Зараз я дуже доросла і мрію про цікаве дозвілля для власної дитини. Луганськ мені подобався завжди: мене влаштовували його тиша та можливості. Ніколи не хотіла переїжджати кудись, мені були дорогі мій дім, моя робота, мої друзі та моя родина. Але за ці три роки я багато разів приміряла на себе всі можливі сценарії власного життя, якби того літа поїхала звідси. І навіть моєї багатої уяви не вистачає, аби намалювати всі ті зміни в житті щасливими.
Влітку 2014 року я брала участь у конкурсі, який проводила міжнародна організація зі світовим ім’ям. Виконувала конкурсне завдання, надсилала його, очікувала результатів. Виграш обіцяв навчання в серпні у Києві, а після цього непогану роботу протягом року в міжнародному проекті. Я не сумнівалася, що моя конкурсна робота виграє, бо мала досвід у цій галузі й просто була впевнена в собі. І ви знаєте, весь липень (коли повинні були підбивати підсумки конкурсу) страшенно хвилювалася, що не дізнаюся результатів: зв’язку не було, і якщо виграю, то не зможу потрапити до Києва, бо ж поїзди не ходили. Мій страх підвести когось перемагав тоді інші страхи. Часто казала матері: що про мене подумають, якщо я не відповім на листа, якщо зі мною не буде зв’язку. Здавалося б, це було такою ще проблемкою на тлі інших проблем. Але після того літа в мене не було схожих передчуттів свята, навчання, очікувань. Головне, що забрала в мене війна, — це моя надія. Я багато до чого звикла за цей час. Звикла обходитися без нової косметики, парфумів, навіть, білизну для себе купувала востаннє три роки тому — тоді це було нормальним явищем, а зараз не хочу забирати в родини частину бюджету для задоволення власних потреб. Головне навіть не це, а брак мотивації для косметики, парфумів, мереживної білизни. Психіатри назвали б це тривалою депресією, і, мабуть, мали б рацію. Зникла надія на щасливий завтрашній день, яка була в моєму житті завжди.
Читайте також: Навіщо їм це
На базарі я випадково зустріла колегу: до війни ми сім років працювали разом у великій приватній компанії, вона була керівником дуже значущого відділу. А зараз відкрила власну крамничку-модуль із продажу цукерок. Сьогоднішні власну точку на базарі розцінюють як щось вельми непогане. Зустріла її, коли вона з червоним носом та обвітреним обличчям, змерзлими негнучкими руками важила покупцям по три цукерки — клієнтами були здебільшого пенсіонери. Звичайно ж, ми почали говорити про час, коли працювали разом… Власник компанії дуже поважно ставився до колективу. Знаєте, було щось невловиме: усі ми ставилися одне до одного дуже дружньо, не було бажання підсидіти когось. Помічала тоді, що майже всі їздили кудись відпочивати щонайменше один раз на рік, маючи лише цю одну роботу. Багато хто дозволяв собі відпочинок за кордоном. І ще одне: всі прагнули розвиватися — керівник стимулював нас до цього. У всіх нас було бажання гарно вдягатися, виконувати свої обов’язки якомога краще, товаришувати й щиро пишатися місцем роботи. За ці три роки після звільнення я встигла попрацювати в місцевій «армії», а моя колега — в одному з місцевих «міністерств». І знаєте, що спільного ми винесли з цього досвіду? Нас сприймали в нових колективах як розмінні моменти, що ніколи не запам’ятовуються й потрібні лише в певну мить, аби розрахуватися ними. Ми обидві переживали страшенний стрес, коли до нас зверталися на «ти», вимагали працювати ненормовано, у вихідні, без чітких обов’язків. Керівниця моєї колишньої колеги — «міністр» нового часу — сказала всьому відділу напередодні Нового року: «Ви тут усі тупі! Я свого часу обрала роботу та кар’єру, а ви так і ходитимете все життя з брудом під нігтями — більшого ви не варті». Звичайно ж, моя приятелька порівнювала своє минуле із теперішнім. І все, що вона отримала після літа 2014-го, йшло лише в програшне порівняння. Жінка лише втрачала, не виграючи ні в чому: спочатку роботу, де її поважали, потім друзів, потім плани. Два роки на новому місці терпіла, бо їй треба було годувати дитину, як і мені. Вдавала, що не помічає, не чує, не пам’ятає, як раніше нас усіх вітали теплими словами за хорошу роботу протягом року. Базар виявися спасінням для моєї приятельки, хоча ту нашу велику компанію і я, і вона пригадуємо як щось надзвичайно щасливе, що вже ніколи не повернеться. І щоразу, хоч би де ми зустрілися, обидві плачемо, відводячи очі: за минулим, за спільними спогадами, за втраченими надіями.
Читайте також: Територія «чесності»
Минулий рік, якщо не бути дуже вибагливою до нього, порівняно з попередніми виявився непоганим. Я змогла подарувати своїй дитині море. Але не зробила анічогісінько для себе: не вчилася, не розвивалася, не йшла вперед. Мої мрії були доволі простими: про тишу, про їжу, про здоров’я близьких. А дозвілля протягом року було одноманітним, невибагливим. І я постійно відчувала, що мені бракує повітря в тому місті, яке я завжди вважала щасливим для себе. Ми підсіли із сином на передачі про мандри, переглядаючи їх щовечора й постійно повторюючи одне одному: так, ми поїдемо до Парижа, так, у Берлині обов’язково побуваємо… Ця гра нам потрібна, аби втекти від суворої реальності за вікном. Ми переглядаємо пости мандрівників, читаємо й дивимося про ті місця, де хотіли б побувати, вигадуємо собі нову реальність замість існуючої. І нічого поганого немає в тому, що ми мандруємо на нашому дивані дивними частинами світу, що аромат найкращих парфумів зараз для мене — це запах мила. Найгірше те, що я втратила віру у своє завтра. Втратила очікування цікавого дозвілля, яке носила в собі із самого дитинства. Це передчуття завтра, плани на майбутнє, надії. І набагато важливіше мати надію, аніж пресловуте олів’є на столі. Набагато важливіше відчувати ще щось, пам’ятати, порівнювати. Страшно буде втратити це. Втративши пам’ять, ми втратимо себе, а втративши надію, залишимося без майбутнього.