Але неформальний траур цей оголошений не тому, що зазначені інтелектуали раптом прозріли і побачили, що в Януковичі з європейського наявне хіба що свого часу відреставроване в Іспанії коліно. Зовсім ні. Причина траурного настрою полягає в тому, що Європа, виявляється, неправильно поводить себе, надаючи гіпертрофованого значення "справі Тимошенко", а сама Юлія Володимирівна вперто не кається і не виявляє бажання піти раз і назавжди із політики, як це мусить зробити кожен партійний лідер, який програв вибори.
Іншими словами, у всьому в кінцевому підсумку винна Тимошенко. Якби не вона, то вже цієї осені Віктор Федорович тріумфально підписував би у Брюсселі угоду про асоціацію України з Євросоюзом, а, може, й угоду про безвізовий режим. І ніяка Москва не була б здатна завадити цьому рухові.
Але нерозумні європейці не пішли назустріч Банковій, присікалися до неї, не задовольнили прагнення всіх щирих "регіоналів" та "противсіхів" – щоби та Тимошенко сиділа за ґратами до кінця свого віку, а тим часом Україна розцвітала у братній сім’ї європейських народів, хай навіть і під керівництвом самі-знаєте-кого, не має особливого значення, головне – що у Європі!
Що ж, можна лише поспівчувати тим інтелектуалам, у кого наразі траур. Але не тому, що рух України до Європи накрився мідним тазом (це має спонукати не до видирання жмутів волосся з голови, а до рішучих дій), а тому, що ці наче й високочолі та добре освічені персонажі насправді анічогісінько не знають з історії ХХ століття й абсолютно не тямлять в стратегії та тактиці виплодків кремлівської школи політичних мистецтв імені товариша Сталіна.
…Далекий уже серпень 1939 року. До Москви на переговори з метою зупинити клятих нацистських агресорів прибувають поважні військові делегації Великої Британії та Франції. З радянського боку делегацію очолює особисто нарком оборони маршал Ворошилов. Він пропонує підписати угоду між миролюбними державами, яка дасть змогу дати відсіч Гітлеру й у разі потреби виставити проти нього таке воїнство, що зможе легко розгромити німецькі війська. СРСР (який, до речі, не мав на той час спільного кордону з Німеччиною) готовий підтримати демократичних європейців колосальною сталевою армадою та багатомільйонною піхотною. Отож давайте мерщій підписувати, станемо союзниками, і все буде гаразд!
От тільки, по-перше, Британія та Франція мусять збройно підтримати СРСР, коли проти нього буде вчинена "непряма агресія", по-друге, Польща, Румунія і – бажано – держави Балтії повинні надати "коридори" для виходу Червоної армії на німецькі кордони. Без виконання цих умов Москва, виявляється, не стане підписувати угоду із західними демократіями.
Спантеличені британці та французи почали чухати потилиці: а що це за звір такий, "непряма агресія", наявна у психології, але відсутня у міжнародному праві? Як її визначити? Хто вирішуватиме, чи підпадає якась сутичка червоних кіннотників із басмачами у пустелі Каракуми під поняття "непрямої агресії" з боку Німеччини? Але, схоже, західні демократії погодилися б і на "непряму агресію", але от "коридори для проходу військ" Польща надавати Сталіну відмовилася навідріз. Ворошилов у відповідь на це пропонує на якийсь час переговори призупинити, під час цієї зупинки до Москви притікає Ріббентроп і підписує з Молотовим відомий Пакт із таємним протоколом про поділ Європи, потім на арені знову з’являється Ворошилов і каже посланцям демократичного Заходу: те, про що ми говорили, втратило будь-який сенс, їдьте додому і начувайтеся, бо ви у всьому винні самі.
І що цікаво: досі на тому самому Заході (не кажучи вже про Росію й Україну) є чимало інтелектуалів, котрі вважають, що Сталін щиро проводив політику ствердження міжнародної безпеки і прагнув досягнути військового союзу із європейськими демократіями, але ті демократії не пішли назустріч Сталіну, не задовольнили його прагматичних і законних вимог. Скажімо, стосовно сакраментальних "коридорів", надання яких на практиці означало б окупацію багатомільйонною Червоною армією Польщі, Румунії та Прибалтики з усіма належними у такому разі політичними наслідками…
Винна Польща! Бо ж інакше би Гітлера зупинили! – кажуть ці інтелектуали.
