Мій улюблений сексот: 10 фактів про Юрія Смолича

Слідом за банальною назвою йшли хвалебні оди з переліком кар’єрних досягнень Смолича. Про його творчість воліли писати дуже скромно — головно про повоєнні дилогії «Світанок над морем» та «Рік народження 1917-й». Фантазією радянські літературознавці й журналісти не відзначалися. До того ж копатися в минулому шанованого письменника, розшукувати маловідомі твори і заборонені тексти не було ні можливости, ні потреби, і так усе ясно — кандидат, лауреат і зразковий експонат.

 

І от настав ювілей, коли про письменника Смолича взагалі забули. Не вийшла яка-небудь його книжка чи збірка, не з’явилося ювілейних статей, не проводилися тематичні вечори й виставки в Спілці та музеях. І не тому, що пандемія і карантин. Нині ні для кого немає письменника Юрія Смолича, є тільки сексот Юрій Смолич.

 

 

Виявляється, люди, далекі від літератури, архівів, досліджень, усе чудово про нього знають. Наприклад, що Смолич був артилеристом у Петлюри. Що дослужився до звання генерал-майора КГБ і має численні нагороди за вірну службу. Що він записував на магнітофон розмови з Довженком. Що дружина Юрія Яновського ненавиділа Смолича. Що він цькував шістдесятників і хворого на серце Малишка. А коли ви питаєте про джерела цих фантастичних відомостей, вам авторитетно заявляють, що колись про це розповідав Євген Сверстюк десь на радіо. Більшість же охоче повторює і смакує ці плітки й чутки, не заморочуючись із фактчекінгом.

 

Читайте також: Символ великої самотності

 

Найавторитетніше джерело сучасности — Вікіпедія (що ми без неї робили б!) — недалеко відбігла: «У 1990-х роках підтвердилися чутки про таємну співпрацю Юрія Смолича з органами НКВД-МГБ-КГБ. […] Співпраця інформатора Смолича з органами КДБ тривала і після Другої світової війни, він залучався до спецслужбістських розробок у середовищі української еміграції, вербував утікачів з СРСР на “репатріацію”». Реальне посилання аж одне — на публікацію документів зі справи-формуляра на Довженка 1995 року. Та ця публікація лише породила чутки, адже справжні імена ніде й ніколи в гебістських документах не фігурують. Проте збіги в інформаціях секретного агента «Стрела» з біографічними фактами й іншими текстами Смолича виразно вказували на нього.

 

То що? Смолич не був сексотом? — спитаєте ви розчаровано. Ви ще багато про нього не знаєте, читайте далі!

 

Він Смолич, але не Юрій, не Корнійович і народився не 8 липня. Найпростіше з датою: Смолич народився 25 червня за старим стилем, але при переході на григоріанський календар зміна дат усталилася не одразу. Нарекли його Георгієм і так записано в церковній метриці, шкільних та інших офіційних документах. Рідні й друзі ж називали хлопця Юрою — це розмовний народний варіант церковного Георгія. На випускному гімназійному фото 1918 року (це найраніше відоме фото Смолича) його названо Юрієм, але сам він підписався як Г. Смолич.

 

Читайте також: Герой двох визвольних змагань

 

Корнійовичем він став ще пізніше. У 1931 році йому в міліції видали паспорт, де вписали ім’я по батькові Корнійович. Насправді батька Смолича звали Корнелієм Івановичем. Він закінчив Московський університет, усе життя викладав математику й фізику в різних гімназіях, дослужився до чину статського радника (починав з колезького секретаря). Походженням Корнелій Смолич був із литвинів: родом з-під Ковно (Каунаса), де у нього був маєток. І нині в Мінській області в Білорусі є три села з назвою Смоличі. (Про вчителювання Корнелія Івановича і всю сім’ю в Глухові можна почитати тут ).

 

Помер Корнелій Іванович 1915 року, і мама, Олена Адамівна Сташинська (ні, не родичка вбивці Бандери, просто однофамілиця), мусила самотужки доводити дітей до розуму. Їх було троє: Наташа (нар. 1894), Ігор (нар. 1898) і Юра (нар. 1900). Хлопці поїхали до Києва: Ігор вступив у політехнічний інститут, Юра — в комерційний. 18 серпня 1918 року Олена Адамівна писала до композитора Кирила Стеценка:

 

Многоуважаемый Кириллъ Григорьевичъ!

Прежде всего прошу Васъ извинить меня, что я позволяю себе беспокоить Васъ, но помня Ваше дружеское отношеніе къ моему покойному [мужу], я и решилась Васъ беспокоить. Дело вотъ въ чемъ.

Мои дети, Игорь и Юра, должны жить в Кіеве, т. к. одинъ политехникъ, а другой смогъ насилу попасть (Юра) въ Коммерческий институт, несмотря на то что и медалистъ. Средствъ своихъ у них немного, а потому надо что-нибудь прирабатывать. Вотъ я и буду очень просить, многоуважаемый Кириллъ Григорьевичъ, если можно будетъ, дать имъ какое-нибудь дело. Краснеть Вамъ за нихъ не придется, доверіе Ваше они оправдаютъ, они у меня хлопцы хорошіе. Юра къ тому же изучаетъ украинский языкъ, можетъ быть, это ему поможетъ. Позвольте имъ зайти къ Вамъ, когда они пріедутъ въ Кіевъ. Трудно мне, но что уже делать, безъ образованія нельзя остаться.

В архіві Жмеринської гімназії зберігся «Опросный лист о физическом состоянии и здоровье ученика» Георгія Смолича. З нього довідуємося, що вже в 4 класі у нього виявили короткозорість (мінус 0,4) і недокрів’я, а також чомусь констатували погане харчування, хоча Смолич жив удома і готувала йому мама. У 6 класі медичним оглядом встановлено в нього косоокість.

 

Читайте також: УВО: історія з багатьма невідомими

 

Окуляри Смолич носив ще з підготовчого класу. У перший клас він пішов у Кам’янець-Подільську гімназію, і там зазнав за ті кляті окуляри жорстокого булінгу. «Не проста це гама почуттів, коли потрапляєш в коло незнайомих тобі хлопчаків, що вже здружилися як певна корпорація, а ти серед них чужак, і вже зовсім паршиве почуття, коли тебе починають дражнити: дражнять всі — всі проти одного, дражнять без жалю, дошкульно і злобно». Найбільше допік йому високий і міцний хлопець з «камчатки», і Юра врешті так розлютився, що кинувся на нього з кулаками. Тобто з кулачками, бо хлопець стояв і чекав, а коли нападник знесилився, один раз ляпнув його по фізіономії. «То був удар страшної сили: я відлетів в один куток класу, а мої окуляри — в другий. Брязнувши об підлогу, окуляри розлетілися на друзки…» Так Смолич познайомився і подружився з Мишком Постоловським, майбутнім партійним і громадським діячем, який не забув ту бійку і якось привіз Смоличу з-за кордону «цайсівські» окуляри замість побитих у дитинстві. (Про Постоловського трохи є тут).

