«Усередині двадцятого століття Латвія була під окупацією тричі. Радянський Союз захопив її 1940 року, нацистська Німеччина — за рік, вигнавши Червону армію, а 1945-го радянські збройні сили повернулися, відгородивши Латвію від решти світу до 1991 року. Усі три окупації означали терор, арешти й жорстокі вбивства громадян. Тисячі людей депортували в найдальші куточки Радянського Союзу, в Сибір. Земля і народ Латвії були спустошені. Й усе це трапилося лише за 20 років після проголошення Латвією незалежності, яке подарувало надію і зростання» — так починається «Мікова книжка» Лауріса Ґундарса.
Я в Музеї окупації Латвії в Ризі й думаю про дати, які майже ідентичні до окупації Заходу України, як і події, що відбувалися в наших країнах. Надворі — лютий 2023-го, днями були роковини повномасштабного вторгнення, я ходжу музеєм і занурююсь у латиську історію.
Спершу заходжу в залу, завішену фотографіями тих, хто жив тоді в Латвії: родини з дітьми, чоловіки в костюмах чи військових одностроях, жінки в гарних сукнях, весілля, пікніки, міські свята, паради… Далі можна простежити долю цих родин, над якими вже нависла тінь війни. Я бачу інтерактивну мапу, як рухалися фронти в 1939–1940 роках, а гід розповідає, що різниці між режимами Гітлера та Сталіна немає. Коли росіяни окупували Латвію та встановили свій маріонетковий режим, то почалися репресії та депортації. Коли прийшли німці, люди, змучені радянською владою, вітали їх із полегшенням. Але врешті починається те саме, хоча гітлерівський режим і був м’якшим до латишів, але вбив майже всіх євреїв. Їх навіть не вивезли в табори, а одразу розстріляли, і цей злочин подібний до розстрілу в Бабиному Яру.
Тим часом на Латвію знову насувається радянська окупація, і багато людей, які вже бачили її, намагаються втекти в Європу, переправляються на човнах у Швецію. Світ не визнав окупації країн Балтії, тому біженців не повертали в СРСР. У складі німецької армії було створено Латиський добровольчий батальйон, солдати якого наприкінці війни тікали в ліси, щоби боротися проти радянської армії, і ця боротьба тривала понад 10 років.
Через загони латвійських національних партизанів, або ж лісових братів, пройшло понад 20 тисяч людей. Хто не встиг утекти за кордон чи в ліси, поповнив нові й нові вагони для скота, що прямували в Сибір.
Експозиція про життя латишів у Сибіру взагалі дуже щемка: тут і вагони, і фото, і життя за –40 ℃, і речі, які носили, і посуд, який забрали з минулого життя, і могили, які залишились у снігах, і померлі й ненароджені діти. Далі — життя в системі ГУЛАГів і спротив, у музеї є вишивки, які робили латиські жінки в таборах, і вони дуже схожі на ті, що вишивали там українки кістками від риби. Тим часом у Латвії, яка складалася з приватних заможних ферм, проводять колективізацію та засівають цю доволі холодну країну кукурудзою.
Далі — розповідь про тих, хто зміг вижити, повернутися й навіть передати дітям латиську ідентичність. Боротьба триває, просто набуває нових форм. Тут є прапори, збережені в родинах (у горлі досі клубок від недавніх кадрів, як у деокупованих українських селах люди відкопують прапори), а є ті, які робили у 80-х: врешті, це легко — розрізати навпіл радянський прапор і вшити посередині білу смугу. Барикади й живий ланцюг, який з’єднав столиці країн Балтії, такий самий, який стояв у ті шалені дні від Львова до Києва. Нарешті омріяна Незалежність.
«А що ж сталося з тими родинами, про які йшлося на початку історії?» — спитаєте ви. У деяких не вижив ніхто, у багатьох — хтось потрапив у Сибір, чоловіки гинули на фронтах, рідні брати воювали на боці різних армій — німецької та радянської, молоді хлопці, які йшли в лісові брати, емігранти, онуки яких змогли повернутися в незалежну Латвію. Один з експонатів — латвійський паспорт, виданий до 1940 року, у якому є візи з 80-х років, тобто Латвії не існувало, але люди могли їздити з її паспортом, адже світ не визнавав, діаспора боролася.
На очі навертаються сльози, коли думаю про нинішню вартість українських паспортів. Це дуже проникливі й важливі історії про одне: росія вбиває завжди, нічого не змінюється.
У кожній залі бачу дитячу експозицію, яка розповідає дітям про окупацію країни, у якій вони живуть. Це історія плюшевого ведмедика Міка, який колись належав маленькій дівчинці, а нині — переданий у музей. Цією дівчинкою була Сандра Калнієте, відома латвійська політикиня. Колись її родичі надіслали ведмедика за 6000 км у Сибір, щоби дівчинці було із чим гратися. 1957 року родина повернулася в Латвію разом з ведмедиком, а потім передала його до музею, де він отримав друге життя — як експонат і літературний герой.
У музеї розповідається майже 80-річна історія плюшевого ведмедика. Ось Мік живе у своїй родині в довоєнній Латвії, ось він дізнає́ться страшні новини про окупацію, а тут Мік з іншими ведмедиками їде в дуже тісному вагоні в Сибір, далі намагається вижити й не замерзнути в суворих лісах, а ось тут Мік — піонер, а там подорожує різними країнами, куди втекли латиші після Другої світової… 11 зал музею, 11 історій про ведмедика Міка, 11 глав книжки, яку написав відомий драматург Лауріс Ґундарс і яка називається «Мікова книжка», — це історії, які записують у щоденник його власники: маленька Ієвонька, підліток Рудис і його мама Вілма, Зелма, її донька Рита і, врешті, Байба — донька Рити.
Мені дарують цю книжку після екскурсії музеєм, після останньої зали, у якій Мік здіймає червоно-білий стяг незалежної Латвії. Дорогою додому читаю в автобусі книжку та плачу за маленькою Ієвонькою, яка загубила свого ведмедика дорогою в Сибір, за Рудисом, який хотів боротися за незалежність, за всіма жертвами росії — латишами й українцями. Ми маємо пам’ятати про всі ці злочини росії, які коять щохвилини, інакше ми ніколи їх не зупинимо.
Тримаючи в руках чорну книжку про окупацію для дітей, я вже знаю, що обов’язково треба видати «Мікову книжку» в Україні. Тоді це здається якоюсь нездійсненною місією, рік по тому, взимку 2024-го, тримаю український примірник у перекладі Ліни Мельник, виданий дитячим артвидавництвом «Чорні вівці» за підтримки літературної платформи Latvian Literature. Ще одна антиросійська книжка на полицях наших читачів із країни, яка глибоко відчуває весь наш біль.
«Мік хвилюється, бо всі хвилюються. Бо бухкають барабани. Барабани бухкають в усьому світі. Так кажуть Тато і дядько Роберт. Барабани війни. Вони перешіптуються, але ми чуємо…» — пише шестирічна Ієва. Барабани війни й тепер б’ють у всій Європі, не всі їх чують.