Та невже?
А навіщо ж тоді з квітня 1939 року у Берліні велися таємні переговори німецьких високопоставлених осіб із уповноваженим на те представником Кремля Астаховим? Навіщо на початку травня був відправлений у відставку нарком закордонних справ Литвинов, а весь наркомат – ретельно почищений від "троцькістів" (читай – євреїв)? Навіщо з весни різко впала інтенсивність антифашистської пропаганди в радянські пресі і на радіо? Навіщо влітку до таємних переговорів підключився другий номер у радянському керівництві Молотов? Навіщо паралельно із британо-французько-радянськими посиденьками терміново узгоджувалися основні економічні та політичні позиції СРСР і Німеччини? Зрештою, навіщо наполегливо закладали – разом із "коридорами для проходу військ" – до майбутньої угоди із західними демократіями ще й "непряму агресію"?
Насправді робилося це все для того, щоб трошки полоскотати нерви "ідейно близькому" Адольфу Алоїзовичу – давай, зближуйся з нами, діли Європу і забезпечуй наші потреби у нових технологіях! – а водночас про всяк випадок "відмитися" від закидів можливих критиків у разі, якщо колись доведеться знову йти на зближення із Заходом проти фюрера.
Ба, навіть якби західні демократії капітулювали перед Сталіним, віддавши йому беззастережно Польщу, Румунію і країни Балтії, то він би мав чудову і законну змогу не виконувати своїх зобов’язань щодо війни з Гітлером – он проти мене Фінляндія вчинила "непряму агресію", а ви їй війну не оголосили, тож із вами угоду я розриваю, з миролюбним Берліном підписую, даю йому всі потрібні ресурси для походу на Захід, і тепер подивимося, хто кого!
В реальній же історії Сталін вважав, що "кинув" і лохів-демократів, і "друга Адольфа". Як відомо, він помилився в обох випадках. Але врятувався, бо обоє ж допомогли йому: Адольф Алоїзович своєю політикою на окупованих територіях ("ми нікого не звільняємо; ми завойовуємо"), західні альянти – всім тим знаряддям для ведення війни, яке тільки і дало змогу Червоній армії, за свідченням маршала Жукова, продовжувати війну.
Ясна річ, що Янукович – не Сталін (хоча за рівнем освіти і методами роботи він цілком підійшов би, мабуть, на роль якогось другорядного сталінського наркома). А серед його оточення і радників відсутні й персони бодай на рівні Молотова. Проте алгоритми поводження із Заходом у цієї публіки закладені до підсвідомості, мабуть, із народження. Надурити, розповісти про свої благі наміри, взяти за максимумом (як-от Євро-2012 чи кредити МВФ), а не вдасться взяти все, не підуть тобі в усьому назустріч – так заявити, що вони самі винні, ці схиблені європейці, й укласти союз із політично й духовно близьким персонажем – фюрером німецької нації чи альфа-самцем усієї Росії, щоб узяти від цього союзу якнайбільше для зміцнення свого режиму. Звісно, і тут рано чи пізно виявить себе ментальність "кидали", от лише у фюрера-самця відповідні вміння можуть бути куди краще відпрацьованими…
Іншими словами, мідний таз був запрограмованим заздалегідь. І на яку б суму поступок не пішла Європа, на які феномени брутального українського буття б вона не заплющувала очі, які б угоди не підписувала з офіційним Києвом, у підсумку все одно б восторжествувала дружба. І не просто дружба, а ідейний союз Банкової із політично близькими діячами євразійського простору в ім’я боротьби з розтлінним демократичним Заходом.
P.S. Улітку 1940 року в Москві був виданий масовим накладом "Короткий російсько-англійський воєнний розмовник", який міг стати в пригоді лише у разі висадки Червоної армії на Британських островах. Не склалося. Але якщо досі вірять в "антифашиста Сталіна", віритимуть і в "європейця Януковича".