 

 

Це відступ про здоров’я Смолича, який ріс «хирявим і плюгавим» — його власні слова. А проте він дуже любив футбол, грав у нього і навіть виступав за клуб ЖКФ — Жмеринську команду футболістів. Цій пристрасті він віддав десять років свого життя. «В ті далекі часи футбол ще не був масово поширений, навпаки — був упосліджений, висміюваний і гнаний. Матері нас ганили або й давали щиглів за подерті черевики; батько лаяв: “Таке здоровило, а м’ячика ганяє!” А ”маси” — оті випадкові зустрічні на нашій футбольній путі — соромили на за непристойну поведінку: “Женитись треба, а воно бігає з голими коліньми” (тобто в трусах)».

 

Про те, як Смолич був футболістом, він прекрасно описав у своїй мемуарній книжці «Я вибираю літературу» (1970). Описав ще в середині 1960-х і довго не міг надрукувати. 15 червня він записав у щоденнику:

 

«Чудернацьке наше письменницьке життя.

Ну, три роки — четвертий лежить без руху перший том “Розповіді про неспокій”: друкувати не можна. Ну, півроку тому додав до нього том другий. Теж — при найпозитивніших рецензіях лежатиме разом із першим невідомо скільки ще: чи дочекаюсь дозволу друкувати ще за життя?

Що ж, не можна про те, як я був письменником, написав, як я був футболістом. І от епізод, коли колишнього нашого центрфорварда першої команди допитує слідчий — колишній футболіст другої команди, голкіпер, якому наш центрфорвард забивав не одного гола, — цей епізод теж ріже мої спогади про те, як я був футболістом.

І про футбол, отже, не можна.

Але ж і спорт, як і література, не можуть бути поза життям, поза тими умовинами, які оточували їх, сопутствовали їм, визначали їх. Хіба ж можливо і гідно вихолощувати життя, закреслювати чи соромливо обминати його прикрі сторінки — в ім’я фальшивої чистоти, брехливого пуританізму. Адже таке обминання, створення “білих плям” гірше за брехню. І є, власне, тією самою брехнею».

 

Книжку «Я вибираю літературу» досить легко знайти на букіністичних сайтах. Купуйте і читайте, як Смолич був не тільки футболістом, а й студентом, санітаром, хліборобом, актором, а врешті-решт вибрав літературу. Фото ЖКФ збереглося у його друга й однокласника Сергія Боржковського, професора-біолога з Інституту біохімії АН УРСР, який проніс знімок через нацистські табори.

 

Нам, читачам, пощастило, що Георгій Корнелійович Смолич вивчив українську мову і вибрав літературу. Так ми здобули прекрасного українського письменника Юрія Смолича. Почнемо з того, що він створив українську наукову фантастику.

 

Надворі стояла середина 1920-х. Досі фантастика для поодиноких авторів, які за неї бралися, була випадковим жанром. Першим автором, який свідомо, міцно і надовго прийшов у фантастику, і став Юрій Смолич. У 1926 році вийшов його перший роман «Останній Ейджевуд» і це був роман фантастичний. Коли 1928-го почав виходити «Універсальний журнал», а Смолич став його редактором, у пригодницької прози, зокрема й фантастики, з’явився ніби свій друкований орган. На схилку літ Смолич пригадував про діяльність «УЖ’а»: «У нашому гурті так розподілилися літературно-жанрові устремління: Мар’ямов і Йогансен — нарис, я — на той час наукова фантастика, Шовкопляс — пригодництво й детектив, Слісаренко — сатира. На нашу думку, українська література хибувала, не розвинувши саме цих, урбаністичного характеру, жанрів, і ми вважали себе мало не першопрохідцями на цій путі в загальному процесі української радянської літератури…»

 

Читайте також: «Зродились ми великої години»

 

Із першого ж числа в «УЖ’і» почав друкуватися з продовженням роман Смолича «Господарство доктора Гальванеску». Доктор Гальванеску — злий геній тоді ще румунської Бессарабії. У своєму маєтку він перетворює людей на зомбі, переливаючи їм замість крові спеціальну рідину, і спокійно їх визискує. Гальванеску викриває українка Юлія Сахно, яка приїздить сюди за відрядженням Берлінської академії вивчати передовий сільськогосподарський досвід. Це міцний сплав кримінальної і фантастичної прози, а завдяки потужним детективним елементам — загадка на початку і розслідування на очах у читача — його цілком закономірно можна віднести і до перших українських детективів.

 

Це перший роман у трилогії «Прекрасні катастрофи», продовженням його стали «Що було потім» (1934) та «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932). П’ятий і останній науково-фантастичний роман Смолича — «Четверта причина» (1932).

 

 

«Прекрасні катастрофи» безліч разів перевидавалися: і за життя Смолича, і після його смерти. «Господарство доктора Гальванеску» востаннє побачило світ 2016 року — завдяки кримінальному сюжету роман потрапив до антології українського детективу 1920-х років «Постріл на сходах» (див. тут). Забутий і занедбаний «Останній Ейджевуд» увійшов до другої антології української фантастики 20-х років, яка так і називається — за романом Смолича (2018; див. тут).

 

Та найцікавіша, але прикра історія сталася з його романом «Четверта причина» (1932). Пов’язана вона з напівлегендарною «Техно-мистецькою групою А». Напівлегендарною, бо про про цю групу відомо тільки з її опублікованого в збірці літературних документів статуту та зі спогадів Смолича.

 

«Що робила “Група А”?

 

Насамперед ми вирішили замість свого групового журналу чи альманаху, який неодмінно починала видавати кожна нова літературна організація, видавати твори членів групи однією серією. Серія мала спеціальне поліграфічне оформлення — максимально просте: обкладинка кольору “кава з молоком» і на ній синя дошка. На дошці (як на табелі в установі чи на заводі) надруковано бляшки-номерки: А1, А2, А3, А4… і так далі — по кількості членів організації на день виходу книжки. На звороті обкладинки розшифровка: кожному робочому номеркові відповідає прізвище члена “Групи А”. Я, здається, був А8. Нумерацію розігрували і тягли білетики з кепки Майка Йогансена. Один з номерків на дошці неодмінно знятий — це номерок, що відповідає прізвищеві автора даної книжки. На дошці цей номерок відсутній, але виставлений на обкладинці вгорі — там, де завжди друкується прізвище автора. Цією абракадаброю ми, так би мовити, демонстрували “виробничий”, колективістичний, мовляв, принцип організації нашої групи — наче бригади на виробництві. Придумав це, звичайно, Майк.

 

 

Ми заготовили з півдесятка таких книжок, але “Група А” проіснувала недовго і вийти встигли, здається, тільки дві книги: Мар’ямова “Право на літературу” та моя (А8) — науково-фантастичний роман “Четверта причина”. З цією книгою трапився конфуз: я сам, її автор, змушений був подати заяву з проханням книжку “изьять”. Справа в тому, що в цей час у тому ж видавництві (ЛІМ) виходив якийсь альманах з уривків різних творів (дуже яскраво оформлений, пригадую, Петрицьким) — до якоїсь дати. Упорядником альманаху був якраз редактор моєї книги “Четверта причина” (Клебанов). Він узяв з книжки один розділ для альманаху, але забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало безглуздим. Книжку, за моєю заявою, вилучили — так мене принаймні повідомлено. Та кілька років пізніше я придбав цю книжку на базарі: частина тиражу була все ж таки поширена. Дуже це мені було прикро: роман таким чином скомпрометовано, і я навіть його не перевидавав».

 

І навіть коли 1972 року Смолич у щоденнику розписує, яким би могло бути повне видання його творів (до речі, 15 томів!), то в перший том — пригодницькі й науково-фантастичні романи — він планує тільки «Останній Ейджевуд» і трилогію «Прекрасні катастрофи», а потім на машинописній сторінці приписує від руки «Четверта причина».

