«Мій тато нас захищає». Як ростуть діти військовиків

«Мамо, я плакала, як малювала тата. Добре, що сльо­зи не впали на аркуш. Не зіпсували його». Зранку бать­ки удвох привели Орисю в садок, а потім тато повернув­ся на військову службу. Відпустка закінчилася.

Трохи згодом дівчинка покаже мені цей малюнок: на сімейному зображенні найвища з трьох струнка по­стать — її тато Денис Юшкевич. У зеленому, «бо він нас захищає від ворогів». Цими словами мама Ірина Львов пояснила дитині, чому її батькові довелося поїхати з дому й він не зможе бути поруч як раніше. Тепер дів­чинка так само пояснює мені.

Сімейна психологиня Анна Гралюк зауважує: важ­ливо відверто проговорювати із сином або донькою від­повідно до їхнього віку питання татової служби. Інакше, не розуміючи, що відбувається, вони можуть закритись або ж почати агресувати.

Орисі в грудні виповниться п’ять. Їй було трохи біль­ше як два роки, коли почалася повномасштабна війна. Тоді Ірина з донечкою поїхали до Німеччини, звідки повернулися через чотири місяці — на початку липня. А через рік її чоловіка призвали. «Один з моїх страхів — залишитися тільки з дитиною. Я розумію, що насправді не сама: Денис живий, він залучений, наскільки це мож­ливо, у її виховання, але фізично ж не поряд», — розпо­відає Ірина.

Жабеня Юшкевич — так дівчинка себе називає — дуже любить жабенят і все «жабне». Іграшки, прикраси, посуд, льодяники й навіть рюкзак. Також зелений, як у тата, от тільки не такий «величезний» та у формі цієї тваринки. Тож себе охоче зве жабеням, маму — жабкою, а тата — жабом.

Ірина пригадує, що Денис разом зі старшим братом у дитинстві, приїхавши до бабусі в село, викопали ставок, куди запустили жаб. Тож любов до природи Орися пере­йняла від тата. Як і зовнішність: дівчинку наче змалюва­ли з батька.

У липні 2023-го проводжали Дениса сім’єю, хоч він спершу й заперечував. Дружина, донечка та його бать­ко, який уже, на жаль, помер. Дорогою додому Ірина по­шкодувала, що взяла Орисю: «Ми сіли в машину — і вона в крик: “Тату! Та-ату!“». Жінка згадує, що кожен плакав по-своєму: і дитина, і вона сама, і свекор.

У жовтні вдалося поїхати до чоловіка, який тоді був у частині. «“Ти із жабеням приїдеш?” — запитав заздале­гідь. Мені, звісно, було б легше самій, але ж вони хочуть побачитися». За п’ять місяців трирічна дівчинка дуже подорослішала. Побачивши доньку, Денис зауважив, як вона змінилася: підросла, почала більше говорити, на­вчилася будувати складніші речення.

Коли мине майже рік його служби, на День батька Орися скаже: «Усі діти сумують за татами, які не поруч. І я теж». Із часом вона навчилася співчувати: «Йому на­віть важче, бо він теж за нами дуже сумує».

Дівчинка показує інший малюнок. Тут тато в синьо­му — у відпустці. Так, каже, буває «не дузе цасто». Ірина тим часом розповідає, що чоловік полюбляє приїжджа­ти сюрпризом, коли випадає нагода. Торік, щоправда, приїхавши в першу відпустку, не мав ключів від дому:

«Я глянула крізь скляну перегородку з-за робочого столу на постать у формі та й опустила погляд — навіть не поду­мала, що то Денис. Аж потім, за мить, подивилася знову й усвідомила. Не вірилося». Удвох уже пішли забирати Орисю із садочка. Мрійниця, певно, і не сподівалася на таке диво, але й сьогодні, через рік, пам’ятає, як «бігла, бігла й узялась обіймати» тата. Не дуже міцно, «щоб не задушити».

Дівчинка із захватом розповідає, як тоді всі разом — з мамою і з татом — ліпили снігову гусінь. Поки батьки майстрували плазунку, Орися «своїм сніжколіпом роби­ла віночок для неї». За місяць уже зі смутком — Ірина по­казує відео — дівчинка в компанії трьох іграшок-гусеней дивиться, як мама прикрашає ялинку. Допомагати не хоче, «бо сумує за татом».

Цього року Денис прийшов у відпустку в жовтні. Теж сюрпризом.

Орися на занятті створила для тата паперове янголя — подарунок до Дня захисників і захисниць. Вечір був до­щовим, а дівчата квапилися до лікаря, тож Ірина просила доньку залишити виріб у садочку. Та ж уперто наполяга­ла на своєму: «Ні. Татові це треба відправити посилкою!». Орися зазвичай просить маму додати в пакунок для нього «наклеєчку» або малюнок, а цього разу ще й свято на носі. Переходячи дорогу, дівчинка випадково трохи зім’яла янголя й дуже засмутилася. До сліз. Бо ж татові треба від­правити. Подарунок, на щастя, удалося врятувати й — що важливіше — вручити особисто.

Ірина з Орисею саме затіяли вдома прибирання. «Чу­ємо, у двері хтось шклебеться, а потім відкливаємо, а там мій та-ато-о! Навіть побігла його обіймати», — розповідає, крутячись навсібіч, напрочуд активна дівчинка. Не дуже міцно, «щоб не задушити».

