Нічого не відчуваю, анітрішечки. А мав би? Пішов у небуття перший і останній, до речі, цілком нелегітимний президент злочинної імперії в її найповнішому складі, останній очільник злочинної організації КПРС і, за непорозумінням, мало не символ свободи в цілому світі. В західних підручниках Міхаіла Ґорбачова ймовірно згадуватимуть поруч із Нелсоном Манделою, Вацлавом Гавелом, Лехом Валенсою, хоча, правду кажучи, вони антиподи. Тут уже нічого не поробиш, та й не наша справа воювати з небіжчиком, нам є з ким, але усвідомлювати сенс подій мусимо.
Європейців з американцями зрозуміти можна: припустімо, в тебе цілить із рушниці кримінальник із цілком зрозумілими намірами й незрозумілими особливостями психіки, довго цілить, ти нервуєш, озброюєшся у відповідь, не спиш, чекаєш удару, а потім він раптом відкладає рушницю й лізе обійматися. Тобі здається, що він переродився, а в нього всього лише м’язи затерпли. Наприкінці 1980-х Кремль раптом усвідомив своє безсилля. Чергову ідіотську колоніальну війну програно, економіка хитається, людям нема чого їсти, вони й до того не жирували, але тут раптом до них почало доходити. Молодий — звісно, відносно молодий, усього лише порівняно з попередніми муміями — лідер починає робити геть протилежне тому, як діяв його попередник, земляк, духовний батько й багаторічний патрон Юрій Андропов (між ними була прокладка в одного Черненка, але про того взагалі нема чого згадати). Андропов закручував гайки, Горбачов почав потихеньку їх відкручувати, Андропов випустив дешеву горілку, Горбачов оголосив з нею боротьбу, Андропов лякав Америку, Горбачов поліз миритися. Він був яскравий, хоча це той випадок, коли текст сильно виграє у перекладі.
Мені своєрідна горбачовська харизма ніколи не була доступна, а його силкування бути красномовним без папірця викликало те, для чого згодом знайдуть удале слівце крінж (cringe — незручність). Натомість справи його провокували одне запитання: завдяки чи всупереч? Власних переконань, ані економічних, ані політичних він не мав. Спроби впровадити, з дозволу сказати, «госпрозрахунок» були відрижкою невдалих реформ 1960-х прем’єра Косиґіна, ще одного невдахи з радянського пантеону, який був намагався врятувати соціалізм. Дозвіл практикувати дрібний бізнес під сором’язливим евфемізмом «кооперативи» ніяк не означав віру в ринок, радше розгубленість, як і в десятках інших питань. Ще один евфемізм «гласність» (замість простої й усім зрозумілої свободи слова) так само не був проявом волелюбності, радше спробою заручитися підтримкою міської інтелігенції в протистоянні з партапаратом. Цю боротьбу він швидко програв, бо грав не на своєму полі: знайшлися й красномовніші, й харизматичніші, й кумир московської тусовки Боріс Єльцин витіснив його на узбіччя політики (що до речі не означає, що Єльцин був лібералом, згадаймо Першу чеченську війну). Що ж до, власне, свободи, яку нібито прийшов дати Горбачов — «дати»! з панського плеча! — тут навряд чи вдасться забути криваві придушення виступів у Алмати (грудень 1986), Тбілісі (квітень 1989), Баку (січень 1990), Вільнюсі й Ризі (1991). Так одним із символів «епохи», ну, гаразд, епізоду Горбачова стала піхотна лопатка, якою звитяжний «спєцназ» рубав на капусту беззбройних демонстрантів.
У нас є власні рахунки: Чорнобиль, який поєднав безвідповідальність і героїзм, некомпетентність і солідарність, але передусім брехню, символ якої — багатолюдна офіційна демонстрація в Києві 1 травня 1986 року під, можливо, не такою вже смертоносною в реальності радіаційною хмарою, але тоді цього ніхто достеменно не знав. «Спробуй не провести [захід], я тебе згною» —нібито сказав Горбачов Щербицькому напередодні. Правда це чи ні, вже нема кому підтвердити.
Ну й головне: ніякого розвалу СРСР Горбачов не прагнув, для нього точнісінько так само, як і для Путіна, це була «геополітична катастрофа», а відтак незалежність України — особиста трагедія, цього він не приховував. Чи мають бути йому вдячні народи колишнього СРСР і кожний окремий його підданий за подаровану (або завойовану — це ще залежить, як подивитися) свободу, питання особистого смаку. Дякувати монстру за те, що він виявився не до кінця монстром?
Розповідають, що в особистому житті він був симпатичною людиною: не пихатою, доброю, уважною, самокритичною. В кожному разі не був чудовиськом, як більшість московських правителів упродовж останніх п’яти-шести століть. Чи ставлять за це пам’ятники, дають імена вулицям, університетам, бібліотекам? Гадаю, не в Україні. Згадую анекдот радянських часів про доброго Чапаєва. Переповідати довго, але рефрен такий: «А міг би й шаблюкою рубанути».