 

Той утрачений розділ саме так і називається. І звичайно, він не загубився безвісти, ми його знайшли. Повний цілісний текст роману буде вперше опубліковано через 90 років після його написання в черговій антології фантастики в серії «Наші 20-ті» (видавництво «Темпора»). І зацініть обкладинку! Усе, як і казав Смолич, тільки номер свій він переплутав — А6, а не А8.

 

 

У творчості Смолича є ще два романи, які не перевидавалися так само 90 років, і зовсім не тому, що в них погубилися сторінки.

 

Нещодавно в підручнику з української літератури для 11 класу (авторки Ольга Слоньовська, Наталія Мафтин і Наталія Вівчарик) прочитала, зокрема, таке: «Євген Черняк зазнав репресій за рецензію на “Арсенал” Олександра Довженка та статтю “Кіно у нас і за кордоном” про високий рівень кіноіндустрії у світі» (с. 29). Ніколи не розуміла, як Міністерство освіти і науки дозволяє множити таке безглуздя, і якщо з освітян спиток у нас невеликий, то науковці (і науковиці!) не можуть дозволити собі таке писати.

 

Євгенові Черняку оголосили сувору догану, зняли з посади заступника завкультпропом Харківського міськкому партії та заборонили на два роки займатися партійною і будь-якою ідеологічною роботою за репортажну книжку «Листи з чужих країв» (1932). Відповідні постанови було опубліковано в газеті «Комуніст». Арештували Черняка 11 травня 1933 року в одній справі з Михайлом Яловим — так званої «Української військової організації». У справі жодним словом не згадано ні його статті про кіно, ні навіть книжку подорожніх нарисів.

 

Читайте також: За вашу і нашу свободу

 

Я перечитала достатньо справ репресованих письменників і культурних діячів, щоб стверджувати, що в них ніколи (за рідкісними випадками) не фігурували їхні художні твори, а також не згадувалися приватні документи (листи, щоденники), конфісковані під час трусу (єдиний відомий мені випадок — щоденникові записи Валер’яна Поліщука). Тепер у мене є доказ, що роман може стати підставою для обвинувачень і шантажу.

 

«Фальшиву Мельпомену» (1928) Юрія Смолича і згодом «По той бік серця» (1930) визнали націоналістичними вже на початку 1930-х. Обидва романи встигли пережити по два видання (друге — в чотиритомнику Смоличевих творів 1930 року). «Фальшиву Мельпомену» було перекладено російською, а «По той бік серця», перероблений на виставу, йшов на сцені московського Нового театру. Про історію зі спектаклем ви можете прочитати в спогадах Смолича «Мозаїка» в записі про Івана Кулика тут.  Там-таки в записі про Давида Копицю згадано і перший роман: «В другій половині двадцятих років, коли мене “громили” за роман “Фальшива Мельпомена”, виступив із статтею, в котрій обвинувачував мене в націоналізмі».

 

Такі обвинувачення не новина на початку 1930-х, особливо для ваплітян — Хвильового, Куліша, Слісаренка, Досвітнього й інших, і для Смолича так само. Для нього «Фальшива Мельпомена» стала фатальною.

 

 

Якщо у якомусь фільмі вам покажуть, як під час вистави в театрі, коли на сцені гарненькі дівчата танцюють канкан, суворі енкаведисти вербують секретних агентів — не вірте цьому! Це не шпигунські ігри, захопливі й ризиковані, ні. Це відбувається пізно, темно, безлюдно, страшно й гидко.

 

У кінці січня 1935 року співробітник 2-го відділення секретно-політичного відділу Управління державної безпеки Харківського обласного управління НКВС звернувся до свого начальника з проханням санкціонувати вербовку письменника Юрія Смолича «в качестве осведомителя по литературным кругам». Підстави у нього були такі: «Писатель Смолич Юрий б. член литорганизации ВАПЛИТЕ, как б. ваплитовец был связан з Кулишом, Ар. Любченком, Хвылевым, О. Вишней. Автор хвалебной рецензии на пьесу Кулиша “Народный Малахий”.

 

По делу “УВО” обвиняемый Гирняк (артист т-р “Березиль”) показывает, что Смолич входил в к-р группу Хвылевого.

Смолич Юрий к-р шовинистически и настроен. В декабре м-це 1934 г. по делу ОУН обвиняемый Вражлывый-Штанько показал, что он вел к-р беседы со Смоличем и обрабатывал его для участия в к-р организации. По его же показаниям, Смолич был связан с Полищуком, Подмогильным и присутствовал во время к-р бесед».

2 лютого 1935 року заступник начальника ХОУ НКВС УРСР Камінський дав завдання: «Снимите секретно 3-го февраля с. г. и доставьте пом. нач. СПО тов. ЯКУШЕВУ писателя СМОЛИЧА Юрия Корнеевича 1900 года рождения, проживающего в доме “Слово” кв. 63». Незабаром йому відзвітували: «На Ваше задание от 2/ІІ–35 г. сообщаем, что гр-н СМОЛИЧ Юрий Корнеевич 9-го февраля был секретно снят и доставлен тов. ЯКУШЕВУ».

 

Тепер слово товаришу Якушеву.

 

«Согласно Вашей санкции, 13 февраля мною был завербован для секретной работы по украинским литературным кругам писатель СМОЛИЧ Юрий Корнеевич, под псевдонимом «СТРЕЛА».

СМОЛИЧ Ю. К. был секретно снят оперсотрудником возле завода ХЭМЗ и автомашиной доставлен в Облуправление НКВД.

На длительном допросе СМОЛИЧ сознался, что он входил в националистическую группировку писателей, к которой принадлежали писатели ВРАЖЛЫВЫЙ, ПОДМОГИЛЬНЫЙ Валериан и ПОЛИЩУК Валериан и друг. арестованные за участие в террористической организации.

О характере этой группировки видно из прилагаемый показаний СМОЛИЧА.

Показаниями СМОЛИЧА подтверджены показания арестованных членов организации ПОДМОГИЛЬНОГО, ВРАЖЛЫВОГО о роли самого СМОЛИЧА.

В своих показаниях ВРАЖЛЫВЫЙ и ПОДМОГИЛЬНЫЙ показали, что Смолич ими обрабатывался в к-р духе, но в существование организации посвящен не был.

На допросе СМОЛИЧ сильно волновался, заявляя, что только теперь, после ареста этих людей, ему стала понятна их роль и поведение как врагов Советской власти. В то же время он не отрицал своей вины за участие в националистической группе писателей в период существования ВАПЛИТЕ и участия в к-р националистических разговорах.

На предложение оказывать содействие органам УГБ НКВД в секретной работе долго раздумывал, приводил доводы, что он человек по натуре замкнутый, не особенно общительный.

После приведенных многих фактов, опровергающих его доводы, согласился давать сведения о контрреволюционной деятельности в среде украинских литераторов и дал подписку.

После заполнения подписки настойчиво просил ответить, верим ли мы ему, что он не член организации, так как это должно явиться основным условием во всей его последующей деятельности как писателя.

Вместо прямого ответа я на основании его показаний привел примеры его националистических ошибок в литературе, в частности в его романе «Фальшива Мельпомена», факты к-р и националистических разговоров с друзьями, арестованных за активную к-р деятельность, и указал, что мы будем верить как государственный аппарат конкретным доказательствам желания с его стороны вскрывать врагов и по этому же будем судить о его преданности Советской власти.

