Остання опозиційна акція 7 квітня одразу породила цілий ряд запитань. Запланована вона була як реакція на четверговий «путч» регіоналів з проведенням пленарного засідання в будівлі парламентських комітетів на вулиці Банковій – тож чому ця реакція не була негайною, чому протест був відкладений на неділю, а на Грушевського ще з четверга не з’явились намети прихильників опозиції? Чому вирішили збиратись в парку Шевченка, а не на Майдані – що було б доречно з іміджевої точки зору (символічне місце, вихідний день, перекритий Хрещатик, купа перехожих, зрештою, матч «Динамо»-«Шахтар», в очікуванні якого центром столиці зранку вештались натовпи переважно націоналістично налаштованих фанатів).
Читайте також: Квітневий путч як "красота ігри
Відповіді на ці питання Тиждень.ua кілька днів шукав у наближених до кола тих, хто ухвалює рішення, опозиціонерів (ті, що ухвалюють, ухилялись від пояснень навіть не під запис). Відповідей так і не знайшлося – опоненти режиму переважно посилались один на одного і уникали конкретики. Середня ланка партійців нарікала на те, що їхні лідери намагаються обмежитись напівзаходами: «начебто налякати владу, але так, щоб вона не злякалась».
Власне, недільна акція, як і вся кампанія «Вставай, Україно!», в рамках якої вона проходила, поки справляє враження такої «половинчатості» та декоративності. Це виявляться і у по-військовому чіткому розпорядку «повстань» – з обіду до вечора проводимо революцію в певному облцентрі, завтра з ранку і до обіду – в наступному. Робота ж переважно ведеться «на картинку» – звідси цілі натовпи «майданарбайтерів». «Ти собі не уявляєш, як ці проплачені демотивують наш актив. У людей просто руки опускаються», – на одній з недавніх акцій поскаржився Тиждень.ua активіст одної з партій, котру досі не помітили у практиці найму прапороносців на мітинги.
Читайте також: Лідери опозиції як генерали без армії
Чимало «майданарбайтерів» було і в неділю. Це можна зрозуміти – акція збиралася в екстреному порядку, провести нормальну мобілізацію було практично неможливо. З ситуації вийшли, звізши до Києва кілька тисяч депутатів місцевих рад від опозиції. «Масовка» була вже забезпечена, тож майданарбайтерів, за інформацією Тиждень.ua докупали за цінами нижче «ринкових».
Виконати генеральне завдання – сконцентрувати увагу та протестну енергію на парламентському «путчі» 4 квітня, очевидно, не вдалося. Але на це була і об’єктивна причина – за пару годин до початку акції на волю вийшов Юрій Луценко. Загальна тональність змінилась з напружено-протестної на радісну й оптимістичну. Виступ Луценка телефоном слухали уважно, навіть індиферентні майданарбайтери припинили точити ляси.
Не виключено, що така увага буде прикута до вже колишнього політв’язня і в майбутньому. Акція «Вставай, Україно!», якій 9 квітня виповниться місяць, була акуратно, але твердо розкритикована Луценком ще на самому її початку. Перш за все, через згадану вище декоративність та штучну розпланованість. «Не можна часто вживати слова «революція» чи «постання» – такі серйозні поняття в суспільній думці просто піддаються інфляції». – розповів Луценко в одному з перших інтерв’ю після звільнення.
Змістовне наповнення акції (чи, скоріше, відсутність такого) хоч напряму і не критикувалось Луценком, але вочевидь, розходиться з його поглядами. Юрій Віталійович вже дав зрозуміти, що одного заклику до повалення Януковича явно недостатньо для усунення його режиму – опозиція має запропонувати суспільству чіткий план перемоги, і, що не менш важливо, програму дій після неї. Поки немає ні того, ні іншого.
Читайте також: Як опозиція програла владі 6:0
Одразу після початку «повстання» лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок в інтерв’ю Тиждень.ua вказав її завдання-максимум – дострокові парламентські й президентські вибори та програму-мінімум – підігрівання протестних настроїв у суспільстві. В найближчому майбутньому ні парламентські, ні, тим більше, президентські вибори видаються мало реальними. А підігрівати протестні настрої без озвучення чітких та незмінних вимог неможливо.
Читайте також: Олег Тягнибок про синхронність дій опозиції
В неділю опозиція спробувала список таких вимог сформувати. В ухваленій на мітингу резолюції йдеться і про скасування пенсійної реформи, і про переголосування в Раді ухвалених під час путчу законів, і про звільнення Юлії Тимошенко, і про призначення виборів в Києві. Загалом такий список виглядає досить штучно, окремі пункти між собою мало пов’язані, тому вирішити головну проблему – аморфність електорату і його небажання виходити на вулиці з таким переліком вимог навряд чи вдасться.
Безумовно, негайне підключення Луценка до опозиційної активності могло би надати «повстанню» нового імпульсу. Але до 18 травня – дати завершення акції «Вставай, Україно!» Луценко навряд чи встигне відновити підірване в ув’язненні здоров’я та почати працювати на повну силу.
В очах багатьох українців, які критично ставились до Луценка-міністра та Луценка-опозиціонера, екс-політв’язень пройшов очищення тюрмою і цілком міг би претендувати на звання народного лідера. Але він сам вже завбачливо зазначив, що не бажає ставати «четвертим» і створювати власний політпроект. Натомість своє завдання він бачить саме в мобілізації позапарламентської опозиції – тобто береться виконувати завдання, яке нинішня опозиційна трійця чи то не хоче, чи то не може виконати.
Активність Луценка стала б у нагоді під час наступної за «Вставай, Україно!» хвилі протесаної активності, пов’язаної з всеукраїнським референдумом, котрий, найімовірніше, буде призначений на кінець літа.
Якщо Луценко разом з однодумцями встигне до того часу сформувати обіцяний план дій на найближче та віддалене майбутнє і, разом із соратниками по парламентській опозиції, донести його до пересічних українців – тоді накопичений у суспільстві протестний потенціал нарешті зможе принести якісь реальні плоди.