Міністр українізації

Іван Вакарчук перебуває в центрі уваги з моменту призначення міністром освіти і науки в грудні 2007-го. Спочатку через наказ про введення всеохопного зовнішнього тестування, потім через насильницьку, на думку частини політикуму, українізацію освіти. У червні цього року різні політичні сили вимагали відставки Вакарчука з цілої низки причин.

 

 

– Слово «корупція» вживаю хіба що у відповідях на запитання. Жодного разу я не говорив про корупцію від себе. Оскільки це слово просто образливе для людей, які працюють у вищій школі. Я не можу сказати своїм колегам: ви такі-сякі. В академічному сере­довищі просто не прийнято так казати, це брутально. Тому я завжди говорив про рівний доступ до освіти і якість освіти. А як результат – системне подолання того потворного явища, яке ви позначили словом «корупція».

 

Якщо йдеться про якість освіти, то вона забезпечується багатьма складовими. Це кількість професорів, докторів, кандидатів наук, доцентів – їх має бути щонайменше 75% для бакалаврату (з них 10% професорів і докторів) та 95% для магістерських програм (з них 40% професорів і докторів). Крім того, ми маємо забезпечити студентів підручниками, щоб їм не доводилося читати лише конспекти (українські виші сьогодні навчають фактично без підручників. — Ред.). Студент повинен проходити практику на високому рівні. Без практики освіта є неповноцінною і не дає відчуття всієї глибини того чи іншого предмета. Тобто має бути забезпечена інтелектуальна діяльність молодої людини в повному обсязі, включаючи можливість брати участь у вчених радах і друкуватися у наукових журналах.

 

 

– Ми визначили ліцензійні умови, які все це передбачають. Щоб говорити про якість освіти, вона має бути параметризована і кількісно виміряна.

 

 

– Усе можна виміряти.

 

 

– Так, відкидати людський чинник ми не можемо, але людей треба виховувати. Коли ми закриваємо ВНЗ, тому що якість освіти в ньому дорівнює нулю, люди подають на нас до суду. До міністерства уже кілька десятків таких позовів. Було одне засідання Державної акредитаційної комісії, яке мені коштувало багато здоров’я. Кажу ректорові: «Ви ж порушуєте, обманюєте дітей і батьків, приписуєте професорів, яких не існує. У Гоголя з його «Мертвими душами» такої фантазії не було». Якість освіти має бути понад усе. Але без фанатизму, всі не можуть бути, як Кембридж.

 

 

– Не зовсім так. В Україні є хороші школи з окремих напрямів – я не можу сказати, що ми такі далекі від освіти середнього європейського рівня.

 

 

– Я повернуся в минуле і скажу таке, чого ви, напевно, не знали. Перші тести в державі в 1991 році ввів Львівський державний університет (на той момент Іван Вакарчук вже був ректором цього університету. – Ред.). В’ячеслав Брюховецький (який тоді був президентом «Києво-Моги­лян­ської академії», а зараз є її почесним президентом. – Ред.) приїздив до мене і переймав цей досвід. Тож досвід проведення тестування, зокрема й мій особистий ректорський, був чималий. Коли мені запропонували очолити міністерство, а це для мене було великою несподіванкою, я погодився. Навіть нічого не розпитував. Мене призначили на посаду на Миколая, здається, а вже 27 грудня я підписав наказ про тестування.

 

 

– Мене й тоді тримали за руку, казали, що треба провести його в експериментальному форматі.

 

– Не тиснули, бо не було коли. Але я очікував бунту десь за два тижні після наказу, так і сталося. Я мав дуже складну розмову з ректорами з Київського регіону, але наказу не скасував. Потім було зовсім дикунство – мене палили в Сімферополі (прихильники партії «Русский блок» у грудні 2008 спалили опудало «міністра-русофоба» Івана Вакарчука. – Ред.). Це також реакція на той наказ. А потім активно включилися політики. Почали мішати правду з неправдою. Я двічі доповідав на засіданні профільного комітету у Верховній Раді. Мені пропонували зробити окремі правила вступу для контрактників і заочників. Але я стояв і стою на тому, що йдеться про якість освіти – в українському дипломі не вказується форма навчання. Тож різні правила – це лукавство: давайте пустимо одних через чорний хід, а інших – через парадний. Пізніше мені інкримінували невиконання пропозицій парламентського комітету. Але я просто мовчав і робив своє.

 

– Було «хуліганство» ректорів. Вони зараховували студентів з меншою кількістю балів, без сертифікатів тощо. Ми перевірили всі ВНЗ, на що знадобився майже рік. І позбавили ліцензій всіх порушників, щодо 32 вишів міністерство зробило подання до прокуратури. Дехто з ректорів отримав догану. І це, можливо, трохи зупинило інших ректорів. Був ще один момент – оскільки я знав, що мені буде складно, то в правилах прийому залишив шпаринку…

 

 

– Так. Якби не було його, не було б нічого. Я мав мету – пройти перший рік тестування бодай як-небудь, з втратами, але щоб тестування відбулося. Сьогодні цей пункт скасовано.

 

 

– Тести складають усі.

