Швейцарський історик Фабіан Бауманн у книжці «Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів» розглядає сімейну драму київської родини Шульгиних — з властивими кожній родині кумедними перипетіями, скелетами в шафі й неподоланними світоглядними конфліктами. Відсутність у назві прізвища головних героїв натякає й на те, що український і російський націоналізми автор також розглядає як два пагони, що виросли з одного кореня. Чи це так, вирішувати читачеві.
Концептуальна рамка
Бауманн простежує, як національна самоідентифікація серед інтелектуалів ХІХ століття була свідомим вибором. Це цілком відповідає поглядам на націоналізм як конструкт модерного суспільства, а не спільноту, що «існує споконвіку». Як стверджують інструменталісти слідом за Ернстом Ґеллнером, Ентоні Смітом, Бенедиктом Андерсоном, спершу постає інтелектуальний рух націоналізму, що «винаходить» націю як уявлену спільноту — на противагу примордіалістам, які вважають нації споконвічними природними самочинними явищами. У західній інтелектуальній думці устатилася саме модель нації як територіального уявлення, базованого на ідеї батьківщини і спільних законів. Тим часом незахідна модель, поширена й у деяких українських колах, схиляється до етнічної концепції нації, визначальною рисою якої є наголос на спільності походження й рідної культури.
Відповідно, Бауманн добирає приклади, що ілюструють його погляди на постання нації — і робить це доволі переконливо. Скажімо, постійно зважує ті чи ті вчинки членів родини Шульгиних за критерієм їхньої політичної лояльності до держави. Чи пише про Дмитра Піхна — вихідця з українськомовного села, який мав би відчути поклик рідної культури, а натомість одружився з удовою Віталія Шульгина, очолив родинну українофобну газету «Кіевлянинъ» і став амбасадором російського націоналізму.
До того ж автор полемізує з Роджерсом Брубейкером та Фредериком Купером, котрі критикують надуживання поняттям «ідентичність» як щось стале й незмінне або постмодерно розмите. «Мікроісторичний» погляд на конкретну родину дає авторові змогу враховувати лояльність чи нелояльність до імперії, дружбу, родинні зв’язки та інші чинники, що впливають на самоозначення його персонажів.
Ще один свіжий погляд, який привносить Бауманн з огляду на західну інтелектуальну традицію гендерних студій, – це наголос на ролі жінок. З одного боку, йдеться про патріархальне суспільство та державу, що не допускала жінок до виборів та адміністративних посад. З другого — жінки, не виходячи за межі традиційних гендерних ролей, таки здобували політичну суб’єктність і поширювали свої національні погляди як домашні вчительки, журналістки, письменниці, а передусім — як дружини й матері, що часто впливали на рішення своїх чоловіків і дітей щодо самоідентифікації.
Зрештою, Бауманн спирається також і на анти- та постколоніальні підходи, хоч і не артикулює цього, адже наскрізний сюжет книжки — це відносини між конкурентними націоналістичними проєктами та імперською державою. Найвагомішим є те, що російсько-українські відносини в ХІХ столітті були фундаментально асиметричними через відсутність української держави. І Бауманн критично переосмислює домінантний донедавна погляд, буцімто імперія становила перешкоду для російського національного будівництва. Ба ні: «Імперськість завжди жила у свідомості російських націоналістів. Неімперська нація була для них немислимою», – зазначає автор, і ці слова таки хочеться виділити жирним шрифтом. Звідси і розбіжності в термінології — з розподібненням між малоросами й українцями, і ментальна географія, за якою росіяни вбачали в Наддніпрянщині південно-західні провінції імперії, а українці — ядро автономної української нації.
Загалом у доборі цитат автор не приховує симпатії до України — чи, можливо, це нам сьогодні так прочитується, коли він цитує Олександра Шульгина, брата загиблого Володимира, який після більшовицького наступу писав, що революція розкрила «дійсне обличчя темного й напів дикого народу Росії».
