У 2016 рік українська дипломатія входить у стані затяжної системної кризи: відсутні чітко сформульовані на основі цінностей пріоритети та засади, невизначені завдання, зруйнована система управління, недорозвинені чи відсутні інструменти та матеріальне забезпечення, низький фаховий і моральний рівень більшості представників українського дипкорпусу.
Варто згадати усталений до банальності вислів про те, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої, і відповісти на запитання: а чи так це в українському випадку?
Нехай непослідовно в частині прийнятих формальних рішень, але українська влада повторює, що Україна відбиває збройну агресію Росії. Фактично йдеться про стан війни. Чи відповідає зовнішня політика України щодо Російської Федерації стану війни?
Проблема не в абсурдності присутності в Києві російського посольства чи українських дипломатів у Москві. Хоча дипломатичні відносини встановлюються між країнами, які визнають одна одну й заявляють про готовність розвивати відносини на основі принципів міжнародного права. Початок неоголошеної війни Росії проти України, анексія Криму, фінансування терористичних та інших незаконних військових формувань на території окупованих районів Донецької та Луганської областей, постійне апелювання і навмисне перекручення, викривлення, спотворення фактів історії, маніпуляція ними з боку російського політичного керівництва й пропаганди з метою поставити під сумнів існування української державності взагалі чи щонайменше правомірність існування України в нинішніх кордонах неспростовно свідчать про те, що Росія не визнає України, її територіальної цілісності й не має наміру у відносинах із нашою державою дотримуватися ні загальних норм та принципів міжнародного права, ні навіть двосторонніх договірних зобов’язань.
Читайте також: Ірина Геращенко: «Бойовики і РФ не виконали жодного пункту мінських угод»
Пояснення на кшталт того, що збереження дипломатичної присутності України в РФ пов’язане з необхідністю захисту прав та інтересів співвітчизників, уже не викликають ніяких емоцій, оскільки в жодній суспільно значущій чи просто відомій ситуації Україна не змогла відстояти інтереси своїх громадян у Росії, навіть якщо їй і вдавалося заручитися широкою міжнародною підтримкою.
То в чому ж тоді сенс продовження дипломатичних відносин між нашими державами?
Попри однозначні політичні заяви щодо Росії, українській дипломатії та її верховним поводирям важко дається логіка війни. Функції та роль зовнішньої політики в умовах війни доведеться переоцінювати загалом. До цього підштовхує й аналіз успішності російської дипломатії, яка, попри санкції та однозначне засудження своєї поведінки стосовно України, вміє нав’язувати власне бачення ситуації та навіть досягати вигідних їй формальних чи напівформальних домовленостей і рішень. РФ цілковито покладається на згадану вище логіку війни. Її дипломатія «вступає в бій» тоді, коли військовий компонент забезпечує для цього найвигідніші умови. У нашому ж випадку політики та дипломати дають військовим команду відкривати чи припиняти вогонь. Зв’язані руки Генштабу (хоча не помітно, щоб це відомство відчувало хоч якийсь дискомфорт через неспроможність діяти ініціативно й самостійно, зате командири та бійці на передовій відчувають це повною мірою) на сьогодні позбавляють українську дипломатію основної переваги на полі бою: можливості вибирати час і місце битви, що, природно, унеможливлює нав’язування порядку денного переговорів.
Потрібно нарешті збагнути, що в умовах війни Міністерство закордонних справ та дипломатія загалом є лише великим допоміжним підрозділом оборонного відомства. Завданнями дипломатичної служби в цей період має бути не абстрактний розвиток відносин із кимось чи десь, а пошук союзників і партнерів, забезпечення необхідної політичної та матеріальної допомоги для ведення війни, інформаційне забезпечення дій Збройних сил, а також створення максимальної кількості проблем для супротивника, обмеження його дипломатичних та інформаційних ресурсів, спрямування його уваги на другорядні об’єкти. Мова йде про весь комплекс дипломатії: двосторонні відносини, роботу в міжнародних організаціях, реалізацію великих міжнародних та регіональних економічних, а надто енергетичних проектів тощо. Не має значення, наскільки конвенційними чи гібридними є обрані Росією форми агресії проти України.
Дипломатична війна повинна стати тотальною.
Мінська пастка
У практичному сенсі в короткостроковій перспективі основною дилемою української зовнішньої політики в контексті війни з Росією лишатимуться так звані мінські домовленості. Крім того що цей виплід пекельної майстерності російської дипломатичної школи нереалістичний у реалізації, то ще й повною мірою невигідний, аморальний і шкідливий для України.
Нав’язуючи українській спільноті та міжнародному співтовариству із завзятістю, вартою більш гідного застосування, думку про безальтернативність цих домовленостей, глава нашої держави та дипломатія створили ще одну патову ситуацію для себе й України: мінські домовленості однаковою мірою неможливо виконати та неможливо не виконати.
Читайте також: Чи можлива «фінляндизація» України?
