Ідеї, нібито постмодерн уже давно скінчився, протиставлені поглядам, що ним є час, у якому ми живемо. Охарактеризуйте постмодерне суспільство й культуру, у чому їхня специфічність?
— Ідеться про явище, яке вже давно не маргінес і дуже швидко поширюється. Постмодерн сьогодні набуває дедалі більшої сили. Міркування, мовляв, цей період уже закінчився, належать людям, які мислять у межах, накинутих модернізмом і його цінностями.
Аби зрозуміти, що ж таке постмодернізм, звернуся до паралелей з архітектурою, тим, чим є постмодернізм архітектурний. 1950 року Роберт Вентурі, італо-американський архітектор, який тільки-но починав свою діяльність, створює маніфести під назвою «Складнощі та суперечності в архітектурі». У ньому він протиставляє свій стиль Баугаузу. Власне, останній — це архітектурний модернізм, що зародився в 1930-х у Німеччині. Мінімалізм, прямі кути — ось про що він (Ле Корбюзьє, Оскар Німеєр у Бразилії). Коли Вентурі дискутував із концепціями, запропонованими Баугаузом, він висунув власну: на противагу тезі Міса ван дер Рое «менше — це ліпше» каже, що «менше — це нудніше». Він працює з елементами, запозиченими з різних архітектурних стилів: романського, готичного, бароко тощо, і створює з них таку собі еклектичну суміш.
Читайте також: Кшиштоф Пендерецький: «Найдосконаліша, найчистіша музика для мене та, де звучить людський голос»
Роберт Вентурі звів багато споруд для італійської громади США. У тому, що побудовано за його проектами, чимало запозичень з італійських міст: Венеції, Флоренції, Риму тощо. Він описує це так: «Пам’ятай, звідки ти». Отже, мозаїчність чи еклектичність і вкоріненість — це характеристики архітектурного постмодернізму. Різноманіття та коріння — два слова, які його цілком описують.
Тож коли ми кажемо про постмодернізм суспільний, то можемо скористатися наведеною вище схемою для його розуміння. Йдеться про комуни, спільноти, які я ще називаю неоплеменами, що повертають собі пам’ять про те, хто вони такі, і власні традиції. На них також можна дивитися крізь концепцію про архетипи. Час, у якому ми нині живемо, — це синергія архаїчного та розвинених технологій, таке собі динамічне укорінення, якщо хочете.
Постмодерний соціальний лад можна описати такими термінами, як «громади», «комунікація», «етичність», на противагу моралізму це відродження інтересу до всього природного та відчуття такого собі зачарування світом.
Ви пишете про те, що організація в групи сьогодні відбувається за своєрідними правилами творення племен. Чи означає це, що світ знову занурюється в нові темні віки свого існування? Якщо ні, то який сенс вкладаєте у поняття неотрайбалізму?
— Процеси, що нині відбуваються, є не поверненням до минулого, а радше своєрідним апгрейдом того, що вже відбувалося. Ідея племені, звісно, наявна, але не на базовому рівні. Тим інструментом, що творить сучасні племена, є інтернет. Адже в соціальних мережах люди об’єднуються за низкою показників. Водночас це зовсім не означає, що суспільство повертається до нового Середньовіччя.
Триби, про які я кажу, породжені спільним життям людей у сучасних мегаполісах. Племена у звичайному для нас розумінні були органічно пов’язані зі своїм безпосереднім навколишнім середовищем і саме за його допомогою ідентифікували себе в більшому соціальному оточенні. У нетрях сучасних мегаполісів сучасні неоплемена пов’язані зі своїми кварталами, вулицями, місцями тусовок тощо. Усе це разом створює специфічну спільність членів відповідних трибів, забезпечує їм ідентифікацію.
Що об’єднує людей у такі групи? Спільні смаки, бажання. Наприклад, я люблю музику техно, тож шукаю та об’єднуюся з тими, кому вона теж до вподоби. Завдяки інтернету людям легше зорганізуватися, і це цікаво.
Смак належить до переліку естетичних категорій. Яку роль відіграють у структурі постмодерного світу естетика й культура?
— Я поділяю твердження, що їхня роль велетенська. Поряд із цим маю уточнити одну деталь. Слід розрізняти драматичне й трагічне. Суть першого в тому, що наявна якась проблема й постає питання її розв’язання. А другого — що проблема рішення не має. Так само є різниця між моральним та етичним. У модерні раніше поєднувалися політика й моральність, а сьогодні — етика й естетика.
Читайте також: Марк Даун: «Театр дає кожному унікальний тілесний та інтелектуальний досвід»
Що ж це означає? Знову звернуся до етимології та любленої мною давньогрецької мови. Етика походить від слова «етос», тобто «цемент». Естетика — від слова «айстезіс», тобто «відчування емоцій, пристрасть». Що ж відбувається далі? Якщо вдатися до метафори, то склеювання докупи різних уподобань і пристрастей. Мораль є зовсім іншим явищем. А саме — загальним, універсальним принципом, що може застосовуватися в будь-якому місці в будь-який час. Саме так її розуміли приблизно у XVIII столітті. Тобто це щось із великої літери, а от етика ні. Остання поділяється на безліч різних форм. Ми знаємо, як жити за наявності однієї моралі, а от як бути з цілим букетом різних етик, доведеться навчитися. Питання в тому, як ці різнорідні етики зможуть співіснувати й доповнювати одна одну.
