На думку фахівців, мінна зброя є і в осяжній перспективі залишатиметься одним із потужних факторів війни на морі, що дає змогу з мінімальними витратами вирішувати цілу низку як оборонних, так і наступальних завдань. Адже за показником вартість/ефективність цей засіб найкращий.
Міни Чорного моря
Мінна зброя має важливу й унікальну бойову якість — довготривалий вплив на противника через створення постійної загрози для плавання його кораблів у замінованих акваторіях. Це універсальна зброя, здатна не лише уражати кораблі, а й ефективно впливати на економіку країни. Вона може бути інструментом точно розрахованого воєнного тиску. За допомогою неї можна блокувати морські порти або військово-морські бази, демонструючи супротивникові ефект блокади. До того ж вона досить гнучка у використанні. Сторона, що ставить міни, може або відкрито повідомити про це (для психологічного впливу), або ж зробити мінування приховано (для досягнення ефекту несподіваності й завдання максимальної шкоди силам противника).
Читайте також: «Кентаври» для українського флоту
Загалом морські міни поділяються на контактні (якірні) і неконтактні (донні та якірні). Перші утримуються на завданих глибинах якорями. Підрив стається, коли корпус корабля торкається такої міни. А у випадку тралення трал перерізає трос і міна, що має позитивну плавучість, спливає на поверхню, де її знищують підриваючи або розстрілюючи з гармат. Міни другого типу лежать на дні й детонують, коли над ними або на певній відстані повз них проходить корабель. Детонатор міни реагує на магнітне, акустичне або інше фізичне поле корабля. Відповідно для тралення таких мін використовуються спеціальні електромагнітні, акустичні трали або дистанційно керовані роботизовані системи. Поряд із спеціалізованими кораблями-тральщиками для знешкодження донних мін використовуються повітряні платформи, літаки й вертольоти, оснащені спеціальним обладнанням, що генерує сигнали, які імітують фізичні поля корабля і таким чином дистанційно ініціюють підрив міни.
Історично перші міни були якірними. Уперше їх масово використав російський флот під час Кримської війни 1854 року для загородження підходів до гаваней Ревеля і Кронштадта. Наступного разу мінами активно послуговувалися обидві сторони російсько-японської війни, особливо під час облоги Порт-Артура (1904). При цьому японці постійно намагалися заблокувати російську Тихоокеанську ескадру в гавані, а росіяни, своєю чергою, мінували шляхи маневрування японського флоту. Сотні виставлених уночі мін завдали сторонам значних втрат бойових кораблів — від міноносців до крейсерів і броненосців. Відчутною втратою стала аварія на японських мінах флагманського броненосця «Петропавловск», на якому загинув виходець із Миколаєва, талановитий флотоводець, один із теоретиків і практиків мінних операцій віце-адмірал Степан Макаров.
Досвід російсько-японської війни ретельно вивчали всі сторони, але на початок Першої світової війни, хоч як дивно, провідні морські держави, за винятком Японії та Росії, виявилися неготовими до широкого використання морських мін. Їм бракувало як необхідної кількості боєприпасів, так і засобів боротьби з ними. Наприклад, у 1915-му Велика Британія, тодішня «Володарка морів», навіть була змушена замовити в царській Росії велику партію морських мін для блокування баз німецького флоту в Північному морі.
Кількість виставлених супротивниками під час Першої світової війни морських мін рахувалася вже на тисячі. Мінні загородження майже паралізували морські комунікації, і кожен вихід флотів у море перетворювався на складну операцію в супроводі тральщиків та авіації. Війна на Чорноморському театрі бойових дій відрізнялася маневреним характером операцій. Німецько-турецький флот несподіваним нападом на російські порти й бази 29 жовтня 1914 року фактично спровокував початок війни. Поряд з обстрілом Севастополя, Новоросійська й Одеси було поставлено міни на підходах до них і до Керченської протоки. Своєю чергою, імператорський Чорноморський флот із 1914-го по 1917-й систематично ставив міни біля входу до протоки Босфор, а потім — у районі Варни, де базувалися німецькі підводні човни, а також на Дунаї. Кількість виставлених росіянами та румунами мін оцінюється в 3–3,5 тис. штук. А німецько-турецький і болгарський флоти разом за всю війну виставили в Чорному морі близько 500 мін.
