Яна Зінкевич ветеранка, депутат ВР, Стаття з випуску «Світ у 2020»

Мій рік у парламенті

24 Липня 2020, 10:07

 Так, я й сама стала депутатом рік тому, і мене не можна назвати досвідченим політиком, але у фракції «Європейська солідарність» є в кого повчитися. Чого не скажеш про депутатів від монобільшості. Соромно сказати, але про багатьох з них я дізналася не так через їхню законотворчість, як через ті скандали, у які вони потрапляли. Що ж до роботи… Інколи в мене на засіданнях виникає враження, що я деградую. Під виглядом законопроектів часом просувають речі, які просто суперечать здоровому глузду, але ми вимушені це розглядати.

Утім, за рік мого депутатства були й здобутки. Я надзвичайно тішуся законом про захист медиків: це вагоме досягнення на тлі пандемії коронавірусу. Статус учасників бойових дій для добровольців — ще один успіх, встановлення справедливості. Так, отримати цей статус не надто просто, але головне, що є відповідні законодавчі зміни й справа рухається в правильному напрямку. До речі, свою депутатську відпустку я планую розпочати саме з того, щоб допомогти 250 добровольцям з УДА отримати необхідні для УБД документи, зокрема свідчення від армійського командування.

 

Читайте також: Ціна поступок

Я усвідомила, як істотно відрізняються можливості депутата від правлячої більшості й депутата від опозиції. Часто наша діяльність зводиться до латання дірок, запобігання негативним сценаріям, а не до написання законів. Тут теж є своя специфіка. Треба дуже обережно працювати з документами. Монобільшість намагається блокувати будь-які ініціативи опозиції, але часом краде їхні законопроекти, часто в нашої фракції і подає як власні. Таких прикладів, на жаль, не бракує.

Часто наша діяльність зводиться до латання дірок, запобігання негативним сценаріям, а не до написання законів. Монобільшість намагається блокувати будь-які ініціативи опозиції, але часом краде їхні законопроекти. Таких прикладів, на жаль, не бракує

Хотілося б бачити більшої солідарності з тими політичними силами, які стоять на патріотичних позиціях. У своєму комітеті (Комітет з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування. — Ред.) я охоче співпрацюю з представницею «Голосу» Ольгою Стефанишиною. Було б добре, якби такими однодумцями були наші колеги й однопартійці в інших комітетах.

Річ не лише в суто парламентській діяльності. Проросійські сили, представники яких є й у монобільшості, і сама чинна влада зацікавлені в розколі та дискредитації патріотичних сил. Про це свідчать численні справи проти ветеранів, волонтерів, активістів, політичної опозиції та, зокрема, п’ятого президента України Петра Порошенка. Нам потрібно об’єднатися, забути старі образи й відкрито захищати тих, хто нині опинився під ударом. Треба вчитися ставити суспільні інтереси над якимись вузькопартійними. Так ми вчинили в справі Сергія Стерненка і одностайно стали на його захист. Якби інші політичні сили наслідували цей приклад, а не вибірково визначали, кого вони підтримують, разом ми були б сильнішими.
Влада чує громадськість, влада чує вулицю. Згадаймо події лютого 2014 року. Тоді Верховна Рада, більшість у якій становили регіонали, почала ухвалювати закони, що відповідали національним інтересам. Так і в нинішньому скликанні: у разі значного тиску з боку громадськості більшість депутатів діятимуть в інтересах держави. Нехай не з великого патріотизму, а з банальної політичної доцільності. Утім, є одна загроза: у певній критичній ситуації президент може спробувати «повісити» весь негатив на парламент і розпустити його. Такий сценарій доволі ймовірний.

 

Читайте також: Потрібен справжній мир, а не його імітація

У мене не було моментів, коли я пошкодувала, що стала народним депутатом. Парламентарій може значно більше, ніж звичайний волонтер чи доброволець. Він має більше можливостей для того, щоб допомагати людям. Я отримала велику кількість звернень, переважно від ветеранів, працювала над ними. За цей рік мені довелося відмовити тричі. Це були приватні прохання, і я просто не мала можливості їх виконати. Намагалася відмовляти дипломатично. Бути дипломатичною — це ще одна навичка, яку я здобула у Верховній Раді.

Політика — шлях не для всіх. Треба бути достатньо хоробрим, щоб наважитися на це. Бути готовим відчувати опір і незадоволення, чути репліки про те, що ти, мовляв, продався. Кількість активних патріотичних громадян може коливатися. Хтось може відійти на час від справ, але потім знову повернутися. Бо хіба в нас є вибір? Ми робитимемо свою справу, хоч би хто і як намагався цьому зашкодити.

Незабаром мають відбутися місцеві вибори, і, можливо, перед кимось із патріотичного табору постає запитання: чи варто балотуватися? Моя відповідь: так, варто, якщо відчуваєте достатньо сили для цього.