… Власне, це один із трендів цього року, про що «Український тиждень» ще скаже у підсумковому матеріалі: протистояння Сполучених Штатів і новітньої Росії, яка і «де факто», і «де юре» виступає правонаступницею Радянського Союзу, річ зрозуміла, тому Голівуд, як інструмент шоуменізації актуальних політичних настроїв, видав продукт на гора.
Четверта «Місія: неможлива» — це можливість неможливого, нереальність бажаного, бажана реальність, яка на щастя чи нажаль існує лише в кіно. У цьому фільмі фантасмагорично змішалося минуле, теперішнє і майбутнє, повний абсурд з прозорою логікою, гомеричний регіт зі скепсисом. Якщо сприймати «Місію…» за чисту монету, то ні позитиву, ні сприйняття загалом не буде, бо перед нами постає чисте кінематографічне божевілля, варте порівняння з минулими зразками голлівудського агітпропу, де перше місце законно і загальновизнано посідає комічний, ба навіть сатиричний Джеймс Бонд, королівський блазень, який, будучи наближеним до короля (чи королеви), жартує на сльозотворчі теми.
Ітан Хант, герой «Місії…», здається, випередив Джеймса Бонда, вихопивши у нього пальму першості в блазнюванні. Звісно, справа не у виконавцеві ролі: Том Круз, що грає Ітана, ніяким чином, крім суб’єктивного, не випереджає виконавця ролі теперішнього Джеймса Бонда, Денієла Крейга. Але у «Місії: неможлива — протокол фантом» містяться і влучні пекучі запити життя, і форма жартівливого, абсурдиського ха-ха над реальністю, а це раніше мав безальтернативно тільки серіал творців пана Флеммінга та сімейства Брокколі. Це все мало місце в 70-80-х роках, коли Шон Коннері та Роджер Мур були артистичними представниками войовничого капіталістичного Заходу, несвідомими (чи свідомими?) коментаторами волі дорейганівського і особливо рейганіського уряду яскравих, виправдано зрозумілих ненависників всього комуністичного, радянського, російського. При цьому треба мати на увазі, що Голівуд єдина в світі максимально незалежний конгломерат бізнесменів, які не фінансуються державою, а навпаки — державу фінансують самі! Тобто впливу на власних продюсерів чи сценаристів уряд США не мав і не має, бо мати не може — незалежність продюсерів є абсолютною, і вона підтримується верховенством права і силою грошей. Те, що це право представляють юристи, кожний з яких керується бажанням клієнта, тобто його грошами, — інша справа, не дотична до нашого матеріалу.
«Місія: неможлива — 4» — краща місія. В ній є все, що потрібно для всіх можливих зон сприйняття і можливих рефлексій, для будь-якої аудиторії, що їсть, не перетравлюючи, і травить швидше, ніж їсть. Шалений темп, карколомні трюки, вбивства поганих і смерть «наших» — це все було й раніше. Та, як на мене, важливу — найважливішу! — роль відіграло запрошення Бреда Бьорда у крісло режисера. Режисер і сценарист Pixar’івського мультиплікаційного комедійного екшн-шедевру «Суперсімейка» (і недооціненого «Рататуя») — це чудовий вихід для забальзамованої «Місії…», породженої Брюсом Геллером і Брайаном Де Пальмою в далекому 1996-му та похованої, як це не дивно, голлівудським генератором ідей Дж. Дж. Абрамсом 10 років потому. Бьорд — сучасний геній анімаційного руху, дизайну та історії, має головне, чим, власне, долав всіх інших класичний Бонд — гумор. Думається, саме жартівливість, гнучкість у сприйнятті найтяжчого, жартівливість, як спосіб захисту психіки, і є козирним тузом нової «Місії…». При повному божевіллі, що відбувається на екрані, саме гумор є тим ферментом, на поверхні якого зустрічають дві молекули — думка сценариста із розумінням глядача, і вступають в реакцію. Без гумору не було б адекватної — позитивної — реакції глядача на сюжет фільму, як без реакції між молекулами не було б життя взагалі. Хоча часом глядача може врятувати від повного неприйняття моменту лише власне, вроджене чи набуте почуття гумору, як у випадку з центральною інтригою фільму: виявляється, головний злодій у «Місії…» мусить викрасти коди запуску російських балістичних ракет з ядерними боєголовками! Таке є смішним вже для будь-якого глядача з цієї, не західної території. Причому смішним це є з двох сторін: у росіян можна вкрасти навіть таке — одне сприйняття фільмового факту, і це хочуть вкрасти навіть зараз, коли людей цікавлять лише хліб, пиво, футбол, мільйони і «бентлі» — інше сприйняття. З одного боку, абсурд думати, що коди запуску в наш матеріальний час когось можуть цікавити — хіба що таких поодиноких бельгійських чи норвезьких протестувальників. З іншого, що таке цінне — ? — так погано охороняється, що його можуть красти одночасно дві різні організації, як у фільмі: в найбезпечніше місце Росії, архів Кремля, відразу потрапляють дві іноземні персони аби вкрасти найнебезпечніші документи. Наступний момент — це теракт — підрив і повне знищення Крамля, центру російської самодержавності. Ще ніхто такого собі не дозволяв у великому, прокатному кіно — ні за часів Рейгана, ні за часів бушів. А от за часів Обами, здається, найбільш демократичного президента Штатів, спроектували, отримали дозвіл від московської влади, де фільм знімався, і підірвали. Жах — круто — ваш варіант…
Ще одним атрибутом холодної війни є наявність у фільмі російського героя, офіційного слідчого, який дошукується виконавців теракту. У виконанні гарного актора Володимира Машкова, цей герой постає у вигляді малосимпатичного, клішованого і, звісно, тупуватого націоналіста із бажанням помститися за «свою страну», але й правдиста із вимогою виконати свій обов’язок знайти істину та справжнього злочинця. Так і бачимо суміш «бондіанського» генерала Гоголя із «Шпигуна, який мене любив» з «міліціонером на мотоциклі» Георгія Жжонова у фільмі «Бережись автомобіля». Така фактура є виключно бондівським винаходом, коміксовим персонажем із великим сенсовним бекграундом. Глядач через ха-ха зовнішнього отримує потужний програмований меседж внутрішнього — ворог може бути смішним і навіть справедливим, але він є ворогом.
Ідеальний, двосічний голлівудський меч вкотре, ідеально, зарубав двох зайців: видав суперпрофесійний глядацький, тобто комерційний товар, що заробить купу грошей через потужні спецефекти і доступні, смішні жарти, і вказав на старих-нових ворогів. Те, що Азія — Емірати, Індія — врешті виявляється третьою, вирішальною стороною у боротьбі антагоністів, є вдалим, але додатковим штрихом, не вказуючим на «зло» Нострадамуса, втім, його дзеркально відбиваючим. За цей додаток особливий респект творцям. За гумор, гадаю, респект буде видаватися інвесторами — без гумору цей товар «з Росії без любові» був би бракованим, і списався б на склад найбільших провалів 2011 року.