«Перепрошую, а коли буде автобус до села?..» – «Що?.. Автобус?!.. Туди хіба лісовоз ходить, і то по буднях…» – «А до райцентру як дістатись?..» – «Тільки шкільним бусом» – «Скажіть, чи є тут у селі в когось автівка?.. Ми заплатили б, якби нас трохи підвезли!..» – «Ха-ха-ха-ха!..» Це Полісся, Житомирщина. Лише 200 км від міста переносять нас у геть інший вимір. Тут живуть люди з особливим діалектом, самобутнім антропологічним типом і абсолютно інакшим світосприйманням. Закони в цій місцевості диктує первісна природа, а мешканці, як і сотні літ тому, перебувають із нею в тісному взаємозв’язку. Тут досі розповідають легенди про перевертнів та відьом («А знаєте, кажуть ото, що наш дядько Семен…») і співають автентичних пісень, що відсутні в репертуарах фолк-гуртів.
Прибиті на парканах шкіряні ранці слугують поштовими скриньками. В асортименті суворих місцевих крамничок – горілка, хліб і майонез. Батарейки для камери – недоступна розкіш. Дорогою зустрічаємо покинуті хати, де все збереглося майже не торкнутим: на стіні застиг годинник, у шафі обростає пилом одяг, у шухлядах жовкнуть зошити й листи, зі стін позирають світлини й ікони (фото 2). Вочевидь, самотні господарі померли, а за ними повільно гине й хата.
Мандруємо з картою в пошуках підходящого місця для міжнародного фесту. Відсутність автотранспорту підтверджується майже цілковитим неіснуванням доріг. Гостинні аборигени проводять нас добрячий шмат шляху лісом – єдиний доступний варіант подорожі. Навколо – майже первісні хащі.
Найцінніші експонати
Дике Полісся вже кілька років поспіль приваблює авантюристів, збирачів фольклору та шукачів пригод, проте для широкого загалу лишається таїною за сімома замками. Попри те, що тут чимало історичних і культурних пам’яток, найцінніші «експонати» – це таки природа й люди. Однак те що гостям із міста видається екзотикою, в очах місцевого населення має швидше трагічний характер: робочих місць катма, молодь масово виїздить, покинуті городи рясніють бур’яном, села потроху вимирають, а з ними – й величезний міфологічно-культурний пласт, що майже ніким і ніде не зафіксований. Довершує невтішну картину традиційна проблема «зеленого змія», в боротьбі з яким не вистоюють працездатні громадяни.
Те, що Полісся має туристичний потенціал не менший, ніж західноукраїнський чи кримський, – не секрет. Грамотна подача принад цього регіону дала б змогу вполювати двох зайців одразу: і проблему зайнятості вирішила б, і відгорнула б завісу таємничості перед любителями літнього відпочинку. Тут і середньовічні храми, і – для шанувальників доісторичної давнини – стоянки кам’яної доби, де відбуваються розкопки, і місця, пов’язані із княжими родами Русі, і осередки діяльності ОУН-УПА. Поціновувачі активного відпочинку можуть штурмувати річки на байдарках (фото 1), а шукачі тиші й спокою, – скажімо, зняти хатку між соснами на березі Соминого чи Вербицького неподалік від села Висоцьк. Названі озера, за розмірами, щоправда, поступаються Шацьким, але цінні лікувальними властивостями своїх вод, а також колоритом: білосніжним піском і червоною від торфу водою, згори гарячою, а знизу крижаною від джерел.
Представники активного населення – громадських організацій та благодійних фондів – докладають максимум зусиль, аби відкрити поліські землі для широкої аудиторії. В хід ідуть прес-тури, подорожі святими місцями, сплави на річках, комплексні майстер-класи з народних ремесел тощо, до шкільних бібліотек возять у подарунок книжки та відомих письменників на гостину. Так, скажімо, благодійний фонд «Наш край» ініціював краєзнавчу подорож під назвою «Туристичні принади Погориння». Річка Горинь, якою проліг її маршрут і яка зливається із Прип’яттю, породила цілу низку печальних легенд про красунь на ім’я Гориня, Горинка… Одна гордовито не дала забрати себе в полон, зарізавши хана, котрий прагнув зробити її своєю любкою, друга – оплакувала смерть неньки та нерозділене кохання, третя, навпаки, втікала від небажаного старого нареченого до хрещеної матері на ім’я Прип’ять у пошуках захисту… Всі вони, за законами жанру, ставали річкою.