С этими доводами СМОЛИЧ согласился.

В дальнейшей беседе с ним выяснилось, что он в армиях не служил, рождения 1900 г., дворянин, в прошлом выходец из семьи интеллигента, отец занимал ответственный пост в царском правительственном аппарате. До 1923 года он играл на сцене, а с 1923 года занимается литературной деятельностью. Входил в к-р националистическое объединение писателей ВАПЛИТЕ, организованное Николаем Хвылевым.

При Петлюре играл на сцене и работал в культурных учреждениях. Брат офицер Белой армии и находится в Париже, переписки не ведет.

Жена актриса театра “Березіль”.

Очень культурный, начитанный человек. Имеет огромные связи с русскими и украинскими писателями, художниками и артистами.

Прошу вашей санкции на использование СМОЛИЧА Ю. К. как секретного сотрудника для работы по выявлению к-р деятельности среди украинских литераторов.

ПОМ НАЧ СПО УГБ ХОУ НКВД ЯКУШЕВ

3. ІІІ. 1935 г.»

Уперше докази співпраці Смолича з органами навів Олег Микитенко (журнал «Кур’єр Кривбасу», 2000, № 123). Він побачив текстуальні збіги в спогадах Смолича про самогубство Хвильового і в агентурному донесенні за підписом «Стрела» зі справи-формуляру на Довженка. І Микитенко негайно демонізував усе життя Смолича, мовляв, у театрі він грав, бо вже тоді любив маскуватися, а «Фальшива Мельпомена» — взагалі шпигунський роман.

 

Особову справу агента «Стріли» (архівний номер 53141) аж через 17 років виявив та опублікував її зміст Сергій Білокінь (газета «Слово Просвіти», 2017, 12–18 січня, № 2, с. 4–5). Зла іронія долі полягає в тому, що просвітяни не впоралися з індизайном і виклали в архіві на сайті файл у дзеркальному зображенні (охочі можуть помучитися тут http://slovoprosvity.org/pdf/2017/2.pdf). Отож ласі на пікантні подробиці й фальшиві пристрасті автори й читачі — а серед них і музейники, і літературознавці, і журналісти — досі переказують плітки замість цитувати документи. Буяння фантазії і масштаби перебріхування вражають. На сайті Херсонського літературного музею розміщено статтю про Смолича, яку хочеться спростувати всю гамузом, разом з іменем авторки.

 

Читайте також: Державницький вимір Павла Скоропадського

 

Так, Юрій Смолич був секретним інформатором КДБ (тоді УДБ НКВС) з 13 лютого 1935 року до 20 лютого 1953 року. Ні, він не заслужив ні звань, ні інших нагород, адже він був не працівником органів, а лише «добровільним» секретним інформатором. За це його залишили в живих, дозволили працювати в літературі і час від часу давали грошей (фінансова звітність у справі теж є). Мало того, паралельно в КДБ вели справу-формуляр на Смолича як українського націоналіста.

 

27 січня 1953 року начальник 5 управління МДБ УРСР полковник держбезпеки Цвєтухін розглянув особову справу агента «Стріли» і

 

«Нашел:

“Стрела” занимает руководящее положение в Союзе советских писателей Украины.

На основании изложенного полагал бы:

Агента “Стрелу” из сети агентуры исключить без отобрания подписки. Личное и рабочее дело сдать на хранение в архив отдела “А” МГБ УССР».

А 20 лютого 1953 року заступник міністра Держбезпеки УРСР полковник держбезпеки Бровкин затвердив таку постанову майора Секарєва:

«Личное дело агента “Стрелы”, занимающего временно руководящее положение в Союзе советских писателей УССР, подлежит уничтожению в соответствие с директивой МГБ СССР № 161.

Учитывая, что “Стрела” находится на руководящей должности в ССПУ временно, что он как агент еще может быть нами использован и что на него в производстве 5 управления МГБ УССР имеется дело-формуляр как на украинского националиста, полагал бы:

Личное дело “Стрелы” не уничтожать и хранить в отделе “А” МГБ УССР.

 

Так особова справа Смолича вціліла, на відміну від особових справ секретних агентів «Петр Уманский» (Микола Бажан), «Ильяшенко» (Олександр Дорошкевич), «Обновленная» (Агата Турчинська). А може, правда досі ховається в архівах спецслужб, треба тільки знайти її і показати, адже всі архіви тепер відкрито (і навіть почасти під час карантину).

 

 

Не писатиму, нібито Смолич вигадував свої донесення для гебістів. Самі вони вважали його дуже цінним і старанним агентом. Навряд чи ми колись дізнаємося, скільки в тому було правди, а скільки лукавства. Та дивовижна річ: навіть змушений писати регулярні звіти в секретно-політичний відділ, Смолич у власних записах приватного характеру залишався гранично щирим і відвертим. Йому належить унікальний текст в історії української літератури — розповідь про своє інтимне життя і стосунки з жінками, яку він сам назвав «Любовні признання». Писати їх Смолич почав 30 квітня 1945 року — зі спроби пояснити щось самому собі.

 

«В цих записках я писатиму тільки правду, навіть без домислу, навіть не вдаючись у спроби аналізу — це будуть тільки нотатки.

Не знаю, для чого я це пишу.

Але не записати я вже не можу. Можливо, це старість, кінець моїм любовним перипетіям і саме тому виникає, стає владним це бажання, ця потреба і — змога — все це записати. Мені дуже хочеться все це записати. Коли б зараз я не був пригнічений, так тяжко пригнічений моїм коханням, коли б я мав зараз душевний спокій і жив би десь на березі моря, я б з насолодою і тихим смутком віддався б цим запискам цілком. Але душа моя роздирається навпіл, психіка в якійсь прострації, в чорній меланхолії мрії про смерть і крім того я так зайнятий, так не маю часу, і зовсім втрачаю фізичні сили.

Можливо, що в мені підсвідомо промовляє звичайне професійне почуття, можливо, я пишу для нормального “накопичення” в моєму літературному хазяйстві. Тобто коли всі мої почуття настільки відійдуть від мене (а ставши записаними, вони відійдуть від мене скоріше), що все зазнане і пережите перестане бути моїм “особистим”, я використаю мої нотатки як романіст. Але сьогодні я не можу використати нічого, навіть спогади десяти- і двадцятилітньої давнини. Сьогодні це я відчуваю як святотатство.

Саме тому я досі не робив цих нотаток, хоча мені так часто до знемоги потрібно було записати.

І дуже шкода. Так багато забуто, загублено, затерто і іншими – теж любовними, але пізнішими, яскравішими, дужчими чи дорожчими спогадами і деталями.

У записках мені доведеться бути безсоромним. Так само, як я не хочу заховати від моєї машинки нічого з мого кохання, так само я не зможу заховати від себе нічого з мого розпутства. Тим паче що я не завжди певний, де кінчається кохання, а починається розпутство, як непевний, що кохання можливо без розпутства, а розпутство без присутності кохання. Дарую собі, якщо написав пошлість. Але й пошлість я не буду заховувати. Словом, мені доведеться бути і непристойним.

