Протягом останніх тижнів з’являються все нові заяви про можливості деокупації Придністров’я. За словами голови Національного Конгресу українців Молдови Дмитра Лекарцева, насамперед змінюється ставлення до ідеї вступу до Європейського Союзу: незважаючи на російські впливи, дедалі більше місцевих жителів підтримують проєвропейський курс, а бізнес активно співпрацює з Європою. Крім того, нещодавно Служба зовнішньої розвідки України заявила, що Придністров’я все менше орієнтується на Москву після її слабкої реакції на січневу газову кризу та зростання залежності регіону від торгівлі з ЄС.
Тож Тиждень поговорив із молдовським політичним аналітиком Мігаєм Ісаком про виклики, пов’язані з Придністров’ям, реалістичність об’єднання, а також про суспільний запит на це і впливи бізнесових кіл Тирасполя.
— Які головні політичні перешкоди сьогодні стоять на шляху реінтеграції Придністров’я? Та чи існує політична воля для початку реального діалогу про возз’єднання?
— Основною перешкодою для безпеки є постійна російська військова присутність на схід від Дністра — як у вигляді Оперативної групи російських військ (ОГРВ), так і спільного «миротворчого» контингенту разом зі складом боєприпасів у селі Ковбасна. Їхня присутність звужує простір для маневру Кишиневу та заморожує переговори про статус, особливо в умовах, коли поруч вирує війна Росії проти України. Офіційний формат «5+2» фактично не діє, і навіть ОБСЄ зазначає, що процес врегулювання «поставлено на паузу». Звернення Тирасполя у лютому 2024 року до Росії з проханням «захистити» регіон підкреслило, що місцеві еліти все ще розглядають Москву, а не Кишинів, як свого головного гаранта безпеки.
Другою перешкодою є питання політичної послідовності. Керівництво Молдови надає пріоритет виконанню етапів на шляху до вступу в ЄС та зміцненню щоденної стійкості (енергетика, судова реформа, протидія втручанню), а не ініціюванню ризикованих переговорів про статус, які могли б поляризувати виборців або дати Москві право вето. Звичайно, визначення майбутнього статусу Придністров’я сприяло б інтеграції до ЄС, але ми мусимо визнати, що умови для таких переговорів наразі відсутні. Коротко кажучи, стратегічним пріоритетом є збереження імпульсу у напрямку ЄС, одночасно контролюючи конфлікт на низькому рівні, а не примусове укладення угоди на умовах «все або нічого».
Існує політична воля до поступової, прагматичної взаємодії у сферах торгівлі, енергетики та технічних питань, але не до масштабних переговорів про возз’єднання, поки регіональна ситуація у сфері безпеки залишається нестабільною. Енергетична криза, що виникла після припинення транзиту російського газу через Україну, змусила Кишинів, Тирасполь і Брюссель укласти практичні домовленості (включно з фінансовою допомогою ЄС для постачання газу), які забезпечують безперебійне електропостачання та зменшують ризики ескалації. Такий підхід «малих кроків» фактично є стратегією тихої реінтеграції.
«Справжній» діалог щодо статусу регіону, ймовірно, стане можливим лише після змін воєнної ситуації та подальшого послаблення впливу Росії у Придністров’ї.
Молдова співпрацює з партнерами з ЄС, США та Великої Британії у цій сфері, однак чіткої стратегії політичної реінтеграції наразі не існує. Беззаперечним є те, що Придністров’я є безпечним простором для діяльності всіх російських спецслужб, задіяних у гібридній війні проти Молдови, України та їхніх союзників.
— На нещодавніх парламентських виборах у Молдові не було жодної партії, яка б обіцяла своїм виборцям вирішити питання Придністров’я. Чи справді на це немає зараз суспільного запиту?
