Говорячи про чужого, на думку одразу ж спадає герой роману «Сторонній» Альбера Камю, Мерсо, який свою чужість виводить із внутрішнього вигнання. Йому ніхто не близький, а тому він відчуває лише невпинне роздвоєння й не здатен породити ніякого єднання з іншими. Та чи не перший європейський досвід чужості описаний у міфі. Оповідь ведеться про Данаїд, уродженок Єгипту, котрі прибувають в Аргос. Своє чужинство вони несуть у крові: їхній рід походить від жриці Гери — Іо, в яку закохався Зевс. Через це ревнива Гера обернула її на телицю, котрій не дає спокою надокучливий ґедзь. Він жене її геть, усіляко відчужує.
Але ще з гомерівських часів неприязне ставлення до чужоземців прирівнювалася до порушення релігійних приписів. У Спарті чужинці, що вирішили оселитися в місті, а їхнє ремесло, до того ж, було корисним, формували категорію метеків — осілих чужаків. Однак, їм нечасто надавалося право власності. Схожим чином до розряду чужих зараховувалися й варвари, котрі були незрозумілими, ексцентричними й, відповідно, нижчими щодо греків. Ось так на контрасті з чужинством постає грецьке уявлення про свободу. Натомість стоїки стверджували: ніхто не є рабом, ані від природи, ні внаслідок завоювання. Тому вони не бачили різниці між елліном і варваром, вільним або рабом. Щоправда, в їхньому баченні народжується інша категорія чужака: той, хто не досягає чесноти, тобто нездатний витлумачити закон провидіння. Хай там як, а в античності чужинець завжди відрізнявся від громадянина.
Дещо інша справа на сході. Юдеї, тривалий час провівши в єгипетському рабстві, визнавали: попри все, Бог єдиний і дбає про всіх, навіть чужоземців. Інтеграція чужого в юдейську громаду відбувається тоді, тільки-но з’явиться нагода стати обраним. Вірні, таким чином, поглинають зайшлого, асимілюють його, якщо він, звісно, поділяє моральний кодекс їхньої релігії.
Своєю чергою, християнство згуртовувало людей неоднакових, чужих, які стають вищими за окремий національний звичай. Такою є відчуженість апостола Павла. Він пишається тим, що є громадянином Риму, а його рідна мова грецька, хоч він і має рабинську освіту. Крім того, Павло подорожує: проповідує біля синагог, де його приходять слухати всі ті, хто перебуває на маргінесі суспільства — купці, корабельники, висланці, мандрівці тощо. Покінчивши з націоналізмом єврейської громади, Павло успадковує космополітизм доби еллінізму. Його церква постає як спільнота чужинців — спочатку на периферії, а потім і в самому Римі.
Надалі відчуження чужинця зникає в універсальній любові до його іншості. Саме тому для Авґустина Блаженного кожна людина є ближнім. Недарма ж за рішенням Нікейського собору при всякому місті упорядковується притулок для чужинців. Однак, гостинність не поширювалася на нехристиян. Загалом, у середньовіччі виникають дві форми ставлення до чужого: релігійна та політична, коли чужинець підпорядковується економічним законам і владі суверена. Поволі термін «перегрін» (чужоземець) позбується юридичного значення й уже застосовується до звичайного мандрівника. Церковне право розрізняло пілігримів, тобто чужинців, які прийшли ненадовго, і тих, які осіли в єпархії, бо прожили там більшу частину свого життя.
Читайте також: Перед подобою Іншого
В кожному разі, чужинця в усі часи та в усіх краях, за деякими винятками, не допускали до державної посади. Данте, випроваджений із Флоренції внаслідок політичних інтриг, написав увесь текст «Божественної комедії» у вигнанні. Він чимось нагадує постійно блукаючого Уліса. Схожа доля спіткала й іншого флорентійця — Мак’явеллі, котрий так само у засланні мріє про могутню національну державу.
Та одна справа вимушені мандри, інша з власної охоти. В часи великих географічних відкриттів чимало людей наважується на подорож, аби відкрити невідомі краї з чужинцями. Свіфт жваво описує подорожі Гуллівера, який зустрічає ліліпутів і ґуїнґмів. Поки відбувається звикання до ідеї про те, що звичаї чужинців просто інші, з’являється й повага до чудасій не таких як ми. Монтень, якось побачивши аборигенів з Бразилії, зазначає: вони просто відмінні від нас, хай і дещо грубуваті, бо ж є канібалами. Спостерігаючи за ними, він так і не наважується назвати їх варварами.
Показово як у добу Просвітництва Монтеск’є міркує, що неможливість вмістити людей в один світ перетворила їх на чужинців. Тому вищість «прав людини» над «правами громадян» мусить стерти саме поняття «чужинець». Образ доброго дикуна, втілений у літературі Даніелем Дефо, а в філософії Жан-Жаком Русо, показує чужинця постаттю, в якій втілюється проникливо-іронічний дух. Отож-бо, чужинець перетворюється на нашого двійника.
Та в часи європейських революцій недовіра до чужинця міцнішає. Так, Робесп’єр вимагає від якобінців прогнати всіх іноземних посадовців. Усіх чужинців починають підозрювати в політичній зраді, прирівнюючи мало не до екстремістів.
Читайте також: Я і Ти
Але Кант, який ніколи в житті не подорожував, і все життя прожив у рідному місті, мріяв про співтовариство націй, де кожна держава зможе вимагати для себе безпеки. Держава націй зуміє об’єднати в одну республіку всі народи земної кулі, тим самим, поглинаючи чужинців. Вони вже не відчуватимуть ворожого ставлення до себе. Це неминуче, а головною запорукою в цьому має стати практичний розум.
Згодом своєрідне приручення чужого спочатку спостерігається в романтизмі. Особливо це проявляється в тузі за незвіданим. Хтозна, можливо той прояв якимось чином вплинув і на розкриття психологічного феномену «тривожної чужості», про яку, зрештою, говоритиме Фройд. Вона є, водночас, чимось знайомим, але й таємничим, прихованим, а заразом інтимним. Тривожна чужість стає різновидом страшного, хоча торкається чогось знайомого і близького. Це все те, що мало б залишатися таємничим, однак неодмінно проявляється. Тривожна чужість має стосунок до неспокою, подвійності, повторюваності, несвідомого. Йдеться про щось давноминуле й необмежене світом нашого власного Я.
Читайте також: Тінь: драматургія подвоєння
Аж от виникає такий собі чужинець-двійник в образі чогось бентежного та демонічного. Одначе, чуже часом виступає захистом цілком розгубленого Я, демонструючи, як же іноді важко позиціонувати себе відносно аби-чого іншого й ідентифікуватися з ним. Тож чужинець вряди-годи ховається в нас самих. А коли ми втікаємо від нього або боремося з ним, то вступаємо в боротьбу тільки з нашим власним несвідомим. Визнавши нашу тривожну чужість, ми не страждатимемо від неї й не волітимемо нею володіти. А лише збагнемо: тотальних чужинців не існує.