Я фіксую це на той випадок, коли б я нагло вмер і ці мої записки я не встигну знищити. Якщо ці мої записки потраплять до чиїхось рук в такому випадку, то нехай він знає, що вони — тільки мої. Що вони не для друкування та публікування, він зрозуміє і сам, але в записках будуть імена жінок — справжні імена (хоча й без прізвищ), і нехай тоді непроханий читач буде джентльменом: коли б я зібрався колись згодом використати ці записки для роману, то я знищив би справжні імена і всяку, непотрібну ніяк для літератури непристойність. Нехай він буде джентльменом і забуде все, що прочитає, — заклинаю його. Нехай він зрозуміє, що я не міг не записати все, навіть огидне, нехай він дарує мені натуралізм, адже я ніколи не був натуралістом в літературі.

[Я дозволяю йому не знищити і заховати у себе, якщо він прийде до висновку, що ці записки за]»

Фразу в дужках Смолич закреслив, вона так і залишилася обірваною.

 

Останній запис у тексті він датував 4 червня 1948 року. І після нього дописав:

 

«Ні. Я відчуваю, і розумію, що я — саме я — можу і підготовлений написати роман про любов. Справжній роман про справжню любов. Чистий роман про чисту любов. Роман, який, читаючи, плакатимуть, а виплакавшись, стануть чистішими, кращими, людянішими і захочуть любити краще, чистіше, людяніше і гарячіше. Я можу написати такий роман, і можливо, тільки це я і можу написати. І горе моє в тім, що коли б я і написав такий роман, він не пройде крізь стіну між письменником і читачем. Бо не ясна нашому поколінню вся сила любові, все її значення в людському житті, не ясно, що саме любов організовує життя людини в її соціальному бутті. Як гірко це, але нічого зробити неможливо. І я не писатиму роману про любов, бо я не можу писати те, що не побачить читача».

 

Найпевніше, текст під заголовком «Любовні признання» вцілів завдяки другій дружині письменника Олені Смолич. Це кохання до неї так пригнічувало Смолича навесні 1945-го, аж він поринув у чорну меланхолію мрії про смерть. Після смерти чоловіка Олена Смолич повністю віддалася впорядкуванню його архіву і виданню його творів. Хоча, можливо, він сам устиг передати його в архів. Там рукопис «Любовних признань» зберігається у великому полотняному пакеті із сургучною печаттю київського Головпоштамту. На пакеті ручкою написано: «Юрій Смолич. Інтимна сповідь. Відкрити через десять років 21.03.1999». Олена Смолич померла 1989 року, схоже, це й вона встановила дату — через десять років після її смерти.

 

«Інтимна сповідь» незабаром вийде у видавництві «Критика». Юрій Смолич не написав роману про любов, але написав ще кращий текст великої душевної сили. (Розлогі цитати з неї є тут). І будьте леді та джентльменами — забудьте все, що ви щойно прочитали.

 

Смолич одружився досить рано — у двадцять років. Він тоді був актором театру Франка. Його дружиною стала Ада Федорівна Скуратова, на шість років старша за нього, теж акторка, хоча працювала тоді в іншій трупі. Про неї залишилося зовсім мало згадок і відомостей. Невисока й худорлява Ада виступала переважно в ролях інженю, часто грала на сцені дітей. Смолича вона дуже любила, і Смолич, хоч як це дивно звучить на тлі його численних взаємин із жінками, любив. Їхній шлюб він називав «спіжиттям двох холостяків». І коли Ада побачила, що її чоловік покохав іншу, вона сама запропонувала розлучитися.

 

«Думку про одружіння підказала мені Ада.

Вона бачила мій стан, взаємини з Віркою розвивались на її очах. В Біликах вона зрозуміла, що це кохання. Раніше наші взаємини не турбували її, вона звикла, що у мене завжди приятелювання з жінками, що завжди є жінки, які закохані в мене і до яких я ставлюсь душевно, але іронічно. Тепер вона побачила, що на цей раз наше приятелювання змінилось пристрастю. І вона тепер тяжко страждала. Вона запитала мене, і я не заперечив, не приховав. Катуючись, вона сказала, щоб я довів до кінця — щоб я одружився з Віркою. Я заперечив це. Я не хотів руйнувати її життя, і вона мені була потрібна, я любив її. Це був мій найближчий друг, дарма, що багато в чому ми були різні і жили в колі зовсім різних інтересів. Але наше співжиття “двох холостяків” було мені до серця. […]

І Ада настояла. То були страшні хвилини — прощання з близькою, з найдорожчою людиною, з якою пережито все горе і всі радощі життя, яку розумієш з мовчання і яка стільки доброго і самопожертвного зробила для тебе, для якої нема без тебе життя і яка туманіє для тебе в пристрасті, що звалила тебе з ніг».

 

Проте розриву не сталося. Ада і Юрій залишилися разом і «холостякували» ще багато років. У листі 1940 року Смолич розповідав теж закоханій у нього Ірині Вільде: «Маю квартиру з трьох кімнат, живемо втрьох — я, дружина і мати дружини, стара несповна розуму. В одній кімнаті живу я, в другій дружина, в третій її мати. Отак і живемо. З дружиною бачуся, можна сказати, рідко. Бо коли я вдома, вона на праці. А працює вона (вона ж акторка) і вдень, і ввечері».

 

В евакуації в Алма-Аті Ада як могла влаштовувала побут непристосованого до такого життя чоловіка-письменника. А потім 1943 року він поїхав до Москви очолити новостворений журнал «Україна» і познайомився з актрисою ТЮГу Оленою Белзою. Обоє були невільні: у нього Ада, у неї чоловік Ігор Белза і шалений, майже фронтовий роман із Леонідом Первомайським. Та кохання перемогло все, бо Смолич нарешті зумів поєднати фізичний і духовний потяг в одній жінці. Хоча одружитися вони змогли тільки 1953 року, після смерти Ади.

 

Ада страшенно переживала. Усі знайомі, особливо жінки, стали на її бік. Смоличу дорікали, що він кинув вірну дружину, проклинали його і вважали невдячним падлюкою. Тимчасом його кохана Олена вмирала. Колега Смолича і подруга Олени перекладачка Тетяна Стах згадувала:

 

«Когда она тяжко заболела, он был в неизбывном отчаянии, перед ним неотступно стояла мысль её потерять. Он всё забросил, выполнял только самые неотложные задания, а я у него была, что называется, связной — между редакцией и больницей, где он находился и днем и ночью. […]

31 декабря того же 1948 года домой мне позвонил Смолич. Голосом, в котором звучали отчаяние и боль, он настаивал на моем приезде и просил, требовал не мешкать. Шел одиннадцатый час ночи…

Я поехала в больницу на ул. Саксаганского и из вестибюля позвонила ему. Он спустился. Бледный — не то слово — зеленый, с трясущимися руками и дрожащими губами, сказал, что у Елены паралич — она ничего не видела, не говорила и не могла сделать ни одного глотка. И, несмотря на такое состояние, пожелала “встретить” Новый год. Эта женщина обладала действительно удивительной силой воли. Он бежит за шампанским, а меня просит подождать здесь, что-то очень нужное должны были ему принести сюда, а мать Елены дежурила у постели дочери. Я подождала его, он, на ходу сбросив пальто, устремился наверх, через некоторое время спустилась мать Елены. Она рыдала и говорила, что “кажется, Олена сделала несколько глотков, и кажется, она что-то видит…”».