Конструювання історії
Бауманн обґрунтовує вибір персонажів для дослідження тим, що родина Шульгиних була показовою через конфлікт між двома гілками, активно проговорювані уявлення про національну спільноту (зокрема через доступ до ЗМІ), а також скандальне особисте життя, зафіксоване документально, що теж проливає світло на їхні погляди.
Автор не церемониться зі своїми персонажами, називаючи більшість членів родини малопомітними другорядними фігурами в пізньоімперському Києві, Василя Шульгина — «справжім графоманом». Проте така дистанція дає змогу не ідеалізувати, а аналізувати. Цього неупередженого налаштування часто бракує в наших дослідженнях інших родин.
Виклад центрований довкола Шульгиних і супроводжуваний необхідним контекстом, тож при читанні на маргінесах виникають ідеї про те, що цікаво було б, наприклад, провести паралелі з Косачами, Старицькими або Чикаленками, коли йдеться і про родинні стосунки, і про гендерні ролі, і про навернення до українства, і про друковане медіа як трибуну для своїх поглядів.
Один із важливих сюжетів у книжці присвячений тому, як конструювання історичного наративу корелювало з національним пробудженням — при чому це знову-таки простежено на цілком особистісному рівні: «включно з майбутнім істориком Грушевським, який виявляв свою пристрасть до історії, у підлітковому віці читаючи “Кіевскую старину”», і з Яковом Шульгиним, котрому доводилося ступати на тонкий лід, досліджуючи Коліївщину. Бауманн припускає, що Шульгин «усвідомлював двозначність свого тексту і, можливо, навіть мав намір зробити так, щоб різні аудиторії прочитали його по-різному»: з одного боку, він покликався на свою працю як свідчення політичної благонадійності перед владою, з другого, її опублікували в Галичині в українському перекладі Миколи Вороного.
Показовими є й періодичні видання російських Шульгиних зразка 1918 року, які за свіжими слідами (точніше, за відкритими ранами) висвітлювали російсько-українську війну у вигідному їм світлі: Катерина Шульгина коментувала зображений на обкладинці підпалений будинок Грушевського: «Прокляте гніздо чаклуна згоріло». Насамкінець, опинившись в екзилі, і російські, і українські Шульгини творили писали мемуари на тлі доби, вписуючи себе в національні історії, як вони їх бачили. Олександр Шульгин ретроспективно перебільшував свою роль в українській політиці. Катерина Шульгина, лишившись при своїх проросійських поглядах, використовувала письмо для самотерапії пережитих втрат, а Василь Шульгин — для політичних розумів і пошуку винних у розпаді Російської імперії. «Так чи так, всі й далі жили у своєму дореволюційному минулому», – констатує Бауманн.
Роль родини
Цікаво, як теза про роль родинного виховання в національному становленні, яку сповідують і примордіалісти, грає новими барвами у руках конструктивістів з гендерною оптикою. «Менш обмежені державою українофілки взяли на себе головну роль у русі, який був змушений відступати в домашній простір, особливо коли йшлося про виховання нового покоління національних активістів», – пише Бауманн і кілька разів повертається до цієї думки. І дійсно: юнацтво могло відвідувати одні й ті самі чорносотенні гімназії й пансіони, але деякі, як Олена Пчілка, Наталя Романович-Ткаченко чи Харитина Кононенко, так і не асимілювалися попри російський тиск офіційної освіти, і вирішальною була саме роль родини (наприклад, Кононенко, рано осиротівши, виховувалася в родині тітки Валерії О’Коннор-Вілінської, своячки Миколи Лисенка з українськими поглядами).
Хто розвалив імперію
«Націоналізм не був основною причиною падіння імперії в 1917 році, але в Києві українські та російські націоналісти перетворили націоналізм на бажаний різновид революційної політики», – зазначає Бауманн. Він простежує шлях поширення дискурсу про «малоросійство» в 1830-х, коли місцева еліта здебільшого не вбачала суперечності між захопленням історією й культурою регіону та політичною лояльністю до Російської імперії.
