Минуло не так багато часу, й Україна, яку завдяки старанням нинішньої влади можна назвати ще однією потенційною Московською провінцією, теж зосталася без очільника Мінкульту. Така байдужість до сфери прекрасного з боку держави вже навіть не дивує. Близько року тому під час зустрічі блогерів із Миколою Азаровим прем’єр не знав, що відповісти на звичайне запитання про реалізовані проекти і реформи Кабміну в галузі культури. Схоже, в теперішнього керівництва, окрім показушних відкриттів чергових «потьомкінських дєрєвєнь», у пріоритетах зовсім інші речі, як-от заміна в підручниках з історії Бандери і Шухевича на «героїв нового часу» Щорса і П’яткова.
Але перш ніж розводитися про те, чому місце Михайла Кулиняка досі вакантне, слід запитати себе: чи був в Україні коли-небудь міністр культури? Тобто менеджер, який мав вплив і вагомість не лише у стінах приміщення на вулиці Івана Франка. Таким менеджером не був ані «віртуозний» скрипаль Кулиняк, ані його «папєрєднікі»: Богдан Ступка, який не раз нарікав на те, що погодився стати чиновником, Іван Дзюба, який не зміг зламати хід історії й зробити з найзагадковішого для українців міністерства дієвий управлінський апарат. Не зробили цього ані Оксана Білозір, ані Юрій Богуцький, який призначався на згадану посаду аж тричі й «керував українською культурою» найдовше з усіх. Богуцький – ідеальний кандидат для міністерства, яким воно є тепер, адже закінчив такі спеціальності, як «клубний працівник вищої кваліфікації» та «керівник театрального колективу», а заразом Вищу партійну школу при ЦК КПУ.
Здавалося б, нічого гіршого, аніж партійний вихованець на посаді міністра культури, вже бути не може. Хоча чому… ось, приміром, українофоба у кріслі міністра освіти всі давно вже «проковтнули» і мовчать. Нещодавно ж українцям піднесено черговий сюрприз: Міноборони очолив етнічний росіянин, а СБУ той, хто лише в 1998 році покинув лави російської армії. Але це ще не все: не призначивши міністром культури нікого, нам дають цілком серйозні натяки – безпека в руках «братнього народу», освіта розвиватиме українофобію змалечку, а культура… Навіщо Московській провінції культура? А в той самий час сама РФ активно розвиває дофінансування своїх культурних проектів, уміло представляючи себе на міжнародних фестивалях, відкриваючи російські культурні центри і підтримуючи видання перекладної літератури за кордоном. Відсутність України на культурній мапі Європи неабияк вигідна для неї. Приміром, торік по всій Польщі мандрував фестиваль російського кіно. Яке ж здивування було побачити під логотипом триколорного олімпійського «мішки» фільми Олександра Довженка…
В Україні культурні центри ніби теж є, однак лише на папері – де-факто, цілком можливо, в них хтось навіть офіційно працює, утім, їхня діяльність за кордоном не те що не гучна, її просто немає. Або вона зведена до рівня «українських вечорів» із салом та кобзарями. І це тоді, як, приміром, міністр культури Естонії Рейн Ланґ розбудовує національне радіо, а його колега з Польщі Богдан Здроєвський розповідає, що розраховує на новаторство в культурі завдяки дофінансуванню дедалі більшої кількості позаурядових культурних організацій.
На жаль, і самі українці не знають, хто такий міністр культури і які його обов’язки. Якщо читати численні коментарі й голосування про можливу кандидатуру в інтернеті, дивують, зокрема, такі персони, як Ніна Матвієнко, Оксана Забужко, Святослав Вакарчук, Василь Шкляр. Насправді ж культурні менеджери, здатні «кинути у вікно міністерства гранату», як свого часу казав теперішній міністр культури Естонії, зовсім не відомі. Про них говорять їхні проекти, а не успішні книжки, альбоми чи навіть вистави та кінострічки. Проекти, які щороку набирають обертів і є провідниками до сучасної української культури. Саме таким провідником завдяки реформам Саакашвілі стало Міністерство культури Грузії, на чолі якого стояли менеджери й дипломати, котрі забезпечили появу нових фестивалів, фільмів, галерей і театрів замість «підвищення заробітних плат» його чиновникам. Щоправда, зараз Грузії теж не до культури…