Поряд із цим ще влітку 1914 року росіяни встановили перед Севастополем кріпосне мінне поле із 330 мін, які мали підриватися в потрібний момент із берега через спеціальний електричний кабель. Проте 29 жовтня, коли під час обстрілу Севастополя німецький лінійний крейсер «Гебен» певний час перебував на цьому мінному полі, росіяни не встигли використати свій шанс. Якби ж «Гебен», головна ударна сила противника, підірвався тоді, то цілком можливо, що війна на Чорному морі пішла б за іншим сценарієм.
Читайте також: Хто в Чорному морі господар?
Німецько-турецький, а також союзний їм болгарський флот втратили на мінах крейсер, мінний загороджувач, три міноносці, кілька тральщиків, п’ять підводних човнів (!) та кілька транспортів. Зокрема, під час спроби обстрілу Одеси 3 квітня 1915-го підірвався на міні й затонув турецький крейсер «Меджидіє». Під час огляду піднятого росіянами корабля в одному з приміщень знайшли таємну книгу сигналів Оттоманського флоту. Відтоді й до самого кінця війни в Севастополі змогли вільно читати перехоплені радіограми противника й цілеспрямовано мінували проходи в мінних полях, щойно протралені турками. А сам крейсер після ремонту ввели до ладу під назвою «Прут». Низка кораблів зазнала важких пошкоджень після підриву на мінах, серед них обидва німецькі крейсери, «Гебен» і «Бреслау», на які всю війну безуспішно полював російський флот. Втрати росіян від мін були меншими: три міноносці (ще один було пошкоджено), один підводний човен і пара невеликих транспортів.
Втрата. Морський тральщик «Черкаси», який до окупації Криму був одним із найактивніших кораблів у складі ВМСУ, у 2014-му захоплений російськими військами в озері Донузлав
Водночас міни дуже часто ставали загрозою судноплавству далеко від місця постановки. Поряд із мінними загородженнями, межі яких були більш-менш відомі, небезпеку становили міни, зірвані штормами з якорів. А кругова течія Чорного моря виносила такі міни від Босфору або Варни до берегів Кавказу й Криму. Навіть після закінчення Першої світової війни такі блукаючі міни (за оцінками, їхня ймовірна кількість — близько 10% загальної) ще довго становили загрозу для судноплавства. Останні випадки підриву суден на плавучих мінах були зафіксовані наприкінці 1920-х років.
Після закінчення бойових дій на Чорноморському театрі виникла гостра необхідність у відновленні судноплавства в Південно-західній частині Чорного моря та біля Кримського півострова. Головною перешкодою на цьому шляху були мінні загородження, що значно обмежували відновлення морських комунікацій і транспортування вантажів. Улітку 1918-го з’явилася потреба в ліквідації цих загороджень. Вирішення такого завдання було покладене на підрозділ флоту Української Держави — Одеську бригаду тралення, створену саме для цього наприкінці червня 1918 року в Одесі за наказом головного начальника портів чорноморського узбережжя адмірала Андрія Покровського. До її складу ввійшли наявні в Одеському порту кораблі колишнього Чорноморського флоту та Дунайської флотилії. Організаційно бригада під командою капітана 1-го рангу Олександра Гадда складалася з трьох дивізіонів (загалом 27 кораблів і суден, зокрема 2 канонерські човни та 15 тральщиків), які негайно розпочали тралення.