Відлік «перших конфліктів між українськими патріотами та російськими лоялістами» автор веде від середини ХІХ століття, хоча в нашому нинішньому ґранд-наративі так виглядає, що ці конфлікти й не припинялися (щонайменше від Мазепи). Однак для родини Шульгиних саме цей час став точкою біфуркації: 1864 року історик Віталій Шульгин заснував проросійську газету «Кіевлянинъ», а його небіж Яків пішов за прикладом університетських приятелів і обрав шлях українського соціаліста, і після сибірського заслання виховував дітей українськими патріотами і противниками царату.
Далі наголошено на 1870-х і розгалуженні на проросійську гілку, що мала своєю програмо захист православних селян від «польських і єврейських визискувачів» (йдеться навіть про «націю куркулів» в одному з формулювань газети «Кіевлянинъ»), і проукраїнську гілку, що також ідеалізувала селян, але вважала імперію головною перешкодою їхнього визволення. Становище після Емського указу звужує сферу можливої реалізації національних поглядів до академічної сфери та родинного кола, але водночас сприяє винахідливості та самоорганізації українофілів, що використовували «сірі зони» для просування національних інтересів та опонування спонсорованому державою та ініціативно підтримуваному на місцях російському націоналізму. Тим часом російський націоналізм у регіоні адаптувався до викликів часу (саме так вони, імовірно, сприймали революцію 1905-го, а надто 1917 року — як загрозу добробуту єдиної і неділимої імперії). Тож проросійські Шульгини використовували свою газету, аби мобілізувати місцеве населення на захист нації і монархії. Зрештою, після буремних революційних років, ті, що вижили з-поміж обох гілок родини, опиняються в еміграції, і дехто з них використовує автобіографію з огляду на власні національно-історичні погляди.
Деякі з порушених у книжці питань фундаментально важливі й сьогодні: зокрема, про свідому самоукраїнізацію після успадкованої русифікованості, конструювання власної оновленої проукраїнської ідентичності та передавання її у спадок дітям, непримиренності родин на ґрунті проросійських чи проукраїнських поглядів.
Також у вступних заувагах проведено паралель із сучасною ситуацією в Україні, де були (а подекуди й досі є) русофіли. На початку ХХ століття, вважає автор, внаслідок «завзятих дебатів серед місцевої інтелігенції… про характер відносин України з Росією… еліти дедалі більше поділялися на самовизначених українців і самовизначених росіян». Бауманн вважає це природним процесом, а не результатом геополітики (йому загалом властива відмова від «великої політики» на користь мікроісторії окремих осіб і їхніх доленосних рішень). Ми звикли говорити про цілеспрямовані дії влади Російської імперії, спрямовані на асиміляцію української еліти: годі порівняти кар’єрні перспективи, які здобували ті, хто визнавав себе росіянами, і перешкоди, що чекали на тих, хто не бажав зрікатися своїх національних поглядів. Проте саме російська гілка Шульгіних — а не далекий цар чи петербурзькі міністри — своїми щоденними діями ширила в Києві російський націоналізм, який вона сповідувала.
Мікроісторія та узагальнення
У своєму дослідженні Бауманн вибудовує переконливі узагальнення на основі ретельної роботи з джерелами (примітки, бібліографія та покажчик становлять понад сотню сторінок). Він вдало знаходить баланс між великою політикою з теоретичними настановами та конкретними долями тих, хто їх породжував і втілював у життя. Поруч може йтися про ідейні особливості російського й українського руху ХІХ століття (як українські та російські народники працювали з тим самим «етнографічним матеріалом» – православним селянством, але мали різні стратегічні цілі), а заразом — про те, як окремі особи, що воліли зберігати нейтралітет, таки змушені були обирати, на чиєму вони боці.