Постмодерна естетика не обмежується суто цариною витончених мистецтв, а охоплює власне життя. Естетичне передбачає приватну стратегію: світом користуються, прагнучи до власного задоволення, а не панування над ним. Естетика також є синонімом інтерсуб’єктивності, бо йдеться про досвід спільних почуттів, постійну інтеракцію, співучасть у чомусь поряд з іншими. Головне тут не нарцисизм чи гедонізм, як може здатися, а естетизація повсякденності.
Не секрет, що політичні практики так само, як і культурні, сьогодні змінюються. Чи варто казати про смерть політики як такої?
— Я не казав про смерть політики, а про сатурацію однієї з її форм. Ідеться про ту, якої вона набула у ХІХ — на початку ХХ століття. Якщо повернутися до етимології слова «політика», то воно походить від грецького «поліс», тобто місто. Отже, тлумачиться як управління містом. Суть його полягає в тому, що йдеться про керування чимось ближнім. Із плином часу значення цього слова змінилося: під ним стали розуміти керування проектами майбутнього. Інтерпретація політики як управління чимось далеким наближається до свого фінішу.
Читайте також: Брент Раян: «Українські міста не стають меншими, проте відчутно занепадають»
Коли я бачу покоління молодих французів, то констатую, що вони перестають цікавитися довгостроковою політикою, але дуже прискіпливі до того, що відбувається навколо них. Це проксі-покоління. Певним чином ми повертаємося до первісного значення та наповнення слова «політика». Таким чином, про смерть політики не йдеться, а радше про набуття нею нової форми, трансформацію.
Позірна безсловесність мас, байдужість стосується лише високої політики та є своєрідною, знаєте, пасивністю матерії в старій системі координат. Насправді ж, коли придивитися краще, йдеться про динамічну позицію, за допомогою якої соціальне життя перефокусовується на істотні речі. Люди хочуть впливати не на щось недосяжне, а на те, що в них під рукою. Отже, переорієнтовуються на стан «тут і тепер».
Особливо я цікавлюся молоддю, бо вона репрезентує частину суспільства, здатну до змін. Те, що бачу на прикладі Франції, — це відсутність згаданого сегмента населення на виборах. Половина з його лав, яка не йде голосувати, просто зневірилася. Ще 20% не подали свої відомості до списків виборців. Водночас саме молодь бере участь у тих повстаннях, революціях і протестах, які відбуваються тепер. Бродіння ідей та суперечки — теж про неї. Оце і є нова форма політики — ті згадані поодинокі вибухи, які надалі розвиватимуться. Рух 15-М в Іспанії, нет-активісти в Бразилії, «жовті жилети» у Франції — усе це явища, спільні у своїй суті. Політика сьогодні набуває крапкової форми, втрачає проектність, спрямування на майбутнє. Її місце тут і тепер.
Що такі повстання, про які вище мова, сигналізують для нинішніх політичних еліт?
— Це велетенська проблема. Є чимала різниця між офіційним суспільством та офіціозним. Люди починають ставити під сумнів свої еліти. Це стосується журналістів, політиків, експертів. Недовіра народу до еліт усіх згаданих груп набула нині форми вибуху, масових виступів тих, хто називає себе «жовтими жилетами». У Бразилії протестують проти президента Болсонару, в Італії чи США — проти Сальвіні або Трампа. Макрон, що прийшов півтора року тому до влади у Франції, також із цієї когорти. Нині відбуваються повстання проти традиційних партій. Соціальних вибухів і повстань, на мою думку, лишень більшатиме. У результаті до влади приходитимуть нові форми політичних партій і, вельми можливо, профспілки. Ми переживаємо момент, коли відбуваються культурні суперечки. Макіавеллі свого часу показав, що є відстань між думкою палат можновладців і думкою народної площі. Власне, це й відбувається сьогодні.
Читайте також: Марсі Шор: «Майдан — це ностальгійне нагадування про часи, коли люди вірили в правду»
Якщо звернутися до тези про те, що демократія не найкращий лад, проте ніхто нічого ліпшого поки що ніхто не вигадав, то яких трансформацій вона зазнає в постмодерному суспільстві?
— Мені здається, що сьогодні «демократія» набула значення антифрази. Звернімося знову до етимології. Із грецької це слово перекладається як «народовладдя». Сьогодні ж влада належить еліті, що є лише одним сегментом суспільства, а не ним самим. У такому значенні це не та демократія, про яку казали давні греки. Усе майже так, як у романі Джорджа Орвелла «1984», якщо мова про антифрази: міністерство війни він називає міністерством миру, а міністерство правди, гадаю, зрозуміло, чим займається за відповідною логікою.