Читайте також: Українська безпека: морський вимір
Невдовзі українські моряки протралили безпечні фарватери на підходах до Очакова, а потім і до Одеси, що дало змогу 23 липня 1918-го відкрити пряме морське сполучення Одеса — Константинополь. У серпні українські тральщики остаточно звільнили від мін одеський рейд і Дніпро-Бузький лиман. Завдяки цьому 14 серпня Міжнародна морська навігаційна комісія змогла відновити морське сполучення Одеси із Севастополем і Поті, а також портами Румунії та Болгарії. Успішне тралення тривало до кінця вересня 1918 року, потім через зміну ситуації бригаду розформували.
Відлуння Другої світової
Друга світова війна на Чорному морі також відзначалася широким застосуванням мінної зброї сторонами протистояння: СРСР, Румунією, Німеччиною (і навіть формально нейтральною Болгарією). Кількість мін усіх типів, виставлених супротивниками з 1941-го по 1944-й на Азовському та Чорному морях, становила 37 407 штук. З них на СРСР (Чорноморський флот) припадало 10 745 мін. Зокрема, 8 388 було поставлено в оборонних мінних загородженнях біля своїх баз, решту — на морських комунікаціях противника.
Розвиток подій показав, що радянське командування перебільшувало загрозу прибуття в Чорне море італійського флоту, тому виставлені Чорноморським флотом оборонні мінні загородження біля Севастополя, Новоросійська, Одеси, Туапсе й Батумі виявилися майже непотрібними та навіть шкідливими, оскільки заважали власному судноплавству. Німці й румуни не мали на Чорному морі великих бойових кораблів, а прибуття туди італійського флоту, якого боялися радянські адмірали, не відбулося, бо ніколи й не планувалося.
Не дивно, що на радянських мінах підривалися переважно свої ж кораблі та судна. Лише в 1941–1942 роках від них загинули 3 есмінці, 18 транспортів, катерів тощо, ще кілька були пошкоджені. 7 листопада 1941-го сталася одна з найбільших морських катастроф — загибель невдовзі після виходу з Ялтинського порту санітарного транспорту «Армения», який перевозив евакуйованих цивільних мешканців і поранених. Тоді, за різними даними, загинуло від 7 до 10 тис. осіб, а врятуватися змогли тільки восьмеро людей. За офіційною радянською версією, судно потопив німецький торпедоносець Не-111. Вивчення дослідниками німецьких архівів не підтверджує цю версію, бо через непогоду німецька авіація того дня не літала, не було там і ворожих підводних човнів. Тому реальною залишається одна версія: судно підірвалося на плавучій міні (радянській). А 9 листопада на траверзі мису Сарич підірвався на міні й затонув транспорт «Ленин», що прямував на Кавказ, на ньому загинуло 1200 пасажирів і членів команди.
На ворожих мінах Чорноморський флот втратив: 1 лідера, 1 есмінця, 14 підводних човнів (ще 5 зазнали пошкоджень), 4 тральщика й велику кількість катерів різного призначення. Так, 30 листопада 1941 року під час невдалого рейду на ворожі комунікації потрапив на румунське мінне загородження біля острова Зміїний і був пошкоджений крейсер «Ворошилов». На відміну від Першої світової, під час цієї війни радянським штабам бракувало точних даних щодо розташування ворожих мінних загороджень. Тільки навесні 1944-го на потопленому румунському катері вперше знайшли карти мінних загороджень.
Читайте також: Кораблі ВМС України в Криму: брати чи не брати?
За приблизними підрахунками, із понад 37 407 мін, виставлених супротивниками, під час війни та після її закінчення було знищено 19 313 штук. Решта, тобто 18 094 мін, залишається під водою і чекає свого часу. Йдеться про якірні міни, що були зірвані штормами з якорів і, можливо, ще й досі блукають морем у напівзатопленому стані. На думку експертів, навіть якірні міни, які затонули, разом із донними, у яких давно вичерпався заряд електричних батарей, залишатимуться небезпечними через можливість вибуху щонайменше до 2040-го. А пасивна спроможність до вибуху, наприклад від удару якорем, у них зберігатиметься протягом навіть 100 років.
