Мішель Єльчанінофф: «Сьогодні дисидент не ховає свого обличчя, його видно, і цим він наражається на великий ризик»

Культура
23 Лютого 2019, 15:26

Дисидентський рух радянських часів активно апелював до західних країн, надаючи адекватну інформацію про те, що ж відбувається в СРСР і наскільки ситуація насправді загрозлива. Чи почутим і усвідомленим було таке звернення суспільствами європейських країн, зокрема Франції?

 

— Думаю, що те повідомлення, яке західні країни отримали від дисидентів, було гучним і потужним, але водночас коротким і сприймалося поверхово. Нещодавно брав участь у конференції, присвяченій «Архіпелагу ГУЛАГу» Солженіцина. У Франції свого часу було продано мільйон її екземплярів. Сьогодні книжку можна знайти на всіх лахмітних базарах, бо всі хочуть її позбутися. Нова версія цього видання скорочена, такий собі дайджест. Власне, окрім тих, хто прочитав книжку 1974 року, дуже мало французів знає, про що йдеться у творі. Це приклад показати, що дисидентський рух від початку припинив у Франції повальну моду на марксизм як такий собі ідеологічний посібник для дій. Після виходу у світ французького видання «Архіпелагу ГУЛАГу» з’явився феномен «нових філософів»: Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксманн чи Ален Фінкількрот.

 

Є дві речі, які свідчать про те, що спалах дисидентства не був таким глибоким, як ми думаємо. Передусім ідеться про те, що в суспільній уяві французів злочини комунізму мінімізовані або їх погано знають, не сприймають серйозно досі, на жаль. Якщо у 1980-х це можна було б якось пояснити союзом французького та радянського урядів, то нині глибини тих злочинів не розуміють на противагу усвідомленню трагедії і злочину Голодомору. Такого розуміння немає загалом і щодо комунізму. 

 

Читайте також: Кароль Модзелевський: «Зерно авторитаризму проросло у свідомості східноєвропейських народів через розчарування режимом ліберальної демократії»

У 1990-х роках відбулося підне­сення прав людини. Воно привело до виникнення політики в цьому полі. В одній із дискусій філософ і соціолог Марсель Ґоше висловився, що права людини — це не політика, і вони не мають нею стати. Безсумнівно, політика щодо прав людини має прогалини й недорахування. Наприклад, випадки на Близькому Сході, зокрема в Іраку, які поставили під сумнів питання встановлення демократії в усіх країнах світу. У Росії відкидання прав людини в політиці виражається через постать її президента Владіміра Путіна, що прийшов до влади у 2000-му.
Є ті, хто каже, що політика прав людини — це спосіб приховати боротьбу великих сил у світі. Така тенденція досі триває. У Франції вона виявляє себе через дискурси, що ставлять під сумнів політику захисту прав людини. Кажуть про так зване лицемірство західних країн, а також про «декаданс і занепад Заходу». Очевидно, такі тенденції в західних країнах свідчать про те, що повідомлення дисидентів ще радянського часу там не почули й не усвідомили цілком.

 

Який сенс ви вкладаєте в поняття «нові дисиденти»? Між ними й тими, хто протидіяв передусім комунізму у ХХ столітті, є якийсь зв’язок?

— Є три речі, які хочу проартикулювати щодо цього питання. Перша полягає в тому, що визначення дисидентства, яке ми використовуємо у своїй громадській організації та в книзі мого авторства «Нові дисиденти», не зовсім технічно збігається з тим, яке вказує на дисидентів радянського часу. Там ідеться про загальніше, ширше тлумачення, яке стосується трьох критеріїв. Перший — відмова вдаватися до насилля. Другий полягає в тому, що сьогодні дисидент не ховає свого обличчя, його вид­но, і цим він наражається на великий ризик. Третій: нинішній дисидент не є представником якоїсь організації чи руху, об’єднаних навколо певної ідеології, мова про його персональну та індивідуальну позицію та дії, хоча, звичайно, у результаті може виявитися, що осіб, які вдаються до однакових за сенсом дій, є ціла низка. Між нинішніми дисидентами й тими, якими були Сахаров, Буковскій чи Солженіцин, не так уже й багато прямої спадковості. 

 

Читайте також: Александр Мельник: "Щоб запобігти російській загрозі, треба прийняти Україну до НАТО"

Наш проект «Нові дисиденти» стартував наприкінці 2016 року, коли до влади в США прийшов Дональд Трамп. У цей момент багато хто зрозумів, що інакодумство, мирна та особиста боротьба за демократичні цінності стосується не лише якихось далеких країн. Річ у тім, що з приходом до влади у Європі популістів чи крайніх націоналістів незгода з їхнім курсом набуває дедалі глибшого значення. 