Немає більше цього процесу представництва. Коли Ганна Арендт міркувала про ідеальну демократію, то йшлося от про що: я, наприклад, маю ідейну репрезентацію чогось, можу вас переконати — і ви віддаєте мені свій голос. У такий спосіб моя репрезентація стає політичною. Так філософські думки й проекти через їхнє прийняття стають політичними. Тобто це ідеалістична демократія. Сьогодні ж реальність є такою, що політики не репрезентують філософських думок, ідей, тому й самі ті думки чи ідеї не стають політикою. Це принаймні бачимо у Франції.
За умов, що суспільство воліє, як ви зазначаєте, жити тут і тепер, неминучою стає дилема, на яких засадах можливо планувати хоч щось наперед. Прогностика й планування досі цінні?
— Часто їжджу до Бразилії, бо співпрацюю з тамтешніми науковцями. Її інтелектуальна еліта нині багато міркує над феноменом нет-активізму. Це ті, хто протестували проти Лули да Сілви, Ділми Руссефф, а тепер проти президента Болсонару. Такі повстання відбуваються не через процес виборів, а завдяки інтернету. Це явище потребує більшого аналізу. Як на мене, ідеться про феномен горизонталізації.
У будь-якому разі дуже важко займатися прогностикою. Треба констатувати те, що вже відбулося, зрозуміти: склянка напівпорожня чи напівповна, так би мовити. Сьогодні багато коментаторів і журналістів налаштовані песимістично, превалює концепція катастрофізму. Я так не вважаю, хоча це лишень моя думка, гіпотеза. Дивно й зворушливо бачити нові прояви солідарності та взаємодопомоги. Яких форм це набуває? Візьмімо взаємодопомогу, яка є в інтернеті, щось на кшталт BlaBlaCar або інших ініціатив, коли люди разом винаймають житло, організовуються задля спільної мети. Оце і є політика, якої можна торкнутися: брати разом з іншими участь у розвитку загального блага. Вертикалізована політика більше не діє. Сили набирає інша — низова й горизонтальна.
Читайте також: Біруте Йонушкайте:«У літературі я хочу бути камінчиком, який муляє»
Яка доля чекає на інституції? Вони трансформуються чи зникнуть узагалі?
— Повторюю, що передбачати вельми складно. Відбувається примноження та розростання кількості різних благодійних організацій, і думаю, надалі йтиметься про посилення асоціативної співпраці між людьми. Тобто насамперед об’єднання близьких за духом, ідеями осіб. Коли казати про державні інституції, що опікуються медициною, освітою, профспілки, політичні партії, то вони припиняють працювати так, як це було передбачено в часи їхнього створення, тобто у ХІХ столітті. Оті маленькі асоціації взаємодопомоги набувають більшої ваги та обертів і потроху заміняють звичні нам інституції.
Цікаво спостерігати за формами солідарності, які набувають релігійних обрисів. У якийсь час здавалося, що вони майже зникли, проте нині бачимо відродження та посилення релігійних громад, що займаються і взаємодопомогою також. Для них важливим словом є «ділитися».
Будь-який лад спирається на наявність універсальних тверджень, із якими погоджуються всі. Як бути в наш час, коли старі поставлені під сумнів, доживають свого віку, а нові ще не з’явилися?
— Потрібно завжди пам’ятати, що до появи будь-якого ладу панував хаос. Щось схоже відбувалося на зламі XVIII–XIX століть, те саме маємо сьогодні. Але чому не уявити, що з нього в якийсь момент зародиться новий лад? Сьогодення — це період навчання, відбуваються різні іспити, не обходиться без людських страждань. Ось у цьому і полягає те трагічне, про що я казав вище. Далі наявний стан речей можна інтерпретувати залежно від того, песиміст це робить чи оптиміст. Перший скаже, мовляв, попереду нас чекає катастрофа й жодного нового ладу чекати годі. Оптиміст відповість, що в бульканні хаосу зароджується новий лад і ми побачимо момент його становлення. Оті збурення, що бачимо нині, — це процес творення нового ладу. Сьогодні не той час, щоб дати відповідь на поставлене питання. Треба чекати, супроводжувати процеси, що відбуваються. Важливо вміти запитувати, проте не слід чекати одразу відповідей.
Варто брати до уваги й нові практики, які з’являються тепер. Частина з них гуманніша, ніж те, що ми мали досі. Вони вказують, куди можемо рухатися далі.
———————
Мішель Маффесолі народився 1944 року у французькому містечку Гресcессак. Випускник університетів у Греноблі й Страсбурзі, французький соціолог. У 1978-му став асистентом викладача Жульєна Фройнда (теоретика-послідовника Вільфредо Парето) у Страсбурзькому університеті. Учень Жільбера Дюрана, професор Сорбонни (Університет Париж V), головний редактор міжнародного журналу «Соціалістичний» (Sociétés), який із 1982 року видає Центр досліджень сучасності та повсякденності. Головний редактор журналу «Європейські зошити уявного світу» (Cahiers européens de l’imaginaire). Співвидавець журналу «Міжнародна соціологія» (Sociologia Internationalis). Серед його головних праць — «Логіка домінування» (1976), «Час племен» (1988), «Іконологія. Наш ідол постмодерну» (2008). Кавалер ордена Почесного легіону.