 

Олена одужала, а Ада невдовзі померла, самотня й нещасна. У своїх «Любовних признаннях», писаних саме в ті роки, Смолич зізнавався:

 

«Кохання у мене завжди закінчується сумом і гіркотою.

Признаюсь:

Закохана в мене жінка закоханою буває довго. Сьогодні є кілька жінок, які вже по багато років закохані в мене. Закохана жінка завжди перша признається мені в коханні. Закохані жінки добиваються мого кохання довго. Коли так і не доб’ються, то закоханість переходить в щире приятелювання, в дружбу. Коли ж вони добиваються мого кохання і я теж починаю кохати, то – тільки моє кохання спалахне – кохана жінка раптом немов вислизає між пальців. Її кохання тане, її кохання неначе уходить в туман. Буває страшніше. Віра добивалась мого кохання років вісім. Коли ж я покохав її, вона зрадила мене зразу з чотирма моїми приятелями.

Признаюсь:

Я завжди, щоразу, знаю, що буде саме так. Я завжди опираюсь коханню з усіх сил. Але я не витримую. І не витримавши, починаючи кохання — знаю, який буде йому кінець. І ніколи я не обманив себе. Завжди закінчувалось саме так, як я знав наперед. І все одно я ішов на це — на любовні муки, на любовні страждання.

Від десяти жінок, яких я кохав, я чув: ти умієш любити.

Але я знаю добре, що любити я не вмію.

І кожній я казав: не люби мене, мене не треба любити.

А втім, я не казав: не люби. Я казав: не любіть. Всім коханим жінкам, крім Ади й Олени, я казав “ви”».

 

 

«Що б не закидали Смоличеві-письменникові, але я за всі його книжки спогадів “Розповідь про неспокій” та інші понесу йому вдячність і на той світ», — так сказав у «Зустрічах і прощаннях» Григорій Костюк.

 

Серед «усезнайок» існує тверда переконаність, що «Розповідь про неспокій» Смолич написав на замовлення КДБ і як противагу мемуарам про 20-ті роки, які почали з’являтися в діаспорі. Першу книгу трилогії Смолич завершив ще в кінці 1963 року, роздрукував кілька примірників і передав на рецензію. Упс! Головліт заборонив публікувати спогади в журналі «Дніпро». І почалося. 29 травня 1965 року Смолич роздратовано записує в щоденнику:

 

«І знову — про мої мемуари.

Власне, маю своєрідний “ювілей”: минає якраз рік, як я подав мої мемуари до ЦК, щоб розв’язати конфлікт з Головлітом, що заборонив публікацію в журналі “Дніпро”.

Кондуфор заговорив зі мною, тільки оце, очевидно, прочитавши рукопис, — аж за півроку після подання. Проти рукопису.

“Арбітраж” Скаби, що прочитав уже другу редакцію, відбувся ще за три чи чотири місяці. Думка Скаби, висловлена мені по телефону, була така: прочитав із захопленням, дуже сподобалося, звичайно, треба друкувати, потрібні лише дрібні поправки. — Які саме? — Ну, це попрацюєте з редактором. — А як же з одіозним прізвищем (Хвильовий)? — Скаба на це відказав дослівно так: а мене це прізвище не лякає…

За кілька день я подзвонив до Скаби і просився прийти, бо Головліт все ж таки дозволу на друкування не давав.

Скаба прийняв мене, але зразу ж покликав Кондуфора.

 

І от вони вдвох висловили мені те, що висловлював вже мені [півроку тому] Кондуфор — абсолютно протилежне тому, що казав мені кілька днів тому Скаба.

Ми поговорили з півгодини. Я заперечував проти зауважень і давав пояснення. Звертав увагу на те, що мемуари мої — аж ніяк не історія літератури, і я сам аж ніяк не літературознавець, це лише звичайні спогади, які, до речі мовити, зараз так густо виходять у Росії і яких, наголошую на тому, на Україні зовсім, абсолютно нема. Це записи одної людини, її очима, на її відповідальність; нехай би записали ще й інші — своїми очима, і тоді літературознавці та історики розберуться в пережитому процесі. Пояснив, що беру цю групу людей тому, що саме з цієї групи сам походжу, отже, знаю її найкраще, а саме ця група і є білою плямою в усіх відтвореннях теперішніх тогочасного (двадцяті роки) літературного процесу, саме вона викликає інтерес у молоді, і молодь цей інтерес інколи допускає до нездоровості, дістаючи інформації із не наших а ворожих джерел. Чи не в наших інтересах висвітлювати цей темний кут по правді і з наших партійних позицій?

Мені заперечували, інколи наче погоджувались, а більше знизували плечима.

Закінчилась розмова на тому, що Скаба пообіцяв зв’язатися з Головлітом, поговорити, щоб Головліт поставив реальні свої вимоги — з метою, щоб книга все ж таки могла вийти з друку.

І це знову було… брехнею.

Скаба не говорив з Головлітом, а Головліт і далі не дозволяє.

Минуло майже три місяці з часу розмови із Скабою. Я встиг за цей час лягти в лікарню, зробити важку операції, півтора місяці відлежати, от уже третій тиждень вдома і почав працювати. А “віз і нині там”…

Я не питаю вже себе, як ставитися мені до секретаря партії, який каже неправду, міняє свою думку, тягне за своїм підлеглим, якого боїться, і взагалі прагне лише одного — скараскатися будь-якої відповідальності, а культурний процес — хай йому всячина: чим менше буде тієї культури, тим менше буде йому клопоту!.. Це не просто моя образа за поведінку зі мною, а критика всієї діяльності Скаби на посту секретаря ЦК в справах культури: кажу це як письменник, як заступник голови Спілки письменників, як голова Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном (чим менше їх там буде і швидше відбудеться асиміляція, тим спокійніше буде Скабі), говорячи взагалі — як діяч української культури от уже мало не півстоліття, як людина на схилі віку».

 

Степан Крижанівський, внутрішній рецензент у видавництві «Радянський письменник» і сам учасник літпроцесу 20–30-х, наче заново пережив молодість і заледве знаходив слова від захвату, а проте реальність оцінював тверезо.

«Для книги не створені умови, за яких вона могла б побачити світ. Адже багато речей і явищ, про які пише Ю. К. Смолич, досі перебувають під забороною. Їх треба легалізувати. Я підкреслюю: не реабілітувати, хоч і це іноді потрібно, а саме легалізувати. Може здатися, що мова йде про одного тільки Хвильового, ім’я і твори якого перебувають досі під забороною. Зовсім ні, таких імен і явищ значно більше».

 

«Юрій Смолич писав свої спогади “як на духу”, не рахуючись з висновками сучасного літературознавства, з вимогами цензури. Що ж, це його право, а може, й обов’язок. Вимоги ці і оцінки змінюються, автор не претендує на об’єктивність і тенденційність своїх спогадів. Це все так. Але в певних питаннях, які мають не літературний, а суто політичний характер, він мусить рахуватися з сучасною партійною оцінкою певних імен і явищ, або вимагати, щоб ця оцінка була змінена офіційно. Чому? Хіба не може бути двох різних думок з приводу одного явища? Гадаю, що може, гадаю, що при писанні мемуарів саме з цієї тези і виходив Ю. К. Смолич, але він якось не врахував тієї обставини, що він — член партії, а значить, підлягає в усьому партійній дисципліні».

