Жодну похвалу не сприймають тут краще за цю. Адже позицію, що немає нічого важливішого за мир, у Німеччині зведено в ранг віровизнання. І це таки правда: жодна свідома людина ніколи не прагне війни, а докладати всіх зусиль для збереження миру — основоположний імператив демократичної цивілізації. Відповідно до цього спільнота європейських демократій базується на максимі про те, що застосування військового насильства — не засіб для розв’язання конфліктів. Особливо в Німеччині, з її жахливим воєнним минулим, сьогоднішнє цінування миру є важливим досягненням.
Однак саме тому, що слово «мир» для всіх людей доброї волі має таку незаперечну позитивну конотацію, воно як жодне інше надається для пропагандистського зловживання силами, яким аж ніяк не йдеться про ненасильницьке регулювання міжлюдських взаємин. «Війна — це мир» — одна з провідних засад тоталітарної системи, яку в романі «1984» описав Джордж Орвелл. Орвеллове спостереження, що тоталітарному насильницькому втягненню в панівну ідеологію передує риторичне привласнення високих гуманітарних ідеалів і перекручення їхнього значення до протилежного, належить до найпроникливіших висновків про безодні ХХ століття.
Читайте також: Поле електоральної битви
І саме в Німеччині, яка радо хвалиться засвоєнням правильних уроків зі свого темного минулого, це усвідомлення, схоже, ледве чи присутнє. Лише одиниці пам’ятають, що націонал-соціалісти в перші роки свого правління робили з себе самовідданих захисників миру в світі, щоб відвести увагу західної громадськості від своїх справжніх намірів. «Війна стала б найбільшим нещастям світу», брехливо і зі стурбованою міною заявляв на камеру в 1933 році міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс, «і хоч би чим вона закінчилась, і на переможців, і на переможених чекали б лише нещастя та злигодні».
Такою брехливою «мирною» риторикою націонал-соціалістичній пропаганді вдалося так сильно заколисати Захід, що він відмовився від вчасного озброєння й дозволив Гітлерові «мирну» анексію Австрії, Судетів, а тоді й решти чеських територій. Таких особистостей, як Вінстон Черчиль, що завчасу попереджали про фатальність ілюзій щодо Гітлерової готовності до миру, націонал-соціалістична пропаганда таврувала як «розпалювачів війни». Зрозуміле прагнення західних демократій зберегти мир призвело до заперечення реальної загрози війни, а відтак до її збільшення.
Іще послідовніше за націонал-соціалістів заклик до «миру» зробив провідною ідеєю своєї ідеологічної стратегії затуманення радянський тоталітаризм. Пакт Молотова — Ріббентропа 1939-го із подальшою анексією східних територій польської держави та Балтії, придушення повстань 1956 року в Угорщині та 1968 року в Празі, а також зведення Берлінського муру в 1961-му — комуністичні лідери завжди видавали свою насильницьку політику за «забезпечення миру» перед гаданими воєнними намірами західного «імперіалізму».
Під час холодної війни, щоб підірвати готовність демократій захищатися, комуністи ініціювали в західному світі «рухи за мир» і керували ними. Звичайно, тоді не всі демонстранти за мир були прихильниками чи симпатиками радянського режиму. Але через нерозуміння демагогічного характеру комуністичної мирної риторики багато з них не усвідомлювали, що їхні добрі наміри використовували з пропагандистською метою. Нагадувати про ці взаємозв’язки перед лицем насильницького зламу європейського миру путінською Росією не означає ставити знак рівності між главою російської держави й Гітлером чи Сталіним. Історія ніколи не повторюється в той самий спосіб. Але історичний урок, що легковірність і поступливість перед агресорами не зменшують загрози війни, а навпаки збільшують, залишається не менш актуальним і за сьогоднішніх змінених обставин.
Читайте також: Фундамент демократії
Однак значна частина німецької громадськості, здається, забула цей урок. Путінські пропагандисти і прихильники політики умиротворення нового кремлівського авторитаризму не без успіху спекулюють на дифузних страхах війни й пацифістських рефлексах. Відповідальність за погіршення відносин із Москвою вони покладають на нібито надто жорстку позицію Заходу й застерігають «не провокувати війну», наче це не путінська Росія давно воює в Україні та інших частинах світу.
Силу гасла «мир» для приховування своїх агресивних намірів радо застосовують і інші антидемократичні ідеології. Так радикальні ісламські організації охоче прикриваються заявами про те, що іслам — це «релігія миру». Так вони намагаються створити враження, що ісламістське насилля не має з ними й автентичним змістом їхньої віри нічого спільного. У Німеччині це призводить до того, що організації, наближені до «Братів-мусульман» чи інших екстремістських сил, уряд уважає партнерами в «інтеграції» мусульманських громадян, хоча насправді ці угрупування у тривалій перспективі прагнуть підкорити західні суспільства ісламом тоталітарного штибу.
Ті, хто не розуміє двозначності закликів до «миру», ризикують підпасти під вплив радикальних ідеологій, які використовують гасло «мир» лише з метою введення в оману. Бо насправді мир може захищати лише той, хто щосили послідовно протистоїть усім ворогам демократії та прав людини.