Водночас деякі побіжні тези звучать дещо спрощено — напевно, це можна пояснити початковою цільовою аудиторією, що передбачала західного читача, якого надмір деталей міг би обтяжити. Однак подекуди поправка на українського читача — можливо, у примітках, – була б не зайвою.
Наприклад, автор наводить історію молодших представників протилежних гілок родини Володимира й Василіда Шульгиних, котрі воювали за УНР і Гетьманат. І тлумачить цей епізод як протистояння українського й російського націоналізмів: «Один загинув у боротьбі за Українську Народну Республіку, другий — у боротьбі проти неї». Це потребує пояснень, адже українці асоціювали себе не лише з УНР, а і з Гетьманатом — дехто ретельно працював в обох урядах, дехто не сприймав ані українських соціалістів, ані російських монархістів, натомість був відданим прихильником Павла Скоропадського.
Автор порушує питання про те, «як національний поділ між росіянами та українцями став актуальним в освіченому київському суспільстві — настільки, що люди були готові померти за своє бачення національної спільноти». Осібна «київська ідентичність» була загальним місцем серед інтелектуалів ХІХ століття: так Максим Берлінський писав про київську давнину, Микола Петров про барокову київську літературу — сказати «українська» було б надто радикально. Але чи не було це прихованою, можливо неусвідомленою ознакою малоросійства й чи варто її транслювати сьогодні й вибудовувати на ній концепцію про окрему київську ідентичність?
Генеральна лінія у книжці присвячена протистоянню між російським і українським націоналізмами, хоча польський і єврейський чинники також були впливовими в Києві не менше, аніж за Збручем. Автор пише, що український націоналізм постав у конкурентній боротьбі з польським націоналізмом в Австро-Угорщині та російським — у Російській імперії. Проте в Російській імперії фактор польського націоналізму важив і в студентському середовищі — найбільш революційному, і в колах хлопоманських еліт. Польський національний рух суттєво відрізнявся від українського за цілями й ресурсами, однак надавав і взірці для наслідування у протистоянні Російській імперії та опорі асиміляції, гуртуванні в організації та реакції на репресії, зрештою в самому образі Іншого, що сприяв самоозначенню. Хоча польський чинник не простежується біографічно в родині Шульгиних, яку автор обирає за метафору, його (як і єврейський, який використовували у своїй пропаганді чорносотенці) варто враховувати в ширших узагальненнях про формування й розходження національних рухів серед еліт Східної Європи, про які автор веде мову.
Зрештою дослідження написано не задля увиразнення членів родини Шульгиних (автор сам зазначає, що вони були героями другого плану), тож окремі ретельно віднайдені біографічні подробиці з їхніх життєписів слугують саме для уникнення хибних узагальнень і сприяють коректності концептуальних побудов на межі інтелектуальної і приватної історії — і ці побудови вдаються авторові доволі цікаво. При бажанні можна, оминаючи деякі загальновідомі для українського читача пояснення про контексти національного життя в Російській імперії чи особливості київської забудови, стежити за перипетіями родини Шульгиних (наприклад, як Віталій Шульгин «турбував кості прабабусь» своїми студіями минувшини замість пошуку дружини, чи як Василь Шульгин брав участь у зреченні царя, хоч і був монархістом, захищав єврея Бейліса, хоч і був антисемітом, зневажав масову політику, хоч і був популістом, і зрештою виступав у радянському фільмі в ролі самого себе). А можна навпаки зосередитися на узагальненнях про динаміку російсько-українських стосунків у ХІХ столітті, до яких приходить автор на основі роботи з конкретними документальними джерелами. Книжка дасть матеріал для роздумів як тим, хто хоче відчути дух ХІХ століття й дізнатися більше фактажу з життя еліт та інтелектуальної атмосфери межі століть і Української революції, так і тим, хто ставить собі питання з галузі історії ідей — у якому середовищі постав український рух у добу формування класичного націоналізму й чому результат Української революції був саме таким.