Коли у 1833 році граф Уваров сформулював російську національну ідею «самодержавие – православие – народность», то перші два її компоненти були вже реалізовані, залишався третій: витворити історично легітимну та ефективну концепцію русифікації численних народностей імперії. Нині це по-вченому називають «витворенням цивілізаційного та соціокультурного простору, якому притаманні духовні та ментальні ознаки «русскости».
Каменем спотикання під час побудови конструкта всеросійської імперської нації, або, інакше кажучи, «Русского міра», було (зрештою, і залишається) українське питання: визначення місця найчисленнішої чужорідної нації – українців – та їхньої багатої історії князівсько-київської доби.
Першу спробу вирішити цю складну проблему зробив відомий російський професор-історик Міхаіл Поґодін у статті «Записка о древнем языке русском». Згадана праця стала об’єктом гострих дискусій, які точилися в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття, проте полеміка велася здебільшого навколо походження автохтонних мешканців Києва та мовної (української чи російської) належності найдавніших писемних джерел київської доби.
Нині, коли українські землі намагаються завоювати російські окупаційні війська, «академічне» захоплення Києва князівської доби, реалізоване російським істориком Поґодіним та його послідовниками, постає в зовсім іншому світлі.
Як Міхаіл Поґодін завоював Київ
У статті «Записка о древнем языке русском», опублікованій в «Известиях Императорской академии наук…» за 1856 рік, Міхаіл Поґодін взявся вирішувати лінгвістичні проблеми: він спробував довести, що давні київські літописи не містять слідів впливу української мови. Оскільки в них немає українських слів, то «следовательно и плем’я другое жило в Киеве, а не малороссияне». Щоб з’ясувати, хто ж тоді, коли не українці, мешкав у Києві князівської доби, історик подає список слів із київських джерел домонгольської доби.
Читайте також: «Русскій мір» як технологія
Усі вони виявляються, звичайно, щиро російськими. «Дайте прочесть летопись Несторову, Киевскую и прочая любому великороссиянину, не знающему церковного наречия, он поймет их, говоря вообще, кроме того или другого слова, вышедшего из употребления, а малороссийской страницы он не поймет, даже образованный. Следовательно, в летописях, верно, господствует великороссийское наречие, а не малороссийское». Отже, Київ та його околиці, робить «логічний» висновок Поґодін, споконвіку заселяли росіяни.
Зробивши автохтонами Києва та Київщини росіян, Поґодін не забуває й про українців: «Откуда же тогда пришли малороссияне, живущие тепер в стороне Днепровской и окружной? Они пришли после татар от Карпатских гор…»
Споконвічно російська Македонія
Русифікувавши Київ та старожитніх киян, їхню багату історію князівської доби, Поґодін із прицілом на легітимізацію подальшої російської інвазії вирішує ще й привласнити визначний здобуток старожитньої слов’янської культури – старослов’янську мову. Для цього він кардинально розширює ареал розселення росіян на час виникнення старослов’янської писемності. Так, у нього споконвічно російським став не лише Київ, а й столиця грецької Македонії, місто на березі Егейського моря Солунь, адже саме росіяни, на переконання Поґодіна, навчили говорити по-російськи солунців та, вочевидь, і св. Кирила та Мефодія: «Племя, что мы тепер называем великороссийским, могло жить в окрестностях Солуни, близь берегов Черного моря, на Днепре в Киеве и в нынешней Великороссии». Тому-то цілком логічним для нього було оголосити старослов’янську писемну традицію, започатковану візантійськими просвітителями св. Кирилом та Мефодієм, уродженцями Солуня, великоросійською за своїм походженням. Історик категорично заявляє, що «наше настоящее великороссийское наречие, которым мы пишем и говорим, гораздо ближе к древнему церковному наречию, языку Остромирова евангелия, летописей и грамот, чем сербское или болгарское и всякое другое, во все известные периоды их развития».
Читайте також: Звідки ведуть шляхи?
Підставою для таких революційних заяв стало не лінгвістичне порівняльно-історичне дослідження, а його поверхові спостереження за мовою старослов’янських текстів, їх звичайне, сказати б, побутове зіставлення з тогочасною російською літературною мовою. Цього цілком вистачило Поґодіну, щоб заявити: «Следовательно, церковный язык (старослов’янський. – Ред.) есть наш язык, или, по крайней мере, наше древнее великороссийское наречие было к нему самое близкое, почти тождественное». Звичайно, близькість чи навіть тотожність окремих елементів літературної російської та старослов’янської мов була і, зрештою, лишається очевидною. Однак чи може цей факт свідчити про те, що саме російська стала основою старослов’янської? Звичайно, ні! Ні фонетичні, ні граматичні, ні, зрештою, лексичні особливості останньої не виявляють своєї східнослов’янської, а отже, і російськомовної генези, а факт їх близькості чи навіть тотожності можна (і варто!) пояснювати впливом старослов’янської писемності на російську літературну мову, а не навпаки. Та це не надто обходило історика, хоча ще у 1820 році саме російський вчений Алєксандр Востоков переконливо довів, що в основі старослов’янської мови лежать болгарські говори. І Поґодін не міг не знати того. У контексті цієї історії спадає на думку відомий вислів Карела Чапека: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім усе слов’янське назвати російським».
Ось так, усупереч загальновизнаним положенням про походження старослов’янської мови, виникла гіпотеза Міхаіла Поґодіна, за якою автохтонними мешканцями Києва (а можливо, й Волині та Галичини) і Київщини були росіяни, які в другій половині ХІІІ століття під натиском монгольської навали покинули ці землі, а на їхнє місце прийшли українці (малороси), переселенці з карпатського регіону.
Читайте також: Лагідна русифікація
У так званій поґодінській гіпотезі найбільше дивують не очевидні маніпуляційність та хибність доказової бази, а факт підтримки її офіційними колами Російської імперії, адже серед тамтешніх лінгвістів не бракувало фахівців, які могли легко викрити й довести антинауковість концепції свого колеги. Проте це не було зроблено з політичних міркувань. Адже заяви Поґодіна – то не хибна наукова гіпотеза, а правильна імперська асиміляційна концепція, перша спроба закласти фундамент сучасного «Русского міра». Переконливим свідченням чого є пафосна філіппіка на адресу російської мови, яка не має нічого спільного із зазначеною темою, а саме вивчення давньої російської мови: «Великороссийское наречие заключает столько свойств, общих всем славянским наречиям, что по всей справедливости считается их представителем; удивительную судьбу предназначил ему Бог, вложив в уста того племени, которому суджено первое место между всеми племенами в мире славянском, а может быть европейском. Русский язык и теперь уже первый язык в Европе. Что же из него будет, если он соберет себе дань со всех славянских живых наречий, со всех их литератур древних и новых? Это – чудное явление, как русская история, как русская песня, как русское право, как вся Россия…»
Незважаючи на солідну підтримку всієї імперської машини, поґодінська концепція походження мешканців Києва не стала підмурівком у формуванні третього компонента уварівської тріади – народності, тогочасного аналога сучасного «Русского міра». На заваді стала згуртована та принципова позиція української інтелектуальної еліти (Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Михайло Максимович, Агатангел Кримський та ін.), яка доклала максимум зусиль, щоб викрити антинаукову суть так званої поґодінської гіпотези. Успіх українських інтелектуалів другої половини ХІХ – початку ХХ століття має слугувати прикладом для сучасників, адже в наш час послідовники Поґодіна, ім’я яким легіон, хто пером, хто на телеканалі «Россия 24», а хто «вежливыми человечками» та залпами «Градів» намагаються звести на українських землях імперську споруду «Русского міра».