Горинь слухняно і обережно несе на жовтій спині наші байдарки, від краєвидів перехоплює подих. Круті пористі від пташиних гніздо-нір береги змінюються дикими хащами й гостинними піщаними пляжами. Із суходолу весело озиваються поліщуки – дітлахи та рибалки: «Либонь, на Білорусь пливете, «бацьку» ганяти?!» З-під човнів вискакують видри, несучи в зубах раків. За словами місцевих мешканців, дикої звірини тут повно – і лисиці, і вовки, і козулі…
Княжими стежками
«Ідея проекту виникла давно, – розповідає Наталя Позняк-Хоменко, головний редактор газети «Наш край», співробітник однойменного фонду й координатор мандрівки. – Свого часу я об’їздила дуже багато фестивалів, працювала і з «Червоною Рутою», і з «Тарасом Бульбою». Потім почали виникати культурологічні фести: кожне місто хотіло показати, що має глибоке історичне коріння, і тільки Дубровиця трошки спала… Від 1986 року тут третя зона Чорнобиля. У нас заборонено будівництво підприємств, немає промисловості. Але радіація пішла, екологія очистилася. Тут шикарні озера, річки… дуже глибоке історичне коріння! Цій місцині (селу Бережниця. – Авт.), наприклад, більш ніж тисяча років».
Місто Дубровиця – вотчина волинських князів Гольшанських. Князь Юрій із їхнього роду зажив слави як воїнської (в битвах із татарами), так і меценатської (адже був фундатором церков). А ще він лишив по собі двох не менш видатних дочок – старша Анастасія (в заміжжі Заславська) здобула неабияку на той час освіту й організувала переклад «мовою народу» Пересопницького Євангелія, на якому сьогодні складають присягу президенти. Її молодша сестра Улянія Гольшанська, що не дожила й до 16 років, за свої чесноти була канонізована; саме цю святу поліщуки вважають своєю заступницею.
У Дубровицькому районі є село Кураш, яке, за припущеннями, одержало наймення від французького «куражитись» через те, що в диких хащах там стояв колись мисливський дім, куди вельможі з’їжджалися на лови та відпочинок. Але знане воно насамперед дерев’яною церквою та давньоруським городищем, котре виявили поруч.
Від дулібів до українських націоналістів
Любителі хендмейду не оминуть увагою села Крупове, уславленої столиці поліського ткацтва. Нині там живе і працює ціла плеяда майстрів декоративно-прикладного ремесла, четверо з яких – ткалі, що зберегли унікальні методики ткання льону та вишивки по ньому. Зародження й розвиток цього мистецтва можна бачити в тематичному музеї. «У Круповому живе Уляна Петрівна Кот, – розповідає Наталя Позняк-Хоменко. – Людина, від якої записали 1050 народних пісень, яка досі, у свої 75 років, зберігає той прадавній мелос, це справжній автентичний спів!»
У згаданій уже Дубровиці є шедевр храмової архітектури – костел Івана Хрестителя (фото 3). Парафія тамтешня не перевищує і півсотні осіб, а сама пам’ятка національного значення перебуває нині в стані більш ніж плачевному, коштів на ремонт ніхто не виділяє. Однак власне ця святиня вражає найдужче: чи то вільний простір, притаманний римо-католицькій архітектурі, чи енергетика тут особлива, чи покалічені ерозією обличчя ліплених барельєфів дивляться просто в серце…
Серед інших дивовиж – дуб, якому 1350 років, Луковські хрести, загублені в лісах, де, за переказами, трапляються чудеса й куди люди приходять зцілюватися від недуг та журби.
Один із осередків розселення давніх племен деревлян та дулібів – село Висоцьк; він-таки належав і до «гарячих точок» діяльності ОУН-УПА.
Вулицями неспішно походжають самотні вівці, в повітрі пахне сонцем, як у дитинстві. Свої дива й секрети тут ховає замалим не кожне селище й кожен двір. Полісся видається таким собі Задзеркаллям, різнобарвним і різношерстим, де можна блукати нескінченно, втягуючись то в одну, то в іншу історію, якою завжди готові поділитись і люди, і дерева, і каміння.