Процес очищення Азовського та Чорного морів від мін тривав не один рік, утім, остаточно назвати його завершеним не можна й до цього часу. Іноді все ще трапляються вибухи й гинуть кораблі. Відомо про три підтверджені аварійні випадки з кораблями Чорноморського флоту, що сталися вже після війни через плаваючі міни: йдеться про один підводний човен та два торпедні катери. Ще шість випадків вважаються ймовірними. Так, у 1949-му поблизу Севастополя на міні підірвався суховантаж «Анатолий Серов», у 1951-му під Новоросійськом — «Бакинский комсомолец», а у 1959-му на траверзі Сочі — «Краснодон».
Великого резонансу набула катастрофа лінкора «Новороссийск» (колишній італійський «Джуліо Чезаре») на внутрішньому рейді Севастополя. 29 жовтня 1955 року після вибуху під ним німецької міни він перекинувся й невдовзі затонув, забравши життя 829 моряків, зокрема аварійних партій з інших кораблів ескадри, що прибула на допомогу. Навесні 1984-го на річці Дунай на плаваючій міні підірвалися суховантажне судно та плавучий кран, останній від отриманих пошкоджень затонув. 1995-го в районі мису Лукулл зник безвісти риболовний сейнер САОР-3. 1997-го в тому самому районі на піднятій донним тралом міні підірвався риболовний сейнер «Морж». Міни часів Другої світової війни знаходили час від часу також біля Бердянська, Маріуполя, Севастополя, Керчі, Феодосії, Новоросійська, Одеси.
Сучасні загрози
Одним із важливих факторів підтримки України з боку США та Заходу загалом є військово-морська присутність НАТО в Чорному морі, початок якій було покладено ще 1996 року. Кораблі Альянсу патрулюють акваторію і проводять спільні з ВМСУ навчання, покликані покращити оперативну сумісність підрозділів і посилити боєготовність НАТО в регіоні. Важливою обставиною є залучення й участь у спільних навчаннях поряд із бойовими, розвідувальними та допоміжними кораблями Альянсу протимінних кораблів (тральщиків) груп постійної готовності НАТО.
Відповідно відпрацювання флотами боротьби з мінною загрозою на морі є обов’язковим елементом усіх регіональних міжнародних навчань у Чорному морі, зокрема Cooperative Partner та Sea Breese. Наприклад, у навчаннях Sea Breese-2019, що відбулися в липні 2019-го в Україні, брали участь дві з чотирьох постійних військово-морських груп НАТО: Постійна військово-морська група № 2 (SNMG2) і Постійна військово-морська група мінної протидії № 2 (SNMCMG2). Цього разу остання складалася з флагмана — італійського корабля забезпечення «Везувіо», французького мінного тральщика «Оріон», турецького мінного тральщика «Енез» і румунського мінного тральщика «Ніколеску».
Під час навчань група SNMG2 провела навчання із гарантування безпеки судноплавства і зв’язку, а також тренування з протидії загрозам із моря й повітря. Мінні тральщики зі складу SNMCMG також провели решту кораблів — учасників навчань через умовне мінне поле, підтвердивши свою здатність підтримувати безпеку морських комунікацій. Із кораблями групи успішно взаємодіяв єдиний наразі протимінний корабель ВМСУ — рейдовий тральщик «Генічеськ». Попри свої невеликі розміри, він на рівних виконував завдання у відкритому морі разом із сучаснішими іноземними протимінними кораблями.