Держави, які утискають дисидентів і тих, хто мислить інакше, покладаються на те, що світ цих людей забуде. Тому про них важливо говорити, як ми сьогодні не мовчимо, наприклад, про українських в’язнів Кремля

Держави, які утискають дисидентів і тих, хто мислить інакше, покладаються на те, що світ цих людей забуде. Тому про них важливо говорити, як ми сьогодні не мовчимо, наприклад, про українських в’язнів Кремля. Це допомагає їм певним чином і хоч частково захищає. Держава, що чинить на них тиск, ув’язнює, не сміє бути надто жорстокою до тих осіб, яких знають і підтримують у всьому світі. Є ще одна річ: зіткнувшись із державними та репресивними структурами, варто розвивати та розгортати креативну діяльність. Зокрема, винаходити оригінальні форми зображення подій, малювати, фотографувати, писати. Усе це — повідомлення, інформація, і до того ж важливі. 

Наша громадська організація має за мету всіляко робити видимою інформацію про сьогоднішніх дисидентів у всьому світі. Китай, Мексика, Іран, Україна, Росія, Білорусь, Палестина й так далі — всюди є сучасні дисиденти. У своїй книжці я хотів показати, що нині дисидентство стало глобальним. Друга мета нашої громадської організації — якось зв’язати між собою нових дисидентів із різних країн, познайомити цих людей, щоб вони взаємодіяли. Коли 2016 року презентували мою книжку, я запросив на захід трьох активісток із Білорусі, Китаю та Мексики. Це різні люди, що не говорять однією мовою, проте їм цікаво стало написати одна про одну у своїх країнах. Нам важливо показати: якщо є тенденція до глобалізації дисидентства, то це тому, що так само є тенденція до глобалізації та розповсюдження авторитаризму в наш час.

Питання, яке варто собі поставити, полягає в тому, чи хочуть люди чути розмови про дисидентство? Можу сказати, що у Франції дискурс довкола цього явища дуже дискредитований. Не лише через політиків (наприклад, Емманюель Макрон робить не надто багато для захисту прав людини), а й у самому суспільстві. Думаю, що кремлівська пропаганда дуже добре працює у Франції, а водночас є глобальний рух відходу від демократії, яка була в країнах Заходу в 1980–1990-х. Як зробити дискурс про нових дисидентів актуальним? Ми не кажемо про права людини як такі, бо то дуже абстрактна штука, а показуємо конкретних людей, того-таки Сенцова та багатьох інших. Це працює, адже використовуємо інший вокабуляр, інші терміни й слова, щоб висловлюватися про права людини. Термін «дисидент» останні 20 років дуже мало використовувався у Франції, його трішки забули. А ми знову повертаємо до вжитку, щоб говорити про те саме, але іншими словами. Пропонуємо суспільству створити новий словник, нові терміни, щоб говорити про цей феномен.

 

Читайте також: Мустафа Джемілєв: Влада проводить курс на «зачистку» управлінського корпусу автономії від кримських татар

 

Філософські й культурні засади дискурсу та ідей Владіміра Путіна й Марін Ле Пен стосуються певної низки авторів? Власне, чи справді варто казати в контексті згаданих двох політиків про рівні, глибші за політичний?

— Коли намагався збагнути, що спільного між Марін Ле Пен та Владіміром Путіним, прочитав їхні виступи, подивися, як сконструйований дискурс цих політиків, що вони доносять через культурні меседжі та референції. Дискурси й послання вони роблять різні. Путін цитує Владіміра Ільїна, російського філософа-неогегельянця Ніколая Данілєвского, консерватора Ніколая Бєрдяєва, Льва Ґумільова та його ідею пасіонарності народу та євразійства. Із цього всього сконструйовано його неоросійську концепцію. Марін Ле Пен конструює свій ідеологічний корпус у трохи інший спосіб, ніж її батько, Жан-Марі. Роялісти там сусідять із антисемітами, антиреспубліканцями (у цьому донька й батько схожі). Водночас вона розвиває дискурс проти еліт, спираючись на лівих інтелектуалів-антилібералів, зокрема Жана-Клода Міше, а також на написане Джорджем Орвеллом, певним чином фальсифікуючи його погляди, щоб казати про так званий ліберальний, європейський тоталітаризм. Ле Пен стверджує, що останній працює на кількох рівнях. Спочатку мова про європейських фінансистів (і тут тема антисемітизму наявна дуже глибоко, так само, як і критика космополітів), потім про європейських лідерів держав. Перші в її уявленні підпорядковуються другим. Таким чином вона намагається викрити тоталітарну систему, яка нібито є у Європі. 

 

французи не усвідомлюють усієї складності моменту. Вони рідко цікавляться, що відбувається в Україні, не обурені анексією Криму й часто дивляться на Путіна як на велику постать, що ставить під питання одвічну політичну коректність

Отже, маємо два зовсім різні дискурси. Путін спирається на заперечення модернізму, усього сучасного й водночас на ідею просування Росії на перше місце у світі. Марін Ле Пен більше переймається закриттям кордонів. Але спільне між ними є. Передусім це те, що обидва апелюють до злості та приниження, які відчувають люди. І ось це головне. Путін звертається до почуття приниження, яке росіяни начебто відчули після розвалу СРСР. Його політика реваншистська. Ле Пен переважно апелює до гніву та злості французів, каже їм, що «ви народ, а зверху еліти, чужі вам». Вона протиставить тих, хто веде сидячий спосіб життя, тобто пересічних французів, і так званих кочівників, тобто політичну верхівку та мігрантів. Отих «номадів» у неї два типи: багаті та бідні. Обидва звертаються до того, що Спіноза називає сумними пристрастями. 