 

«Книга Юрія Смолича має колосальне пізнавальне, художнє, естетичне значення і буде прочитана з захопленням всіма аматорами української літератури. Але для мене як для історика радянської літератури вона має значення історії, вельми іноді суб’єктивної, але цілком достовірної, і хтозна, чи наша “об’єктивна історія” виявиться врешті такою вже об’єктивною, а ці суб’єктивні свідчення учасника процесу майже за півстоліття нашої літератури, та ще якого півстоліття, мають неоціниме значення».

 

Через півтора року, 26 листопада 1966-го, справа ще не зрушила з мертвої точки. Смолич почувається стомлено і розчаровано:

 

«Отже, другий том мемуарів закінчено.

Я дав йому назву “Розповідь про неспокій триває”.

Що ж далі?

Чи ж задоволений я сам?

Ні.

Адже записано тільки незначну частинку того, що треба і міг би записати. Записано — на кшталт літературних портретів — про декого з близьких і дорогих мені товаришів. “Крізь них” якоюсь часткою відтворено той час, ту літературну епоху. Але ж записано лише частку. А інші близькі і дорогі мені товариші? А інші елементи тогочасного буття? В нашому ж літературному середовищі?

А найстрашніші події того часу? Арешти й загибель цілого літературного покоління?

Я торкнувся цього лише частково, принагідно, обминаючи найчорніше. Бо це вже аж ніяк не пройшло б крізь цензуру. А я писав все ж таки з надією бодай частково відтворити той час і розповісти про нього нинішньому поколінню. Все ж таки з надією, що записане “може пройти”. Тобто свідомо і обмежував себе, і облегшував записане. На жаль, і в такому вигляді воно “не проходить”. Чи ж братися до записування того, що напевне ні сьогодні, ні завтра не зможе пройти? А післязавтра його забудеться так, що й згадувати не буде ні потреби, ні можливості.

До того ж поряд з такими записами мав би виникнути й запис про моє “власне”, про ті ситуації, у які потрапив я сам у зв’язку з арештами. Для мене це болісне і трагічне, але дрібне в порівнянні з трагедіями загальними. А його ж не обминути. Чи варто, чи маю право, чи зможу? Та й не зумію.

Отже, що далі?»

 

Чи знали в КДБ, що їхній колишній агент написав крамольний текст? Звичайно, знали. Адже інші інформатори так само справно «розробляли» Смолича і звітували про нього в органи. Наприклад, із таких переказаних їм розмов.

 

«Ю. К. Смолич рассказывал ответственному секретарю Общества культурных связей с украинцами заграницей Левищенко Михаилу Александровичу, что в 1964 или в 1965 году три экземпляра рукописи книги «Розповідь про неспокій» (опубликована в 1968 г.) были переданы: в ЦК КПУ тов. Скабе А. Д, в КГБ — Шульженко Б. С. и в МИД УССР.

т. Скаба был против публикации книги, докладывал об этом т. Шелесту П. Е., но т. Шелест окончательного решения не принял, а предложил показать рукопись компетентным лицам. В результате важную роль сыграло положительное мнение о рукописи якобы выказанное Шульженко, с которым Смолич имел личный контакт».

Гебісти «исключили» агента «Стрілу» із своєї агентурної мережі, але, звичайно, не «відпустили» його. Відтепер Смолич не мусив регулярно писати звіти й донесення, але КДБ до нього часто зверталося по «консультації» про настрої в літературних колах. Попервах це були різні люди, а згодом до Смолича приставили заступника начальника 1 управління КДБ при Раді Міністрів УРСР полковника Валентина Цуркана. Докладно переказані розмови з письменником називалися «довідками», звісно, з грифом «секретно». Цуркан чомусь писав їх від руки. В особовій справі Смолича збереглося кілька «довідок» початку 1970-х, у яких ідеться про шістдесятників. Найраніша — за травень 1972-го, зі Смоличем зустрівся заступник голови КДБ при РМ УРСР полковник Василь М’якушко.

 

«20 мая с. г. состоялась встреча с т. СМОЛИЧЕМ Ю. К., на которой он о Лине КОСТЕНКО сказал следующее.

Года полтора тому назад Л. КОСТЕНКО представила в Союз писателей сборник стихов, дать отзыв на который было поручено т. БАЖАНУ. По рекомендации последнего, с согласия Л. КОСТЕНКО, из сборника было исключено около четверти стихов, и сборник был передан издательству.

В издательстве сборник пролежал более года, затем без согласия автора его правкой занялись некомпетентные люди.

В первой половине апреля с. г. Лина позвонила СМОЛИЧУ и, рыдая, рассказала, что в издательстве ее сборник “потоптали”. При этом она сказала: «Зачем отталкивают меня? Я протягиваю обе руки, а меня толкают к прошлому».

После обсуждения этого вопроса в ЦК КП Украины т. СМОЛИЧ забрал из издательства ее сборник и держит его в сейфе.

По его мнению, которое он высказал в ЦК КПУ, сборник нужно издать, поручив его редакцию видному поэту, который был бы для Лины авторитетом, т. БАЖАНУ. БАЖАН отказывается, но с ним обещают договориться в ЦК.

На прошлой неделе СМОЛИЧ позвонил КОСТЕНКО и сказал, что принято решение вернуться к первому варианту ее сборника (без правки в издательстве). Она восприняла это с удовлетворением и заявила, что уже одно то, что Смолич позвонил ей, независимо от того, что он ей скажет, вернуло ее к жизни, так как она якобы именно в тот период была на грани роковых решений. Объяснить, что это значило, т. СМОЛИЧ не мог: от нее все можно ожидать, то есть она человек моментальных решений.

СМОЛИЧ поинтересовался, есть ли у нее другие стихи, которыми можно будет заменить те, которые могут быть признаны нецелесообразными для печатания. Она ответила, что такие стихи у нее есть, и рассказала, что написали также роман в стихах, размером до 10.000 строк, но свои стихи она боится кому-либо читать и показывать, чтобы они не попали за границу.

Из этого СМОЛИЧ заключает, что Лина напряженно работает. Он считает, что КОСТЕНКО сейчас самая талантливая поэтесса на Украине, что ее таланту мешает ее неуравновешенность и взбалмошность и что ее следует поддержать и попытаться поставить на правильный путь.

Он сказал, что о необходимости обстоятельной беседы с КОСТЕНКО на высоком уровне он якобы говорил в ЦК КПУ, но, насколько ему известно, таких бесед с ней не было.

О ее поведении и настроениях в настоящее время СМОЛИЧУ ничего не известно, хотя то, что в течение 1,5 года она не может издать свой сборник, выводит ее из себя, о чем говорит характер ее разговоров по телефону.

Личность ЧЕНДЕЯ СМОЛИЧУ известна мало. О его взглядах в настоящее время он ничего не знает (знает, что в прошлом Чендей был исключен из КПСС).

Книгу ЧЕНДЕЯ, которая напечатана, но пока не распространяется, СМОЛИЧ читал и оценивает ее положительно. Рассказал, что в последние дни ЦК КПУ решил книгу ЧЕНДЕЯ пустить в продажу, несмотря на возражение Закарпатского обкома партии.

По словам СМОЛИЧА, БЕРДНИК и РУДЕНКО известны всем писателям как психически больные люди, их выходки никого не удивляют и ни на кого, по его мнению, не могут влиять. Согласился, что их действия компрометируют Союз писателей, и обещал через Киевскую организацию принять к ним меры в связи с их затеей с голодовкой и письмом в ЦК КПУ.

