Офіційна назва цього житлового масиву «Вигурівщина-Троєщина», вона нагадує про два села, які існували на його території раніше. Втім, село Троєщина досі є, хоча і в складі Києва з 1982 року. Ці села – дуже давні, їхня історія сягає ще княжих часів, у 19 – на початку 20 століття вони входили до складу Чернігівської губернії (що досі є предметом кепкувань, мовляв, «лівий берег – це не те що інше місто – це інша область»), у 1943 році село Троєщина було повністю спалено фашистами. Не думаю, однак, що багато з 280 тисяч мешканців (цифри офіційні, тож не вельми надійні) цього найбільшого київського масиву переймається історією тієї землі, на якій височіють їхні найдешевші в столиці багатоповерхівки. Чому?
Читайте також: Київ. Спроба любові та привласнення
Коли мама мала отримувати (прекрасний радянський термін) квартиру, то просила тільки, аби це був «не лівий берег і не перший поверх», але у 1986 році дякувати довелося і за це – влітку до Києва почали масово переселяти людей із потерпілих унаслідок аварії на ЧАЕС населених пунктів, насамперед із Прип’яті. «Чорнобильські будинки», «чорнобильські класи», «чорнобильські черги (чи «поза чергою»), «чорнобильське молоко» в обід у школі – ці словосполучення були звичними від самого дитинства, ще до того, як стало зрозумілим про що йдеться. «Чорнобильський синдром» – це велетенський недобудований опіковий центр на Троєщині, але насамперед – це люди і їхнє ставлення до місця, де вони живуть.
Як відомо, працювати на ЧАЕС і жити у побудованих поруч Прип’яті та Славутичі приїжджали люди з усього Радянського Союзу. У Славутичі люди досі розповідають про те, з яких віддалених закутків імперії вони походять. Пам'ять про імперію збереглася у цьому місці у вигляді назв районів (Єреванський, Тбіліський…) – різні радянські республіки докладалиcя до будівництва цього міста. А-от Прип’ять перемістилася на Троєщину. Тож основні «корінні» троєщинці – це люди, що примандрували сюди, у ці бетонні джунглі, десь іздалеку. І часто вони не знають відповіді на питання «звідки ти?» (чи з села, де мешкає бабуся, чи з «зони», чи все ж із Києва, до центру якого часто дістатися – 1,5 чи 2 години часу?). Це люди – «пільговики», які сумлінно чекають на свої пільги – у поліклініці, в паспортному столі, на ринку, попід кіоском за пивом.
Чиатйте також: Київ. Шлях до свого міста
Чекають, обурюються, що не дають. І знову чекають. Чекають обіцяної гілки метро (яка у планах розвитку міста була запроектована ще у 1960-х роках!, але й досі слугує головним козирем у передвиборчій агітації). Чекають манни небесної… А поки – спиваються, сколюються, вбивають одне одного, або… Я ніколи не була на Донбасі, але за тим, що чула, – це східна Троєщина. Чомусь постійно виникає ця паралель: людей, які часто-густо не знають, хто вони, не вміють і не знають, як зробити краще, чекають, що прийде Великий Мер (чи Великий Президент), а він не приходить. Ви уявляєте собі Троєщинську Народну Республіку, якій набридло чекати вирішення транспортного питання масиву? Я – цілком. Бо після чорнобильців Троєщину й далі населяють прийшлі – тут дешевше винаймати й купувати житло. Тут в одній квартирі можуть жити немічна бабуся, двоє літніх батьків, дорослий син із дружиною, власний син або двоє — і обов’язково великий злий пес… Працювати при цьому в IT ніхто з них ніколи не буде. Зате бити й битися хлопців вчать ізмалечку – надворі, бо куди ще втікати з цієї переповненої родичами квартири?
