Міські історії

 
ФОТО: GETTYIMAGES

 

Якщо японський сад – еталон організації простору, то японське місто – взірець хаосу, тріумф безладу. Типовий японський мегаполіс за конструкцією нібито схожий на американський: «даунтаун», центр міста з високотехнологічними хмарочосами, а далі починається одноповерхова забудова, тільки тут вона без неодмінної зеленої галявинки перед кожним будиночком, без проміжків, без продиху у вигляді якихось громадських споруд – монотонний ряд досить-таки соціалістичного вигляду бетонних бараків, і так до обрію. Щоправда, все це чисто й полагоджено, та від нудьги негайно тягне повіситися. У японців відсоток самогубств, а також депресій і інших розладів психіки, останнім часом не перевищує середньостатистичний показник для індустріальних країн. Пояснення такого ландшафту – не лише в браку землі, а ще й у тому, що в японській культурі геть відсутня категорія особистого комфорту та індивідуального щастя. Їх заміняє задоволення від виконаного обов’язку, від приналежності до певної групи й визнання всередині цієї групи, самоствердження від долання перешкод.

 

Щоправда, японці запозичили традиційний для європейського міста майдан чи бульвар, де незнайомі люди «соціалізуються»: гуляють, дивляться на інших і показують себе, але ці місця виглядають дещо навмисно, трішечки штучно. Надто гучно там сміються під спалахи неонової реклами, надто демонстративно веселяться – таке враження, що виконують ще один обов’язок. Натомість, на відміну від Європи, в Країні сонця, що сходить, зберігся храм як осередок комунікації. Сюди приходять у традиційних строях, влаштовують свята, милуються квітучою вишнею чи осіннім кленовим листям.

 

Є ще одна форма добровільно-примусового спілкування: надвечір у барах і кафе повно, сидять лише чоловіки: після закінчення робочого дня колеги збираються пити пиво. Ухилитися, не піти – протиставити себе колективові.

 

Загалом, європейцеві японські міста чомусь здаються сумними, попри яскравість, жвавість і подекуди футуристичність.

 

Глобалізацію французи пережили болісно. Втрату традиційного побуту оплакує кожне нове покоління, оскільки риси «старої Франції» розчиняються невпинно впродовж останнього століття. Але мешканці великих міст намагаються цьому опиратися – не в сенсі боротьби з нещасними МакДональдсами (де, як відомо від Тарантіно, подають пиво), а в сенсі постійного підтримання й відновлення «точок збирання» міського життя.

 

Звісно, уявляти Париж за Сіменоном (комісар Меґре діяв переважно в 20-30-ті роки ХХ ст.) – усе одно, що вивчати його за Дюма. Проте певні спільні риси помітні. Перш за все, це чіткий розподіл міста на окремі райони, кожен зі своїм обличчям. 17-й арондісман (округ) відрізняється від 18-го, як Липки від Відрадного, хоча географічно вони поруч, а передмістя Ньойї та Монруж – це взагалі різні світи.

 

Для парижанина місто – це передусім його квартал. Попри повсякденну аполітичність, він може брати несподівано активну участь у громадському житті місцевої громади й навіть агітувати (цілком безкоштовно) за того чи іншого кандидата на виборах мера округу. Заміна дерев у найближчому парку цікавить його так само, як Олімпіада в Пекіні, а закриття м’ясної крамнички засмучує не менше, ніж ураган над Сполученими Штатами. І, звісно, він не омине увагою недільний риночок на сусідній площі, навіть якщо йому безпосередньо тут нічого не потрібно. Власне, такі ринки – ще один спосіб підтримати традицію, адже цей звичай бере своє начало в Середньовіччі. Сюди приїздять переважно фермери-індивідуали, які пропонують вередливим столичним споживачам екологічно чисті мед, сир, овочі. Тут також збираються ремісники нового покоління, яких точніше було б називати дизайнерами. Так проявляється ще одна споконвічна французька риса: здатність перетворювати на свято найменшу подію. І, звісно, найважливішим осередком міського життя Парижа залишається «квартальне» бістро. Попри зміну репертуару (раніше найбільше вживали дешевий білий «кисляк», тепер пиво), час тут ніби зупинився, постійні відвідувачі з року в рік ті самі. Можливо, вони відкрили спосіб осягнути неосяжне: просто розтяти його на маленькі, зрозумілі й слухняні шматочки життя.