Численні згадки про «мінські домовленості» в документах і рішеннях Великої сімки, ЄС, НАТО, а надто ООН таки досягли немислимого: створили підстави говорити про легітимність цієї цілком протиприродної спроби помирити жертву вбивства з пістолетом, яким її вбивають, залишивши осторонь будь-які міркування щодо законності та моральності, а також простий факт, що пістолет сам по собі не стріляє.
Не виконувати так звані мінські домовленості сьогодні для України вже означатиме ставати в позу щодо цілком однозначної думки світового співтовариства. Це можна було зробити порівняно безболісно до закінчення літа 2015 року, коли по всій лінії фронту активно використовували заборонені згаданими домовленостями озброєння, унаслідок чого гинули цивільні люди та українські військовослужбовці.
Натомість українська дипломатія вирішила проігнорувати той факт, що після укладення мінських домовленостей ми втратили більше людей, ніж до їх підписання, а політичне керівництво України взяло курс на одностороннє виконання мінського непорозуміння (і лише найлукавіші з влади додумалися пояснити, що Українська держава робила це із заламаними назад руками).
У результаті жертви з’явилися вже в Києві під стінами українського парламенту, а враховуючи градус суспільного напруження, що вже перейшов допустиму межу, спроба й далі виконувати мінські домовленості в частині ухвалення передбачених ними змін до Конституції України та окремих законів може мати незворотній негативний вплив на внутрішньополітичну ситуацію. Або, не виключено, взагалі стати точкою неповернення у взаємодії великої частини патріотів-активістів та української влади. Загроза тим більша, що активний спротив виконанню мінських домовленостей відбувається не лише на лінії влада – суспільство, а й усередині самої влади. Таким чином, виконання так званих мінських домовленостей може обернутися на крах навіть тих примарних інструментів суспільної стабільності, важелів стримування та противаги, що досі існують у нашій державі.
Виконання мінських домовленостей перебуває поза можливостями України з огляду і на ресурсне забезпечення держави. Але головне – ці домовленості не є інструментом вирішення жодної з проблем України. Варто поставити під сумнів навіть найпоширенішу фразу, яка рідко викликає заперечення, що завдяки мінським домовленостям досягнуто деескалації. Цією фразою ми знову ж таки ставимо «дипломатичний віз» попереду «бойового коня».
Насправді окрім інших помилок 2015 року українська дипломатія допустила системний прорахунок: дозволила ув’язати мінські домовленості з міжнародними санкціями проти Росії. Хоча санкції вводилися не як частина згаданих угод, тепер, згідно з позицією основних «власників пакетів акцій» (США, Німеччина та Франція), більшість їх доречно скасувати, щойно домовленості будуть реалізовані. Але ж проблема полягає в тому, що, з одного боку, санкції є єдиним на сьогодні дієвим механізмом впливу на Росію, а з другого – мінські домовленості не принесуть миру на українську землю, оскільки поза їх увагою лишилося питання Криму, а отже, Україна та Росія де-факто й далі перебуватимуть у стані війни.
Таким чином, mission impossible української зовнішньої політики у 2016 році буде уникнути виконання політичної частини мінських домовленостей, не допустити при цьому, щоб нашу державу звинуватили у їх зриві, а також не лише зберегти санкції проти Росії, а й досягти розуміння, що згадані обмеження недоцільно скасовувати до розв’язання всього клубка українсько-російських проблем: повної деокупації Донбасу, Криму та компенсації збитків, завданих Україні російською агресією.
Пошук друзів
Серед менш складних, але не менш відповідальних завдань на наступний рік варто відзначити формування порядку денного діяльності в Раді Безпеки ООН не заради якогось ефемерного реформування системи ООН, а як засобу блокування ініціатив РФ, чинення тиску на неї з огляду на порушення прав людини як на тимчасово окупованих територіях, так і загалом. Має суттєво активізуватися регіональна політика України. Від позбавлених сенсу «візитів ввічливості» до пострадянських диктаторів, що прикриваються ілюзорними можливостями отримання поставок енергоносіїв, треба перейти до змістовного діалогу з найближчими сусідами. Подальше ігнорування прагнення Румунії розпочати з нашою державою новий етап відносин необхідно визнати злочинним. Із Туреччиною потрібно продовжити якнайактивніший діалог, шукаючи способів не лише декларативно привернути її на свій бік, а й спонукати до активної позиції в Чорноморському регіоні. Польща повинна захлинатися не від вигаданого напливу українських біженців, а від десанту українських політологів, діячів культури, науки, політиків і дипломатів, завданням яких має стати не допустити найменших непорозумінь, спекуляцій на темі складних сторінок історії чи падіння активності відносин та інтересу поляків до України. У відносинах із Білоруссю необхідно перейти від підігравання іміджу «останнього диктатора Європи» до створення системи взаємодії з тамтешньою опозицією, початку експорту революції з метою докорінної зміни режиму, створення демократичного, передбачуваного політичного середовища в сусідній державі, руйнування «союзної держави» Росії та Білорусі. Про українські делегації в Литві, Латвії, Естонії, Словаччині, Угорщині та Чехії повинні чути частіше, ніж президент Порошенко чує Ложкіна. Не відмовляючись від європейської та євроатлантичної інтеграції, слід замислитися над альтернативними сценаріями, й ідея Балто-Чорноморської дуги видається в цьому контексті найперспективнішою. Доцільно почати створювати свій європейський субрегіон у складі України, Молдови та Грузії на зразок Вишеградської четвірки.