 

 

– Ми даємо додаткові місця на бюджетні відділення (у випадку, якщо пільговик має меншу кількість балів за результатами ЗНО, ніж була потрібна для вступу на конкретну спеціальність. – Ред.). Пільговиків не так багато: 3–5%. Але реально додаткових місць минулого року було менше ніж відсоток, тому що чимало пільговиків мають конкурентну кількість балів. Проблеми немає, хоча її роздмухують. Я взагалі не говорив би про людей з особливими потребами. Розумію, що йдеться про рівень знань, але потрібний рівень знань ці люди мають. Крім того, їх підтримує держава. Тільки уряд і Верховна Рада можуть скасувати пільги.

 

Щодо змісту тестів. У своїх критичних виступах освітяни заявляють, що невідомо хто створює тести. Та це ж ваші колеги їх розробляють! Тести створюють спеціально навчені люди. Звідки вони беруться? Ми набираємо людей на конкурсній основі. Зголошуються вчителі, професори… Їх досить довго навчають на спеціальному тренінгу в Центрі тестових технологій. Тестування – складна наука. Тести мають відповідати психології тих, хто даватиме відповіді на запитання. У випадку ЗНО треба визначити рівень знань, хоча зараз говорять і про здібності. Ми розробляємо програму, що перевірятиме здібності. Але здібності – це дуже тонка матерія. Одна річ, коли ми говоримо, що ти недопрацював, недовчив, інша – отримати вирок: ти нездібний. Так можна деморалізувати дитину або навіть довести її до особистої трагедії.

 

 

– Якщо я скажу 100%, то ніхто не повірить. Але є рівень довіри.

 

Можу розповісти вам, чому я не сплю ночами. Вже в ніч перед ЗНО тести мають бути на пунктах тестування. Все опечатано, опломбовано,
є охорона з МНС і МВС, служба охорони, уповноважені від Центру оцінювання якості освіти – все продумано до дрібниць і підготовлено. Але звідки я знаю, що в них у головах? Вони можуть відкрити коробку і злити тести в інтернет. У Литві такий випадок був, і тестування анулювали. Стовідсоткової впевненості навіть страховий поліс не дає, і я не можу самовпевнено говорити, ніби контролюю все. Але вірю: не всі українці – злодії.

 

 

– Я спираюся на 10-ту і 11-ту статті Конституції. Кожен громадянин України має право на здобуття освіти державною мовою. Як міністр я повинен дати таку можливість. Коли я навчався у Львівському університеті, всі лекції читали українською мовою. Крім історії КПРС, наукового атеїзму та інших комуністичних предметів. І не було жодних проблем з українською термінологією, наприклад, у фізиці та математиці. А тепер почали говорити, що українська мова для науки не підходить, бо немає термінології. Мене це дивує. Це ж неправда.

 

До сьогодні у багатьох ВНЗ немає підручників. Я один рік просив ректорів видавати підручники. Не пішло. Тоді ми додали до положення про атестацію наукових кадрів, що для атестації потрібно написати підручник чи посібник. Дехто очікує, поки я піду з посади, щоб тоді вже подавати на вчене звання і підручника не писати. Але за ці півроку було написано приблизно втричі більше підручників, ніж за аналогічний період 2008-го. Причому всі вони обов’язково йдуть на закриту рецензію.

 

 

– Зрозуміло, що цілковито незалежного нічого немає. Але, наприклад, я всі рецензії пишу сам. І є багато таких людей, як я. Автори підручників буває отримують і негативні рецензії – відсотків десять – це показник того, що вони пишуться незалежно. Може, за три, може, за п’ять років в українських ВНЗ вже будуть підручники з усіх предметів українською. Не знаю, чи можна назвати це насильницькою українізацією.

 

Я вже не раз казав: я за те, щоб кожна мати співала своїй дитині колискову рідною мовою. Але також за те, щоб кожна дитина мала можливість реалізуватися в житті саме через добре знання державної мови. Насильницьким шляхом тут нічого не вдієш. Про насильницьку українізацію говорять політики. Мене нещодавно запитував комісар ОБСЄ, чи правда, що мовні права російськомовної громади утискаються. Я відповів: давайте порівняємо. Скільки в Росії український шкіл? Нуль. А українців там багато. Цілі ареали – в Тюмені, Москві, на Далекому Сході, у Башкирії. Їм не потрібні українські школи? Це неправда. Їм не дають можливості створити свої школи.

 

 

– Торік ми хотіли підвищити на 15% зарплати вчителям, які викладають українську в школах з мовами національних меншин. Уряд відмовив.

 

 

– Я ж вам розказую. Йшлося про 23 млн грн – крапля для держави. Я казав: давайте не зараз, давайте, наприклад, з 2010 року. Все одно ця пропозиція не пройшла уряд.

 

 

– Так, мій заступник говорив з ним. Офатенко бажає не тільки збільшення зарплати… Є речі, які неможливо так просто зробити.

 

–Після розмови пан Офатенко припинив голодування…

 

 

–Так, як і решта дітей. Це право визначене і законодавством України, і загальнолюдськими нормами. Усім дітям ми маємо дати якісну освіту, а яким чином – чи у школі, чи на індивідуальному навчанні – вирішують самі діти та їхні батьки.