Героїню шалено популярного колись серіалу «Моя прекрасна няня», до створення якого доклалася моя компанія, схоже, зробили уродженкою Маріуполя на її честь. Пам’ятаю старий демотиватор (якраз ввійшли в моду такі картинки з дотепними підписами), на ньому «Азовсталь» у всій красі, з димом, ракурс із моря, й резюме: «Мешканці Маріуполя, які погано поводилися за життя, після смерті потрапляють у Маріуполь». Щось справедливе в цьому було: епоха «лістригонів» — ризикових грецьких рибалок — залишилася позаду. Тепер був порт і заводи: «Азовсталь», «Ілліча», «Азовмаш»…
Мої тесть із тещею працювали на «Ілліча». Він — слюсарем 6-го розряду, робітнича аристократія. Вона — оператором машини безперервного розливу сталі. Шкідливе виробництво, пенсія в 50 років. Їхнє життя крутилося навколо «рідного заводу» — вони так казали без жодної іронії. Рідний завод забрав їхні життя. Теща прожила на пенсії пару років, якась стрімка автоімунна хвороба, жодних шансів. Добра, позитивна, дотепна, сонячна. Тесть, метр вісімдесят, очі блакитні, довго хворів, я до нього ще повернуся.
У Маріуполі було важко дихати. Місцеві, які завжди все знають у подробицях, розповідали, що після приватизації нові власники зняли очисні фільтри й перевезли їх на інші свої заводи деінде. Ще б пак, ніби за СРСР тут був легеневий курорт. А ще мені геть не подобалися місцеві погляди на життя: Україна чи Росія — по барабану, залиште нас у спокої, ліш би нє било войни.
Читайте також: Зло втіхи
Після першої невдалої окупації та обстрілів мікрорайону «Східний» настрої почали змінюватися. До тих, хто вчора були «какаяразніца» і схилялися до вати, почало доходити. І до мене почав доходити Маріуполь. Місто, яке гарує й цінує свою працю, місто трудяг і життєлюбів. Познайомився з крутезними пацанами й дівками. Оцінив романтичні центральні квартали з дореволюційною забудовою, затишні й дуже південні, одесити мене зрозуміють. Побував на базі «Азову», вони розмістилися в колишньому інтернаті на лівому березі, якраз за «Азовсталлю». Я ж ніби нормальний, імунітет до маячні присутній, але теж у вуха накрапало, все підсвідомо шукав свастики й руни. Не знайшов. Також ніхто з хлопців не зігував, натомість при мені вивчали якийсь новий на той момент гранатомет, ретельно вивчали, не на відчепись, а для себе. Позаздрив, потай відчув бажання там залишитися, стати їх частиною, але вже тоді кому я був потрібен зі своїми роками.
Потім у паскудному розслідуванні Bellingcat про українських «нацистів», одному-єдиному в них такого штибу, я все-таки зустрів у фіналі речення: «Деякі світлини українських солдат і бійців "Азова" з нацистськими жестами являють собою сарказм або чорний гумор у відповідь на російську пропаганду». Отож бо. Мені здається, що сама наявність «Азову» в місті суттєво змінила загальну атмосферу на користь осмислення маріупольцями свого місця в країні. Як з’ясувалося, місця в історії так само, але про це тоді ще ніхто не здогадувався, хоча на одній з центральних площ стояла місцева пам’ятка — тетрапод, щось на кшталт протитанкового їжака або надовба, але величезний, бетонний, з часів першої окупації. Для містян це був символ нової, щойно набутої ідентичності, маленькі копії продавали як сувеніри.
Читайте також: Межі компромісу
Тетраподів вистачало, їх не встигли розставити. Крім тестя в Маріуполі залишалася невістка з родиною. Коли почалися обстріли, вони ховалися в підвалі три тижні, їли бозна що, пили воду з системи опалення. Нарешті ризикнули вибиратися машиною. Батько залишався на протилежному кінці міста, лежачий. Прорватися до нього не було шансів, нелюди влаштовують полювання на автівки, у них така розвага з 2014-го, та й він сам відмовився виїздити. Перед невісткою постав вибір, якого я жодному ворогу не побажаю (нелюди – не вороги, вони не люди): врятувати двох дітей або залишитися в одному місті з батьком, який все одно в недосяжності. Вона свій вибір зробила. Їхали хитро: через Крим, міст, Ростовську область, далі цілою Росією аж до Литви. На заправках їм відмовлялися продавати бензин: «Хахли проклятиє». Якось дісталися Польщі.
Я невістку, давно вже колишню, обожнюю. Вона була медсестрою в дитячій кардіохірургії. А ще вона надзвичайно дотепна й позитивна, в мати. На роботу влаштувалися на третій день, і вона, і чоловік. А через два тижні побачили в інтернеті фотографії могил прямо біля маріупольських будинків. На одній знайома фотографія з серванта. Ось так дізнатися, що нема більше в тебе батька. Їй нарешті вдалося зв’язатися з жінкою, яка його доглядала. Серце, а де там та швидка. Наступного дня після поховання прямо в його кімнату прилетів снаряд.
Не наважився запитати в невістки, чи збирається вона повертатися після війни до Маріуполя. Я так зрозумів, що збирається.