Окремо слід говорити про культурну та інформаційну складові зовнішньої політики, які мають сприяти досягненню таких завдань: 1) формування сприйняття в зарубіжної аудиторії безперервності процесу українського націє- та державотворення з часів Київської Русі до наших днів; 2) створення іміджу сучасної політичної нації в Україні як такої, що базується на загальнолюдських цінностях, толерантності, демократії, верховенстві права.
Невідкладним є формування інструментів просування українського бізнесу за кордоном. Мова йде не про позбавлену сенсу дискусію про відомче підпорядкування торговельно-економічних місій, а про створення фінансових та організаційних можливостей сприяння українському експорту.
Ресурсів у вітчизняної дипломатії не надто багато. Тому, щоб впоратися з надскладними викликами сучасності, варто порекомендувати їй позбутися однієї вкрай обтяжливої та непродуктивної функції: вигадування пояснень і благовидних причин нездатності керівної еліти відповідати очікуванням українського суспільства та іноземних партнерів. Загалом, починаючи з періоду президентства Леоніда Кучми, українська дипломатія не так служить інтересам держави чи українського суспільства, як виправдовує неспроможність, помилки, злочини або бездіяльність «українського» правлячого класу. Час зрозуміти, що суспільна думка в Україні надовго лишатиметься основним критерієм, за яким українську владу й Українську державу оцінюватимуть іноземні партнери. Усвідомивши це, наші дипломати назавжди втратять смак і бажання брати участь у таких безперспективних затіях, як пояснювати, що в ув’язненні Юлії Тимошенко немає політики, що на Майдані в Києві зібралися екстремісти та терористи, що реформи в Україні можна проводити лише після війни (яку, втім, ніхто не оголошує), а з корупцією може впоратися тільки генпрокурор Шокін.
Відновити довіру
Керівництву зовнішньополітичного відомства час нарешті припинити перекидати відповідальність за неспроможність організувати фінансування МЗС на належному рівні на керівників закордонних установ і керівників середньої ланки. Зменшення кількості закордонних представництв, аж поки сума фінансування всього, що лишилося, дорівнюватиме виділеному бюджетному фінансуванню на рік, – це теж дорога, яка веде до занепаду й розвалу. Дипломатія має усвідомити свої пріоритети, визначитися з інструментами реалізації цих завдань і чесно зізнатися собі й суспільству, що з наявного можна зберегти, а що доведеться відкинути.
Але, звісно, така робота потребуватиме лідерів, що не лише вміють, а й мають політичну волю. Поява на чолі МЗС такого лідера в умовах жорсткого підпорядкування зовнішньополітичного відомства волі та бажанням президента, дуалізм у керівництві сферою зовнішньої діяльності, коли кандидатуру міністра закордонних справ визначає президент, а працювати й отримувати фінансування доводиться в команді прем’єр-міністра, не сприяють тому, щоб дипломатичне відомство отримало харизматичного, впевненого в собі, активного лідера. Реформування всієї системи управління зовнішньополітичною діяльністю має стати завданням усього суспільства, адже починати потрібно аж зі змін до Конституції, а 2016 рік, цілком можливо, стане періодом активного формування або й затвердження нового Основного Закону України.
І тут МЗС України варто замислитися: а хто ж стане провідником інтересів відомства в цій роботі? Українські дипломати не знайшли в собі сили чітко та однозначно стати на бік народу під час Революції гідності. Саме з цієї причини їм не варто розраховувати на ту підтримку, яка, наприклад, дала змогу в найкоротший час підняти з руїн національну армію. Наявність серйозних розбіжностей серед правлячої коаліції політичних партій, а також неспроможність задовольнити щосекундні забаганки та іміджеві потреби влади позбавляють дипломатів надії отримати лобістів з іншого боку.
Відновлення суспільної довіри буде одним із найскладніших і наймасштабніших завдань зовнішньополітичної служби на найближчу перспективу. Наразі важко повірити, що українська дипломатія готова збагнути це й не просто усвідомити себе елітарною частиною вітчизняної бюрократії, а й згадати, що будь-яке відомство основною метою свого існування має вважати служіння громадянам та вітчизняному бізнесу, а завдання влади загалом – це не реалізація віртуальних конструкцій, а забезпечення розвитку та процвітання громади.
І допоки така постановка питання залишатиметься мрією, можна лише сподіватися, що 2016-й стане роком остаточного занепаду наявної системи та початком будівництва нової.
Цей матеріал опубліковано у спецвипуску Світ у 2016