без черг.
Читайте також: Не твоя війна?
Між пенсіонерами та «штовхачами» одвічний конфлікт. Вони дорікають одне одному, бо рухаються однією дорогою, заважаючи пересуватися. Але спільним у них є не лише міст, а й мета — заробіток.
Ще один клас мандрівників — багатодітні, які навідуються до «республіки» та на підконтрольну Києву частину Луганської області по дитячі виплати. Так, процес той не є однобічним. Серед багатодітних чимало жінок із низьким соціальним статусом і невисоким інтелектом. Їхні діти часто сплять серед старих у тому самому пункті обігріву, де завдяки буржуйкам тепло й затишно взимку. Також дуже багато «несунів» — тих, хто доставляє замовлення від 100 грн за пакунок. Що завгодно: айфони, запчастини, нитки для в’язання, дорогу косметику, брендові речі, шини для авто, ліки, плазму… Від ступеня ризику та розміру пакунка залежить ціна такої послуги. Бути «несуном» вигідно, але доволі ризиковано: отримати на пошті, пройти блокпости, віддати в руки. Тут дуже важливо мати власну клієнтську базу: що вона більша, то заможніший «несун».
Я думаю, всі ці враження варті окремої книжки. Про Жорика з червоними від тиску очима з обкладинками на паспорти в руках. Про того дивного Артура з тачкою, якою він, мов той рикша, перевозить учорашніх художників, адвокатів, шахтарів… Але чи потрібно це комусь? Кілька разів я чула про те, що комусь війна, а комусь мати рідна. І водночас жодна людина не зізналася в тому, що за всіх переваг цього життя хоче, щоб воно лишалося таким надалі.