 

 

Лондон – неймовірно толерантне місто. Воно толерантне на межі фолу, коли здається, що нікому в білому світі, а особливо всередині кільцевої траси М25, немає діла ні до твого життя, ні до твоєї смерті. Але коли ти інша, коли тебе не дуже чекають удома, коли хочеш просто жити й думати, як вимагає твоя природа, то в Лондоні знайдеш усе, чого прагне душа: Лондонстан, Лондонград, Лондонвіль. Тут скажений бородатий ваххабіт живе по сусідству з голубим французьким кухарем, а розпальцьовані москвички ходять тими ж вулицями, що й бліді нащадки аристократії зі спадковим статком і пристрастю до східних еротичних масажів.

 

Лондон працює, як громада, бо він складається з невеличких селищ. Навіть один з найдорожчих у світі районів Мерілебон часто називають «Мерілебон вілледж». Вілледжі сусідять між собою, але не обов’язково родичаються. Між ними часто пролягають обширні парки: десь повні троянд, десь – чорних хлопців у пропотілих майках із баскетбольним м’ячем. Селища зневажають і підозрюють одне одного, як справжні сусіди, та всередині себе самих співпрацюють щодо таких питань, як школи, сміття, лікарні. На нашій вулиці є комітет покращення духу місцевої громади, але ми на дух її не переносимо, тож комітет працює без нас. Ми натомість доглядаємо за сусідською клумбою: у них хворі діти.

 

У Лондоні живе від шести до дев’яти мільйонів людей – залежно що вважати Лондоном. Багато його передмість належать до так званих хоум кантіз – домашніх графств, областей, що оточують Лондон. Але вони приєднані до тієї самої транспортної системи й позначені на карті столиці. Неозброєним оком також цього не визначиш: лондонські передмістя – як і решта країни – можуть бути багатими й злиденними вперемішку. Загалом же біднота живе в містах, а аристократія – в селах. Вибір і дискусія існують хіба серед середнього класу. Середній клас хоче мати гарні школи, модні магазини делікатесів, невеличкі ресторанчики й низький рівень злочинності. Якщо в певному районі є досить середнього класу, ніщо не заважає виникненню цих умов. Джентрифікація, тобто ушляхетнення, районів трапляється постійно, коли бідніший середній клас в’їжджає в колись злиденний і небезпечний район.

 

Приміром, зараз це сталося з Хекні на Сході Лондона – раніше царством кокні (корінні лондонці робітничого класу) та іммігрантів від євреїв до бангладешців. Зауваживши близькість до центру, дешеві ренти та надмір колишніх фабричних будівель, зручних під майстерні, до району почали з’їжджатися художники та інші митці. Разом з ними прибули барна сцена, барвисті паті, фермерські ринки й фестивалі в місцевих парках. Це, у свою чергу, привабило банкірів і фінансистів із Сіті, тому в районі виросли ціни. Зростання цін витіснило митців далі на північний Схід, на Клептон, і ми майже купили там хату, та надмір оголошень на магазинах і нічних клубах про те, що сюди не можна з вогнепальною зброєю, якось пересунув нашу увагу деінде.

 

Швидкість, із якою відбувається джентрифікація, складається з безлічі деталей. Наприклад, щоб відкрити ресторан, не треба давати хабара голові райради. Можливо, ти його й не побачиш ніколи. Тобі треба буде знайти порожнє пристосоване приміщення чи пристосувати його, написати в місцеву раду з пропозицією відкрити там, скажімо, закусочну «Вареник», пройти курс із гігієни харчування, взяти позику в банку. Це практично все. Райрада розгляне твою пропозицію й пропозицію конкурента Білла відкрити там букмекерську контору. Але перевагу майже завжди віддадуть вам, бо ваш ресторан покращить цінність району, а букмекер погіршить.

 

Кожен район хоче сказати собі й виборцям своїх керівників: ми район, який, перш за все, віддасть престижне місце (будемо чесними) відділенню банку, потім – магазинові продуктів, до якого всі мешканці зможуть дійти пішки, потім – книгарні, а потім уже – магазину дорогого й непотрібного лайна типу швейцарських годинників. Кожен район хоче, щоб у ньому були задоволені потреби людини: зняти грошей, поїсти, купити памперсів, придбати книжку, сходити в кафе.

 

У Лондоні також маса книгарень. Для киян це болюче питання, бо київські книгарні страшенно погані. Такі винятки, як книгарня «Є» за Оперним театром, тільки підкреслюють жахливу непрофесійність багатьох інших. І їх мало. У Лондоні ж їх безліч, часто поспіль. Це також частина ідеї того, що таке Лондон.