Пам’ятаю, як здивувалася, коли вперше потрапила в село й почула там звертання «тато». Українське для мене було чимось селянським, утопічно-фольклорним із пісень моєї бабусі, натомість місто — це російськомовний простір (тепер, до речі, рідна Сміла майже цілковито українізувалася). Радянська схема дискримінації, коли кар’єру в місті можна було зробити тільки російськомовним, була такою бездоганною, що функціонувала майже до кінця 1990-х. Вона навіть сьогодні діє, щоправда, уже на рівні несвідомого. Приміром, коли продавчиня в супермаркеті говорить зі своїми колегами українською, а до клієнта автоматично звертається російською.
Я добре розумію усі ці байки про «загадочную русскую душу», бо сама колись довго жила в російській культурній матриці. Усе почало змінюватися в 15 років. Давалися взнаки «Територія А», перші касети ВВ і Скрябіна, Коцюбинський, Хвильовий, Кобилянська. Сестра привезла з Києва книжки Забужко і Жадана. Я починала розуміти, що українська культура — це не сльози й село, не радянізоване шароварництво, а цілий невідомий світ, який мені ще доведеться пізнавати. Цим я активно й займалася, коли вчилася на філологічному факультеті університету Шевченка.
На першому курсі почала спілкуватися українською. Мої нові друзі були переважно україномовні. Потім УБК, Помаранчева революція, громадська активність, журналістика — так я поступово і невпинно «українізувалася». Утім, то був період мого білінгвізму. Я говорила українською чи російською залежно від людей та обставин. Так тривало кілька років, доки 2012-го ми в Тижні не зробили тему номера про психологічні нюанси цілковитого переходу на українську. Різні люди ділилися своїм досвідом і зізнавалися, що спершу їм було некомфортно перейти на українську в спілкуванні з російськомовними друзями, говорити нею з працівниками сервісу. Утім, здолавши кілька психологічних бар’єрів, вони зрештою ставали внутрішньо вільними. Їм уже не потрібно було підлаштовуватися під когось, переходячи на російську «з увічливості». А основна функція мови — комунікативна — не втрачалася, адже україномовний із російськомовним в Україні може завжди порозумітися.
І тоді я збагнула, що все це про мене також: автоматично переходжу на російську при звертанні, створюючи якусь уявну «зону комфорту» для мого співбесідника. Зрештою, я просто підлаштовуюся. Тож вирішила говорити однією мовою — українською. Спершу було трохи дискомфортно: «Куда, куда машинку? На узвиз?» або «Кофе с чем? Ааа, со сливками». Але виникали й смішні ситуації. Класика жанру: таксист чи продавець звертається до тебе ледь не з московським акцентом і, почувши у відповідь українську, бадьоро й легко переходить на рідний суржик. До речі, російськомовні друзі сприйняли мою відмову від білінгвізму абсолютно нормально й тепер здебільшого намагаються говорити зі мною українською.
Відтоді як стала розмовляти українською, я не стикалася з мовною дискримінацією в побуті, з агресивним неприйняттям чи чимось подібним. Щонайбільше іноді помічала ставлення до себе як до білої ворони.
Однак відчуваю дискримінацію на «офіційному» рівні. Україномовні держслужбовці в нас не виняток, але й не правило. У медіа-сфері взагалі все сумно. Телевізор не дивлюся кілька років, але знаю, що здебільшого насаджує «ящик». Чого лише варта майонезно-скрєпна естетика телеканалу «Інтер». Або візьмімо розкладки преси. Серед безлічі «Отдохни», «якоїсь там правди в Украине», «Сегодня», «Вестей» чи «Все о звездах» можуть виринути два-три видання українською. Радіо донедавна неможливо було слухати, тепер завдяки квотам не так страшно їздити в маршрутках. Чи така проста річ, як мультики. Мій син не розуміє російської, тож дібрати йому в інтернеті сучасні цікаві й гарно анімовані мультфільми — проблема. Чи комп’ютерні іграшки. Якось я пожартувала, що повірю в остаточну українізацію, коли герої ігор заговорять українською.
Читайте також: Мовне божевілля
Втручання держави в мовну політику на рівні квот я не вважаю злом чи примусом, бо, по-перше, зараз держава не може стояти осторонь цих процесів. А по-друге, надто специфічна в нас ситуація (тому й паралелі з багатомовними країнами на кшталт Швейцарії, які вже зав’язли в зубах, вважаю недоречними). Аргументація на рівні «головне не мова, а контент», мовляв україномовні «Вести» все одно залишаться проросійськими, мені здається трохи казуїстичною, адже в цьому мовному дискурсі ми передусім говоримо про зміну форми, а не змісту.
І останнє. Російська зараз — це мова ворога. І це його інструмент. Так, з нашого боку є російськомовні захисники, і їхній внесок не менший, ніж україномовних. Я зараз не про особистий простір кожного, не про його мовний вибір, а знову про вже згаданий «офіційний» рівень (нехай він трохи й гібридний). Є агресор. Він має своє ім’я і має свою мову. І ця мова — російська. Офіційно. Крапка.