Пріоритетне завдання. НАТО дедалі частіше відпрацьовує боротьбу з мінною загрозою в Чорному морі, зокрема у партнерстві з ВМСУ
Аналогічні протимінні навчання НАТО проводить на двосторонній і багатосторонній основі з ВМС інших чорноморських держав. Так, у березні 2019-го на Чорному морі відбулися військово-морські навчання Альянсу Poseidon-2019, що передбачали відпрацювання нейтралізації підводних загроз. Повідомлялося навіть про плани постійного базування кораблів SNMCMG2 в акваторії Чорного моря, що свідчить про намір керівництва НАТО підвищити свою присутність у цьому регіоні.
Боротьба з мінною загрозою є одним із головних завдань знову створених ВМС ЗС України. До 2014 року морські тральщики «Черкаси», «Чернігів», базові «Маріуполь» і «Мелітополь», а також рейдовий тральщик «Генічеськ» були найактивнішими кораблями ВМС, передусім учасниками міжнародних навчань. Одночасно з відпрацюванням взаємодії з кораблями НАТО українські тральщики долучалися до пошуку та знешкодження мін і вибухонебезпечних предметів, що досі залишаються на дні Чорного й Азовського морів і становлять небезпеку.
Зазвичай спільні тренування і навчання протимінних кораблів НАТО й ВМСУ відбуваються саме в районах Південно-західної частини Чорного моря, де мінна небезпека залишається високою, особливо на мілководних прибережних ділянках. Така увага союзних тральщиків до мінонебезпечних ділянок Чорного моря цілком зрозуміла, адже кораблям Альянсу доводиться діяти саме там. Понад те, на думку експертів, навіть випадковий підрив тут американського бойового корабля на міні часів Другої світової війни може спричинити неабияке загострення між США та Росією. Зокрема, таку думку висловлює професор Інституту морських досліджень Коледжу ВМС США (Ньюпорт) Лайл Ґолдштайн.
Такий сценарій не виключають і російські джерела. Тим більше що вже був прецедент. 4 квітня 1988-го в Перській затоці, за 65 миль на схід від Бахрейну на іранській якірній міні підірвався американський ракетний фрегат USS Samuel B. Roberts. У відповідь ударна група ВМС США на чолі з авіаносцем негайно атакувала й знищила всі іранські кораблі, що перебували поблизу. Щоправда, великої війни з Іраном тоді не сталося.
Сценарії для України
Мінну загрозу на морі для України можна вважати цілком реальною. По-перше, агресор не відмовився від наміру блокувати українські морські порти, через які здійснюється комунікація із зовнішнім світом, експорт та імпорт товарів. По-друге, Чорноморський флот РФ має всі можливості як для ведення масштабної мінної війни на морі, так і для точкового прихованого мінування фарватерів на підходах до українських портів. Треба мати на увазі, що можлива загибель або пошкодження від підриву на міні хоча б одного іноземного судна, яке прямуватиме до або з українського порту, може зумовити штучну кризу й негативно вплинути на обсяги наших експортних перевезень. Отже, економіка України зазнає великих збитків.
Читайте також: Будемо з флотом-будемо сильні!
Передусім ідеться про Азовське море, яке в умовах гібридної війни з Росією залишається одним із напрямків потенційної загрози, зокрема й із використанням мінної зброї. На думку віце-адмірала Сергія Гайдука (командувач ВМС ЗС України у 2014–2016 роках), хаос на Азові дуже вигідний для Москви. Там, де немає належного нормативного регулювання, є можливість крок за кроком просувати свої гібридні ідеї починаючи від економічного й соціального тиску. Тим паче вже є історичний прецедент, коли у 1984-му ЦРУ США через своє проксі-формування (контрас) організувало мінування фарватерів до нікарагуанських портів. Тоді було підірвано 11 суден, зокрема іноземних, що спровокувало обвал економіки Нікарагуа. Це спричинило скандал, офіційний Вашингтон своєї відповідальності не визнав. Ба більше, США діяли на випередження й заздалегідь на два роки відмовилися визнавати юрисдикцію Міжнародного суду в Гаазі щодо справ, пов’язаних із Центральною Америкою. Не випадково, що сьогодні Росія також офіційно відмовляється визнавати міжнародну юрисдикцію судів.