Звісно, існує політична спілка між Путіним та Ле Пен. Усім відомо, що остання відвідувала Росію, а також що російська преса намагається дискредитувати президента Макрона. На глибинному рівні їх об’єднує бажання перевернути й змінити той устрій, що нині панує в Європі. Для Путіна Ле Пен — це такий собі інструмент, який, можливо, одного дня призведе до того, що Франція вийде з ЄС. 

Я багато ходив на промови Марін Ле Пен, а також багато читав їх. Вона каже про те, як розширити усвідомлення історії, і що ми живемо на порозі вагомої історичної зміни. 

 

Відчуття історичних змін і трансформацій, що відбуваються на європейському континенті й у глобальних вимірах, так чи інакше притаманне нашому часу. Чи є у французів розуміння, що ті процеси дестабілізації, які спостерігаються в Європі, та війна в Україні вкладаються в рамки ширшої, але тієї самої картини?

— У вас, в Україні, відчуття небезпеки значно загостреніше, ніж у людей, що живуть далі від театру дій, російсько-української війни. На відміну від українців, які перебувають у війні з РФ, французи не усвідомлюють усієї складності моменту. Вони рідко цікавляться, що відбувається в Україні, не обурені анексією Криму й часто дивляться на Путіна як на велику постать, що ставить під питання одвічну політичну коректність. 

 

Читайте також: 5 типів донецького патріотизму

Є різниця в ритмах, темпоральності та усвідомленні того, що відбувається. Одна річ — тут, в Україні, у ситуації війни, коли ви сприймаєте події гостро, а інша — це французи за кілька тисяч кілометрів звідси, що переживають кризу «жовтих жилетів», але не здатні поєднати докупи російсько-українську війну й феномен, що їх прямо торкається. Думаю, що завдання політичних діячів та інтелектуалів сьогодні — відновити зв’язки між тим, що відбувається. Емманюель Макрон хоч якось пасує на цю роль. Він нова постать, який доволі відкрито й прямо розмовляв із Путіним, у нього лунали антиавторитарні заяви. Для багатьох це певна надія, що зажевріла. Думаю, у нас ще знайдуться ті, хто може голосно сказати про небезпеку змін, і про те, що все це відбувається з нами тут і зараз. Водночас Макрон бачить Францію та РФ як середні за силою потужності, між якими можливий зв’язок. Власне, це видно з його візиту торік у червні до Санкт-Петербурга. На дипломатичному рівні в розумінні того, що відбувається, у нього є суперечливість між зазначеними двома тенденціями. Сприймаю це так, що він не вирішив, у який бік піти. 

 

Можемо стверджувати, що філософія найновішого часу вже не містить у собі того драйву та цікавості ні для професіо­налів, ні для пересічних членів суспільства, як то було, скажімо, за часів постмодерністів? Ким є ті автори, що пишуть для популярного видання Philosophie, головним редактором якого ви є?

— Власне, постаті постмодерністської філософії вже не надто присутні в публічному дискурсі. Я сказав би, що журнал Philosophie у Франції та Німеччині (бо він видається двома мовами) має велетенську свободу. Ми попросили молодих філософів написати тексти про явище «жовтих жилетів». Там є все: хардкорний метафізичний продукт на американський манер, створений учнями Алена Бадью, є написане сучасним філософом Трістаном Ґарсією, який не цурається ані метафізичних трактатів, ані романів, ані аналізу «жовтих жилетів» крізь призму «Гри престолів». Сучасна філософія позбавлена комплексів. Суворого розподілу між академічною та народною філософією більше немає. Їй відведено місце і в університетах, і в медіа, і вона може водночас бути дуже народною. Їй є місце і в коміксах, і на телебаченні. Філософи нині вільніше дихають. Це цікавий феномен, який спостерігаю у Франції та Німеччині, що дає поштовх креативності. Хаос, звісно, присутній, але з яскравим креативним забарвленням. Це здорова ситуація, що є багато всього: книг, ідей, тенденцій. І читачі цікавляться. 

 

—————

Мішель Єльчанінофф народився 1969 року в Парижі. Випускник Вищої нормальної школи у Фонтене-о-Роз, 1995-го здобув ступінь із філософії, 2000‑го під керівництвом Франсуази Дастур захистив в Університеті Париж XII докторську дисертацію з філософії. Працював у Посольстві Франції у Москві, займався викладацькою діяльністю в університеті Діжона та в Сорбонні. Головний редактор журналу Philosophie. 2016 року став співзасновником організації «Нові дисиденти», яка окрім інших активностей запустила кампанію зі звільнення в’язня Кремля, українського режисера Олега Сенцова. Автор книг «У голові Владіміра Путіна» (2015), «Нові дисиденти» (2016), «У голові Марін Ле Пен» (2017).