Через майже півроку після інтронізації 16-го предстоятеля найчисельнішої Православної церкви світу ми знаємо про патріарха Кирила не набагато більше, ніж тоді, коли він зійшов на престол. Безперечно, всебічно обдарований і більш яскравий, ніж будь-хто до нього в осяжній минувшині; поза сумнівом, темпераментний і владний; майже напевно, з глобальними планами, контури яких, однак, ще тільки проглядаються…
Йому вдалося тріумфально обратися – суперники і скептики присоромлені, здійснити приголомшливу для тих, хто звик до неквапливості попередника, реформу управління Церквою, відновити переговори зі скликання Великого Всеправославного Собору, замиритися з першим за честю у православному світі Константинопольським патріархом і, зрештою, стати одним із головних ньюзмейкерів пострадянського простору. Патріарх запроваджує жорстку владну вертикаль, «керовану соборність», і його одразу починають порівнювати з Путіним. Обидва євразійці, обидва вважають розпад імперії (байдуже, як вона тоді називалася) трагедією, обидва з підозрою ставляться до демократії й обидва протиставляють Росію Заходу. Але Путін-президент волів бачити Церкву активнішою на міжнародній арені, ніж на внутрішній. Її активність у «згуртуванні співвітчизників за кордоном» й «опікуванні православними народами» йому подобалася значно більше, ніж перспектива запровадження «Основ православної культури» у російських школах. А ось президент Мєдвєдєв одразу ж дав зрозуміти: те, що добре для Церкви, добре
і для Росії. Власне, Руська церква, очолена патріархом Кирилом, зовсім не в останню чергу стала такою, якою вона є, завдяки митрополитові Кирилу. Всесвітні народні російські собори, на яких гостювали українські комуністи; соціальна доктрина церкви, де ідеалом державного устрою оголошувалася монархія; мобілізація МВС, ФСБ, МЗС та менш впливових міністерств для захисту церковних інтересів, спроби встановлення візантійської симфонії і залучення коштів різного походження – усе це й багато іншого пов’язане з іменем тодішнього митрополита Смоленського і Калінінградського.
Ставши патріархом, Кирило хоче уцерковити Росію, сама Церква «заточується», як кажуть її функціонери, на місію. За патріаршим задумом, вона має бути всюдиприсутньою – від Думи до рокерських фестивалів, від органів місцевого самоврядування до курортів Анталії. Інколи це сприймається як справжній прорив (як під час зустрічі патріарха з пітерською молоддю), часом як несмак і блюзнірство (як під час визивно антиукраїнського байкерського шоу в Севастополі, де напівроздягнуті панянки під православними корогвами просвітлювали «місто руської слави»).
Патріарх цілком щирий, коли говорить, що його український візит пастирський, а отже, місійний. Між тим із виступів і заяв владики Кирила випливає, що місія Руської церкви – це не тільки свідчення про Бога, а й зміцнення «російської цивілізації». Поєднати ці дві місії складніше, ніж здається. Бо в тому вигляді, у якому конструюють концепцію такої цивілізації близькі до патріарха теоретики, вона послідовно відкидає права людини та демократію, толерантність і навіть парламентський устрій. (Про те, що всередині цієї цивілізації Україна розрізняється щонайбільше як географічна, а не державно-політична одиниця, наразі просто не згадуватимемо).
Якою мірою це суголосне християнству як релігії свободи? Як поєднати це з повагою до людської гідності, визнанням невідчуженості людських прав, які буквально струменять в Ісусовому вченні? По суті, Руська церква лишилася чи не останньою з великих християнських церков, які плекають антидемократичну соціальну доктрину.
В Українській православній церкві, яка зустрічатиме свого першоієрарха, є чимало священиків та мирян, які вірять і знають, що православ’я – це не антиамериканізм і взагалі не анти-. І що, наприклад, Майдан – це не «зрежисована західними колами масовка», як заявив один із найближчих патріарших соратників. Зрештою, в Україні служать безліч вихованців владики Кирила, які можуть пригадати своєму авва те, чого той напевно вчив їх у Ленінградських духовних школах. Хоча б те, що єдність православних – у спільному причасті, а не у встановленні відносин васалітету-сюзеренітету між православними народами.