Мінусники – загальне визначення для мільйонів людей, яких примусово видаляли з місця проживання із забороною мешкати в певних місцевостях. Це і колишні «політичні» в’язні ГУЛАГу, які після відбуття строку покарання додатково «нагороджувалися» обмеженням прав, а відтак позбавлялися можливості повертатися додому, якщо це були режимні місцевості, а також багато інших категорій, які тривалий час лишалися непомічені дослідниками репресій, як і сам інститут мінусників як невід’ємна складова політичного терору.
Досі існує термінологічний хаос між поняттями виселення, заслання і вислання. Часом важко розмежувати, де репресія, де дискримінація, а де пролонгація покарання, яка супроводжувалося забороною оселятися у режимних місцевостях.
Читайте також: Паризький контрудар
Перманентний режим надзвичайщини і воєнщини, що існував у Радянському Союзі, постійно інспірував пошук ворогів серед власних громадян. З перших днів перебування при владі більшовики видали декрет «Про революційні трибунали», де була санкція – вигнання зі столиць різних категорій осіб, які виявляли чи могли виявляти непокору новій владі. І вже тоді люди почали вдаватися до «самомінусу» – виїжджали зі своїх домівок якомога далі від осередків більшовицького свавілля, не чекаючи незаслуженого покарання.
Він 1922 року більшовики почали створювати організаційні структури, які мали займатися «санацією» підвладної їм території від «непевних» осіб. Спочатку це була особлива комісія з вислання, яка за ініціативою політбюро позбавляла домівок інтелігенцію, професуру, згодом – Особлива нарада при ОДПУ. Директивою «Про адміністративне вислання» був зафіксований перший географічний мінус – «мінус 6»: Москва, Ленінград, Ростов-на-Дону, Київ, Харків і Одеса; згодом – «мінус 12», «мінус 15». Саме такий запис, або перелік заборонених місцевостей, у 1920–1930-х роках фіксували у вироках позасудових органів. Упродовж 1930–1940-х років цей мінус невпинно зростав. І вже у 1953 р. в СРСР нараховувалося 340 режимних місцевостей.
Харків і Київ, як і більшість території УСРР/УРСР, протягом усього часу існування радянської влади були включені до режимних територій. Більшовики завжди знали, де їх ненавидять і де їм завжди чинитимуть відкритий чи прихований спротив. Забороненими для «непевних» осіб були курорти Північного Кавказу, де любив відпочивати Сталін. Територія Середньої Азії певний час була під особливим контролем, доки там вели боротьбу з повстанцями. Але з приборканням незгодних і усталенням окупації ці землі перестали бути режимними, а Україна лишалася «підозрілою», режимною територією до кінця існування Радянського Союзу.
Читайте також: Інструментальний фашизм
Невпинно зростало й коло людей, яких більшовики зарахували до мінусників та прагнули ізолювати їх у глухих кутках держави. Якщо в перші роки їх приходу до влади це були, здебільшого, «колишні люди» (вчорашні дворяни, фабриканти, домовласники, чиновники, офіцери, священнослужителі), то згодом до них долучили й інші категорії «соціально небезпечних» осіб.
Після початку масової кампанії з паспортизації людей почали карати в позасудовому порядку висланням на 101-й кілометр навколо Ленінграда і Москви, 51-й – навколо Києва і Харкова.
З часом лави покараних лише розширювалися: страждали безправні селяни, яких на початку 1930-х років карали в межах заходів з «колективізації» та «розкуркулення». Під час цих кампаній режимною ставала не певна місцевість, а якість землі. Хліборобів навмисне виселяли з родючих чорноземів на піщаники, з рівних ґрунтів у яруги. Це рішення ухвалювала не прокуратура, трійка чи Особлива нарада. Це вирішувалося на місцях. Голову й секретаря сільради ставили перед вибором: треба виконати спущений згори план з виявлення ворожих елементів, тож якщо ворогів не знайдуть, то вони самі будуть притягнуті до відповідальності за переховування злочинців. Представники місцевої влади ухвалювали рішення виселити 5–10 сімей, рятуючи від розстрілу себе і власну родину. Але в такий спосіб вони входили до числа катів. Раз опинившись на боці зла, люди й далі торували цей шлях: спершу виносили вирок про виселення, виправдовуючи себе тим, що всі живі; далі голосували за кого треба; зрештою підписували листи до газет із закликом знищити зрадників. У цьому підступність малого покарання, що нарощує «матрьошку терору», роблячи всіх заручниками системи.
Перетворення громадян на вигнанців-мінусників вирішувало різні проблеми становлення більшовицької влади. Для багатьох людей географічний мінус другої половини 20-х – початку 30-х років ставав прологом для наступного, жорсткішого покарання. Іноді й розстрілу.
До інституту мінусників потрапили цілі етнічні групи – євреї, німці, поляки, греки; а також мешканці прикордоння, родичі західноукраїнських повстанців. Дружин і дітей «зрадників батьківщини» (ЧСИР) відправляли не лише до таборів та в заслання, а й виселяли за межі великих міст і певних місцевостей. Забороняли повертатися до режимних міст і тим, хто був вивезений на примусові роботи в Німеччину під час нацистської окупації України, колишнім радянським військовополоненим та іншим. Найбільшим загоном мінусників повоєнної доби стали колишні в’язні ГУЛАГу, засуджені за політичними статтями кримінальних кодексів союзних республік та в позасудовому порядку, а також депортовані із Західної України. У постсталінську добу до загону мінусників додаються т. зв. дармоїди. Йосифа Бродського, Андрія Сахарова, Леся Танюка та багатьох інших не називали мінусниками, але реально вони були такими.
Читайте також: Радянські класики петлюрівського призову
Під вигадане більшовиками формулювання «соціально небезпечні за своїми зв’язками зі злочинним середовищем» міг потрапити будь-хто. З часом і місцевій владі віддали право свавільно вирішувати, кому дозволено проживати в певній місцевості, а кому ні. Ненормальність ситуації полягала в тому, що потрапивши в маховик репресій, люди сприймали вислання не як покарання, а як милість – адже не розстріл! – і навіть, коли це стало можливим, не зверталися по реабілітацію.
Радянська влада полюбляла називати своїх опонентів сміттям. Тож у репресивний лексикон увійшло поняття «очищення засмічених територій» від власних громадян – зокрема мешканців індустріальних центрів, прикордоння, Західної України.
Мінус у радянські часи стосувався не лише простору – це і мінус на професію, на можливість отримати бажану освіту. Несвобода в СРСР – не загальний термін, вона складалася з величезної кількості «не можна».