Орися хизується: утрьох, поки тато був у відпустці, змайстрували осінню композицію в садочок. Назбирали каштанів, з яких склеїли три гусені — маму, тата й дитин­ча. А ще дівчинка вперше побувала в аквапарку, де батько її вчив плавати, та в горах, де в Печері бажань загадала те, про що не говорить — щоб збулося. Тепер чекає, коли тато знову приїде у відпустку.

Ірина намагається щодня зідзвонюватися із чолові­ком по відеозв’язку. Інколи, каже, Орися не хоче гово­рити з ним через екран. Буває й навпаки — щось татові треба обов’язково розказати. «А ще коли мама відходить, то ми так робимо», — дівчинка показує гримаси.

Анна Гралюк, психологиня, пояснює, що в збережен­ні емоційної близькості батька-військовика з малими дітьми важлива роль мами. Вона може надсилати фото, відео з ними й розповідати, як вони ростуть.

«Денис знає про все, що відбувається з Орисею: чи захворіла, чи в садочку якась подія. Хоч він фізично не тут, це ж спільна дитина й спільна відповідальність. Ми маємо разом брати участь у її вихованні». Батько радить додаткові активності для доньки — танці, малювання, ан­глійська. «Якось, після довгої відсутності вдома, Денис зауважив, що Орися погано розмовляє, — треба вести до логопеда. Це було його рішення, але виконувати довело­ся мені».

Батьки за можливості планують спільне дозвілля. Цього разу залучили доньку до давнього хобі: «До наро­дження Орисі ми часто ходили в гори, тож пообіцяли собі, якщо відпустка випаде на порівняно теплу пору, покаже­мо їх їй також».

Анна Гралюк наголошує на важливості зворотного зв’язку від батька — розмови, листування, коротенькі відео.

Як приклад психологиня пригадує досвід знайомого ветерана американської армії: «Коли він вирушав на за­вдання, діти ще були малими. Він зрозумів, що зв’язок утрачається, але зберегти емоційну близькість було важливо. Тож намагався викроїти час для читання ка­зок молодшій дитині й гри в онлайн-шахи зі старшою». Анна рекомендує нашим воїнам знаходити щось спільне дистанційно: розмовляти на улюблені теми, читати ра­зом книжки, обговорювати окремо переглянуті фільми. «Дитина може ділитись успіхами в садочку чи школі, а тато — надсилати фото квітів чи тварин, які поруч. Пе­редавати одне одному мінісюрпризи».

Денис намагається зберегти емоційний зв’язок з донькою, підтримуючи її захоплення. Орися із захва­том розповідає, що бачила на відео, яке для неї зняв тато, деревних жаб. А ще дівчинка має улюблену короб­ку із зображенням космосу — у ній він прислав їй шкар­петки із цими тваринками.

19 грудня Орисі виповниться п’ять. На подарунок від батьків дівчинка хоче ляльку Барбі із зеленим волоссям. Денис уже поскидав Ірині різні варіанти в інтернеті — треба ж серед усіх обрати найкращу. «Тільки донька чогось захоче, чоловік одразу шукає». Сподіваються, що тато привітає доньку особисто.

Анна Гралюк зауважує, що побудова емоційної близькості дитини з батьком-військовиком на відстані залежить від її віку й стосунків до його служби: «Я пра­цювала з родиною звільненого військовополоненого, який на службі з 2016 року. Він не бачив, як росте ди­тина. Також детально розповідав про війну, а тут треба розуміти, як дитяча психіка може сприймати цю інфор­мацію. Вони із сином утратили зв’язок. Хлопчик за­кривався й ненавидів світ, адже з його татом вчинили несправедливо».

Психологиня додає, що в середній та на початку старшої школи може відбуватися булінг: «Хлопці на­сміхаються, бо “твій тато на війні, він лох, а мій — від­мазався”. Дитина дуже боляче це сприймає. Особли­во якщо батько ще й поранений». Принагідно Анна радить проговорювати різні варіанти розвитку подій: «Син або донька запам’ятовує образ тата, яким він був до війни. Той може повернутися не таким — агресив­ним, слабким, з інвалідністю, з бажанням запити пе­режите алкоголем. Дитину треба підготувати до таких можливих періодів. Важливо зберігати щирість».

Якщо обставини дають змогу, можна час від часу влаштовувати сімейні вечері по відеозв’язку. Нама­гатися перенести звичні ритуали в онлайн-режим. А якщо такої можливості немає, дитині варто запропо­нувати вести щоденник або малювати для тата й над­силати це.

Анна каже: «Мають бути теми для спілкування, які не засмучуватимуть. Наприклад, чоловік не може розв’язати домашні побутові питання через відстань і службу, тож не варто покладати на нього відповідаль­ність за ці справи. Як і не варто ставити запитань на кшталт “Як там справи на війні?”, адже вони можуть завдавати болю. Тобто спілкування має бути близьким, але також часто зводитися до того, що надихає».

Якщо ж емоційної близькості між дитиною і бать­ком не було до його служби, її можна побудувати під час. «Змінюється цінність стосунків. Дитина розуміє, що може його втратити, наприклад. Це час стати ближ­чими». Зі свого досвіду психологиня розповідає, що є люди, чий зв’язок обривається на відстані, але є і ті, чий міцніє.

Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.