Часто люди, які вперше чують моє прізвище, записують його з характерною помилкою: КрОпивенко. Їм не відмовиш у певній етимологічній логіці: кропива, кропити… Звідки взялася ця загадкова «а» у першому складі, що збиває з пантелику дрібних державних службовців, банківських клерків, листонош, я й сам до пуття не знаю. Як і не знаю, хто з нашого роду до мене розмовляв українською. Можливо, прапрадід Федір, що жив у станиці Григорополіській (нині Ставропольський край), а може, хтось із його дідів-прадідів?
З батькових дитячих спогадів пам’ятаю одну цікаву і показову історію. Кінець 50-х років минулого століття, ця сама станиця, куди мій тато-школяр приїхав погостювати до рідні (треба зазначити, що в роки колективізації і війни Крапивенки здебільшого мігрували з рідної Кубані на Кавказ, мій батько виріс у Тбілісі). Він змалку любив рибалити, тож першим ділом за вудки – і на Кубань. Невдовзі його обступили кілька місцевих старших хлопців із вельми очікуваним запитанням:
– Откуда ты взялся?
– Из Тбилиси.
– Какой еще лысый? Кто тут лысый?!
– Город такой, столица Грузии.
– Фамилия как?
– Крапивенко.
– Так бы и сказал, что из хохлов, а то блиси-лисьи…
Як виявилося, станиця умовно поділялася на два табори: «казаков» та «хохлов». Існував із цього приводу і місцевий фольклор, що часто зводився до традиції дражнити одне одного різними примовками й прізвиськами. Можливо, ця сусідська ворожнеча має типовий для тих країв соціальний підтекст – протистояння козаків та селян. Адже в кубанські степи понад 200 років тому масово переселялися хлібороби з українських земель. Імовірно, мої предки їхали туди з волами та плугами мирно сіяти пшеницю, а не козакувати верхи з військовою амуніцією.
Але повернімося до Григорополіської. Географічно це не класична українська Кубань, а Ставропольський край – в етнічному сенсі регіон із відчутно меншою українською складовою. Красивий, стилізований під грецький топонім – данина Ґріґорію Потьомкіну. Колись був окремий редут, згодом станиця, але від початку заселена вихідцями з Дону. Однак маємо одну підказку: історія Григорополіської сяк-так презентована в інтернеті. Ось що, зокрема, вдалося знайти: «В 1833, 1834, 1835, 1836 роках до станиць Кубанського полку (до них належала і Григорополіська. – Ред.) переселилась велика кількість так званих малоросійських козаків, що мали характерні українські прізвища: Гладченко, Устименко, Горбач, Литвиненко…» Крапивенко – можна нафантазувати собі далі. Утім, мені не так вже й важливо, селянами чи козаками були мої пращури, бо впевнений, що остаточне з’ясування цього питання жодним чином не вплине на мою самоідентифікацію. Жили ці чи то козаки, чи то селяни Крапивенки (чи таки Кропивенки?) доволі заможно, господарювали і кожум’яцтвом займалися. Любили, раділи, співали. Впевнений, що українських пісень.
Так уже склалося, що нині немає в живих моїх близьких родичів по батьківській лінії. Ті з Крапивенків, із ким випадало спілкуватись у соцмережах, живуть здебільшого на Північному Кавказі й тому-таки Ставропіллі (щоправда, нікого з Григорополіської відшукати так і не вдалося) – типові громадяни РФ, що плекають «велич «Русского міра». Мені ж випала специфічна доля: я потрапив до України в 10-річному віці з думкою, що надовго ми тут не затримаємося, бо батько – військовий і мандри Союзом триватимуть. Вчити українську в школі став радше з цікавості й бажання йти проти мейнстриму. Вільно заговорив нею лише в університеті… Але у ХХІ столітті геть інші швидкості: коли моя 10-річна дочка пише прикрашеного патріотичними малюночками листа нашим бійцям на Донбасі чи встановлює «бандерівський» статус у соцмережі, у неї не виникає жодних проблем із самоідентифікацією. Вона мало що знає про Григорополіс. Можливо, ще не час. Та Кубань, яку вона може побачити нині, навряд чи асоціюватиметься в неї з Україною. Однак якою буде мапа через п’ять, десять, двадцять років? Зрештою, чи міг я у свої 10 років уявити, що синьо-жовтий прапор, під яким у читанці малювали карикатурних петлюрівців, стане державним прапором моєї країни?
Зараз, коли мапа України підпалена з двох боків, панікери вже бачать країну, що відкочується за Дніпро, а то й узагалі цілковито перефарбовується в російські кольори, розмови про нашу Кубань скидаються на якийсь «зелений ідеалізм». Але я знову-таки про швидкість нашого століття: чи багато часу знадобилося, щоб по-справжньому українськими стали Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків? Чому з Кубанню має бути інакше?
Так, перефразовуючи класика, ми не знаємо кубанської ночі. Нам важко зрозуміти, чим живе край сьогодні. Позбавленими сенсу й передчасними можуть бути будь-які територіальні претензії з нашого боку. Однак безглуздо повністю ігнорувати Кубань – недбальство й брак уваги Києва до своїх територій уже обернулися для нас трагедією на Сході.