СМОЛИЧ согласился с необходимостью острее реагировать на политически неблаговидные проявления Союза писателей, однако заметил, что ему, как председателю, о таких проявлениях что-либо становится известно только в ЦК КПУ и без деталей, которые бы служили основанием для реагирования.

Дал понять, что состояние здоровья у него такое, что не позволяет ему проявлять большую активность в этом плане. Договорились периодически встречаться для обмена мнениями по отдельным вопросам. Обещал быть инициатором таких встреч, если ему будут известны интересующие нас факты. Просил информировать его по отдельным вопросам для принятия правильных решений».

 

Іншим разом зі Смоличем зустрівся полковник Цуркан, розпитував про книжки Антоненка-Давидовича і Ліни Костенко. Смолич знову наполягав на публікації. На звороті документа резолюція: «Справка доложена председателю КГБ. Признано нецелесообразным печатать книгу Антоненко-Давидовича и стихи Костенко. Об этом нужно поставить “Стрелу” в известность.

 

 

Насправді гебісти недбало ставилися до своїх колишніх сексотів. Вони добували у Смолича потрібну інформацію і байдуже, максимум співчутливо, вислуховували його скарги. Полковник Цуркан звітував:

 

«17 июля 1973 г. провел встречу с Ю. К. Смоличем. Он обеспокоен рядом критических замечаний в его адрес на собраниях, в печати. Считает, что причина критики не только в содержании опубликованных в последние годы книг “Розповідь про неспокій”, но и в том, что он написал положительную рецензию на книгу “Україно наша Радянська”. С критикой в его адрес он связывает и то, что московское издательство возвратило ему рукопись книги, ранее принятую к изданию, прекращена работа над кинофильмом по его сценарию и т. п.».

 

Смолич знав, що розраховувати можна тільки на себе і на вірну дружину. Ні, Олена Смолич не знала, що її чоловік майже двадцять років був інформатором секретних служб. Якби Смолич їй зізнався, він порушив би підписку про нерозголошення, яку дав уночі 13 лютого 1935 року в харківському ДПУ НКВС. Перед очима був і недавній приклад Мури Сосюри, яка пробовкала, що співпрацює з органами і загриміла в табори.

 

Проте Олена Смолич знала, що її чоловіка як очільника СПУ курує «людина в штатському»: це була заведена практика в усіх важливих організаціях і установах, як-от Спілка письменників чи Інститут літератури. Після смерти Юрія Корнійовича 1976 року до неї час від часу навідувався невтомний полковник Цуркан. Йому

 

«От Смолич Е. Г. стало известно, что в архиве Смолича Ю. К. находятся статьи, не допущенные к печати (о Хвылевом), материалы для исторического романа о боротьбистах, а также дневник, озаглавленный «Ні до чого» (т. е. не предназначавшийся для опубликования). Дневник содержит записи о событиях, встречах, есть заметки о партийных съездах. По заявлению Смолич Е. Г., записи в дневнике сделаны “с позиций честного коммуниста»; она не намерена кому-либо передавать этот дневник. […]

В связи с отрицательным отношением Смолич Е. Г. к члену комиссии по наследию Ю. Смолича Митюкову А. Г. можно предложить Смолич Е. Г. ряд не допущенных к печати материалов передать мне (под предлогом предотвращения их распространения). Конечно, полной уверенности, что она пойдет на это, у меня нет. Однако это предложение не вызовет отрицательной реакции Смолич Е. Г.».

У КДБ трохи стривожилися, знову послали Цуркана до вдови. «4 апреля 1977 г. проведена встреча с Смолич Е. Г. Основную часть писательского архива Ю. К. Смолича она передала в главное архивное управление, однако некоторые рукописные материалы и дневник оставила пока у себя. Сдерживает ее от передачи в архивное управление неверие в надежность их сохранности. […] Не исключено, что в случае необходимости часть архива она передаст нам».

 

Фонд Юрія Смолича, що його передала Олена Смолич, зберігається в ЦДАМЛМ України. У ньому є щоденникові записи, які Смолич робив у 1960–1970-х роках, під назвою «Записи на схилі віку». Однак документа із заголовком «Ні до чого» в архіві немає.

 

Куратор Смолича від КДБ полковник Цуркан помер 1997 року. Довідка про нього:
ЦУРКАН Валентин Иванович
(21.04.1926—07.02.1997)

Заместитель начальника I Управления КГБ УССР, полковник. Курировал работу по линии политической разведки и разведывательные операции, связанные с наличием украинской эмиграции в главных капиталистических странах. Обладал разносторонними обширными познаниями в этих направлениях. Его обобщенные аналитические записки высоко оценивались в Киеве и ПГУ КГБ СССР. Выполнял разведывательные задания в США. Оперсостав отмечал его высокую культуру, интеллект и эрудицию разведчика. Участник боевых действий в Великой Отечественной войне. Заслуженный журналист (литературный псевдоним Дейнека).

 

* * *

У мене є улюблені герої у 20-х роках — Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук, Леонід Чернов, Олександр Мар’ямов. Є улюблені письменники — Валер’ян Підмогильний, Борис Тенета, Михайль Семенко. І є Юрій Смолич — не герой, але улюблений письменник. Ніхто не читається так легко, захопливо, з таким живим інтересом, як Смолич 20-х років. Ніхто не вмів так закручувати сюжет і придумувати такі оригінальні заголовки для розділів. Уявляєте, йому сам Йогансен написав передмову до чотиритомника творів!

 

Відколи почали циркулювати чутки, що Смолич — сексот, комільфо стало кривитися й на «Розповіді про неспокій», мовляв, вони теж наскрізь брехливі. Хоча насправді брехню можна довести лише у випадку Володимира Свідзінського: Смолич приховав, що його знищили енкаведисти — спалили в клуні під Харковом з іншими в’язнями, а написав, нібито поет загинув під час евакуації.

 

Публікуючи свого часу «Мозаїку» Смолича, я застосувала метод, за допомогою якого російські дослідники прокоментували белетристичні спогади Валентина Катаєва. В усіх можливих моментах я наводила цитати з інших мемуарів і документів, які підтверджували б (або спростовували б) спогади Смолича. Тепер у вас теж є докази і спростування: перш ніж говорити про Смолича-артилериста, сексота, перелюбника, прочитайте цей лонгрід із розлогими цитатами. Запитайте в Ліни Василівни, чи були у неї такі або схожі розмови зі Смоличем. Читайте антології детективу і фантастики 20-х років. Читайте першодруки Смолича в електронному архіві «Культура України» тут. Чекайте а нові видання — «Четверту причину», «Інтимну сповідь», «Записи на схилі віку». І тепер за голослівне патякання в коментах я посилатиму в бан. Іноді краще читати, ніж говорити.

 

Якщо вам здається, що я виправдовую Смолича, то вам здається. Є факти. Юрій Смолич був інформатором секретних служб. Юрій Смолич був прекрасним письменником і мемуаристом. Юрій Смолич був людиною — слабкою, але талановитою. Я вдячна йому за Йогансена, за хорошу прозу і за наші 20-ті, які він відродив.

 

Безмежно дякую Альоні Артюх, Романові Росляку, Тетяні Руденко, Олені Тихоненко і Богданові Цимбалу за безцінну допомогу з матеріалами.

Джерело: ЛітАкцент