— Так, суспільний запит є низьким. Достовірні загальнонаціональні опитування показують, що громадяни Молдови ставлять вартість життя, низькі доходи, корупцію та управління набагато вище за питання Придністров’я, коли їх запитують про «найважливішу проблему» країни. Тому політичні партії ведуть передвиборчу кампанію, зосереджуючись переважно на економіці, судовій реформі та євроінтеграції, розглядаючи Придністров’я як ризик для безпеки, яким потрібно керувати, а не як обіцянку, яку можна вирішити найближчим часом. Це цілком раціональна реакція на пріоритети виборців.
Виборчі розрахунки також відображають управління ризиками. З огляду на блокування процесу «5+2» та війну Росії поблизу, обіцянка швидкого врегулювання виглядає нереалістичною та може мати зворотний ефект. Звіти міжнародних організацій із запобігання конфліктам засвідчують, що російське втручання та ширші питання безпеки формують політичний порядок денний Молдови, витісняючи амбітні пропозиції щодо статусу та сприяючи обережній, орієнтованій на стійкість, позиції.
Водночас де-факто економічна інтеграція тихо просувається вперед, що ще більше знижує тиск громадськості щодо радикального «вирішення». Придністровські компанії зараз експортують переважно до ЄС (понад чотири п’ятих їхнього експорту в 2024 році), а технічні домовленості щодо мит, логістики та електропостачання забезпечують функціонування повсякденного життя. Багато виборців вважають поступову нормалізацію безпечнішою, ніж гучні переговори про статус, — особливо доти, доки війна в Україні залишається невирішеною.
— Бізнесова частина влади Придністров’я не опирається об’єднанню. Та чи може вона вплинути на реінтеграцію? І наскільки визначним при цьому буде російський вплив?
— Конгломерат, який домінує, — «Шериф» — та пов’язані з ним бізнес-мережі є дуже прагматичними. Їхні компанії отримали вигоду від доступу до ринку ЄС завдяки торговельному режиму Молдови. До 2024 року близько 83% експорту регіону йшло до країн ЄС, що є структурним стимулом зберігати відкритими канали зв’язку між Кишиневом і Брюсселем. Майже всі представники політичної чи економічної еліти регіону мають певні зв’язки з європейським простором, включно з прямими інвестиціями чи бізнес-проєктами. Дехто з них має громадянство Румунії, Болгарії чи інших європейських країн. Цю ситуацію можна використати для накладення обмежень на їхню діяльність, якщо їхня політична участь завдаватиме шкоди мирному процесу.
Однак аналітики також зазначають, що частина еліт чинить опір більш глибокій прозорості за зразком ЄС, що свідчить про те, що вони швидше підтримають керовану економічну стабільність, ніж політичні зміни, здатні спричинити дестабілізацію. Вони можуть сприяти поступовій конвергенції, але навряд чи самі стануть рушійною силою ризикованого політичного возз’єднання. Їхній вплив реальний, але не вирішальний.
Економічна вага «Шерифа» забезпечує йому значний вплив на щоденні рішення Тирасполя та його переговорну позицію, але енергетичний шок 2025 року після припинення транзиту російського газу через Україну показав межі «звичного бізнесу». У ситуації, коли екстрене фінансування ЄС та сприяння Молдови раптово стали ключовими для підтримки роботи промисловості та енергетики, важелі впливу Кишинева зросли, тоді як місцеві еліти прагнуть уникати збоїв, що загрожують їхнім доходам. Така динаміка підштовхує їх до технічних компромісів, а не до нав’язування політичного врегулювання.
Щодо російського впливу, то він залишається єдиним найнепередбачуванішим чинником.
Москва зберігає військові та розвідувальні мережі на місцях, паспорти серед населення та давні пропагандистські екосистеми. Прохання Тирасполя про «захист» у 2024 році підтвердило, що його керівництво у моменти напруги звертається виключно до Росії.
Водночас закриття Україною прикордонних переходів із Придністров’ям обмежує можливості Москви щодо посилення або поповнення своїх сил, поступово змінюючи баланс сил. Я очікую, що Кремль збереже право вето на будь-які великі політичні кроки, навіть якщо Кишинів буде працювати над енергетикою, торгівлею та управлінням, щоб зменшити практичну цінність цього вето.