Крім того, на Азовському морі, у безпосередній близькості до лінії зіткнення з окупантами, агресор ще 2015‑го створив таку собі «флотилію ДНР», на яку за потреби може списати будь-яку провокацію на морі, хоча виконавцем насправді буде російський спецназ. Такі випадки вже були. Так, 7 червня 2015 року катер Морської охорони ДПС України BG-22 підірвався на рейді порту Маріуполь під час спроби підняти з води підозрілий предмет, що виявився вибуховим пристроєм. Унаслідок вибуху загинув один моряк-прикордонник, а катер зазнав серйозних пошкоджень.
За таких обставин боротьба з мінною загрозою на морі надалі залишатиметься одним із головних завдань ВМС ЗС України. За словами заступника начальника штабу командування ВМСУ з євроатлантичної інтеграції капітана 1-го рангу Андрія Риженка, головним завданням ВМС на Азові є насамперед захист портів і гарантування безпеки судноплавства, що передбачає проведення протимінних заходів. Одним із напрямів є поповнення корабельно-катерного складу в цьому регіоні новими одиницями та оснащення їх протимінним обладнанням, зокрема дистанційно керованими й роботизованими системами пошуку й нейтралізації. Нині тривають розробки відповідних технічних засобів, деякі з них ще 2016-го пройшли випробування в бойових умовах в Азовському морі.
Читайте також: Чи спроможна Україна будувати сучасні бойові кораблі?
Мінна небезпека існує також на Чорному морі, де, на відміну від Азовського, діє інший міжнародно-правовий статус. Втім, і там противник цілком здатний до провокацій через можливе приховане мінування фарватерів із метою блокади морських портів України (і чорноморських країн — членів НАТО).
ВМФ Росії має на озброєнні практично всю номенклатуру сучасних морських мін і залишається одним із світових лідерів у цій царині. Йдеться про різні типи донних мін масою 500–1500 кг із комбінованими детонаторами, що можуть ставитися з надводних кораблів, катерів, підводних човнів та літаків. Серед зразків, що стоять на озброєнні, великі міни МДМ-1 і МДМ-2 масою близько тонни. Глибина постановки може сягати 120 м, а радіус зони ураження — до 50–70 м. Наступна — мала донна міна МДМ-3 масою до 500 кг, що призначена для використання на глибинах до 30 м. На додачу до них на складах (зокрема, в окупованому Севастополі) зберігається значна кількість традиційних якірних мін (переважно неконтактних), є там і глибоководні, які можуть бути використані на глибинах до 1,5 тис. м. Також на озброєнні є певна кількість реактивно-спливаючих мін — РМ-1 и РМ-2. Важливе місце в системі мінної зброї посідають широкосмугові міни, призначенням яких передусім є ураження підводних човнів. Найсучасніший із них — протичовновий комплекс ПМК-2. Він має габарити звичайної стандартної 533-мм торпеди й може використовуватися з літаків і підводних човнів. Глибина постановки — до 1 тис. м, радіус ураження — 2 тис. м і більше, маса бойової частини — 130 кг.
Наявність такого арсеналу та значної кількості носіїв означає, що ВМФ Росії спроможний вести мінну війну на морі практично в усіх оперативно-важливих регіонах Світового океану, а не лише в Чорному морі. Водночас масоване використання російською стороною мін в акваторії Чорного моря означатиме великі ризики й для власної критичної інфраструктури, насамперед російських підводних газопроводів. Тож можна припустити, що в умовах гібридної агресії ймовірнішим є приховане точкове мінування агресором підхідних фарватерів до українських портів. Масове ж використання мінної зброї проти України з огляду на відсутність у нас більш-менш значного тоннажу торговельного флоту вважається малоймовірним.