Як не парадоксально, але другий шлях – це втеча в навчання, віртуальний світ книжок, фільмів, фантазій, віднедавна також інтернет-мережі. На Троєщині є різні школи, кажуть, у деяких можна купити наркотики просто під час уроку. На Троєщині є, однак, і гімназія Києво-Могилянської академії. В якій я не вчилася, відходивши натомість законних десять років у один клас, в одній і тій самій загальній середній школі. І якби цю статтю можна було комусь патетично присвятити, то я би присвятила її вчительками школи № 264 і нашому 1….11-Б. Від першої вчительки, яка вчила тому головному – вчитися, і до самого випускного у нас були справді сильні, розумні, талановиті вчительки, а у класі – здорова конкуренція (знову-таки – переважно жіночого роду!), яка рухала кожного вперед і непогано допомогла нам у житті. Коли дивлюся тепер профілі однокласниць, у яких місця проживання – Бахрейн, Туреччина, Ірландія, ОАЕ, професії – успішні менеджерки, юристки, адміністраторки, то думаю, що другий шлях із Троєщини – це втеча, і вона залежить від навчання, самовдосконалення і великої праці. Бажання втечі так само сильне, як і бажання випити по сто в найближчому кіоску – лише з протилежним знаком. Тож Троєщина заряджає на все життя.
Чиатйте також: Київ. Марнота. Французьке кіно
Заряджає чомусь переважно жінок – від бабусь на ринку до ТОП-керівниць. Моє захоплення викликають саме троєщинські жінки, і це, можливо, теж певний синдром. Бо «чоловічий» світ Троєщини для мене – це сусід, який викинувся з шістнадцятого поверху «під ширкою» і тіло якого ми мали «радість» спостерігати, йдучи до школи; це вперше побачений ексгібіціоніст на морозі (варто зауважити, що другий був в успішному чеському місті Плзень, тож не маю упередження, що місце й подія цілком взаємозалежні); це гра з однокласниками у футбол – чомусь на майданчику, огородженому сіткою і вкритому дрібними камінчиками гравію, які боляче врізаються у шкіру при падінні, але така вже ціна соціалізації!
У Троєщини є свої «опорні» точки. На в’їзді вас зустрінуть три висотні недобудови – «ментівські будинки», «дніпровські вежі», велетні, які постійно добудовують (востаннє – на квартири АТОшників), але, ймовірно, так ніколи й не добудують. Ще один край масиву позначає відомий ринок, стійка асоціація з яким – запах дешевої штучної шкіри, яку продають люди нетипової для наших земель зовнішності, ламаною російською намагаючись закликати приміряти, помацати, спробувати це щастя. На цьому ринку можна купити все, але не хочеться купувати нічого. Троєщина має свою церкву – рівно на межі міста й села, зведена у 1997 році.
Велике скупчення людей під церквою буває раз на рік – на Великдень, коли уздовж трамвайних колій вишиковуються мешканці атеїстичних шістнадцятиповерхівок із кошиками, повними їжі й пиття, аби священик пройшов повз, можливо, навіть крапнувши на кошик свяченою водою. Потім можна пити горілку на найближчій лавочці із самого ранку – бо ж свято! Троєщина має свій центр – адміністрація, кінотеатр (із заманливою назвою «Флоренція»), поліклініка, парк (зі скульптурою на честь чорнобильців). Троєщина має своє завершення, це напівміфічний «кінець Троєщини», де все, кажуть, трохи інакше, ніж у реальному житті. Кінець Троєщини не має чітко визначених меж, тому його ніхто й не бачив. Троєщина має свої цікавинки – тут розташований Монетний двір, де друкують гроші, і кіностудія Film.ua, де знімають телешоу, серіали і кіно. Тож має і хліб, і видовища.
Чиатйте також: Закохувати в Київ: три правила гіда в капелюшку
Троєщина не має своєї мови. Тут переважає російська, якою простіше порозумітися людям із різним минулим – це мова, яка ще більше стирає відмінності походження (хоча і вихователька в дитсадку, і перша вчителька, і переважна більшість учителів у старших класах говорили завжди українською – красивою, вправною мовою освічених людей. Такою вона для мене, дитини російськомовних батьків, є і досі). Троєщина не має своїх свят, свого пологового і свого кладовища. Не має пам’яті, не має голосу, на відміну від, наприклад, іншого окраїнного району – Позняків, які говорять голосом Ульяненка.
Уже кілька місяців я живу в Печерському районі, неподалік від місця, де виросла і жила мама. Вдома, однак, не почуваюся. Бо між Печерськом і Печерськом була Троєщина, що позбавляє дому, даруючи натомість бажання безкінечно і безнадійно його шукати.