У хрущовські часи, коли Микита Сергійович почав щедро роздавати високі нагороди вельми неоднозначним персонажам із країн третього світу: Фіделеві Кастро, Гамалю Абдель Насерові, Ахмеду Сукарно та іншим, народився анекдот про те, що варто було продовжити нагородження й надати останньому російському імператорові Ніколаю ІІ посмертно звання Героя Радянського Союзу за підготовку умов для більшовицької революції.
У цьому анекдоті, як і в усякому влучному дотепі, є чимала частка правди, адже Ніколай ІІ Романов на своїй посаді таки спромігся зробити все від нього залежне, щоб Російська імперія розвалилася. Але ще більше на таку нагороду заслуговував його прем’єр Пьотр Столипін; бо ж якщо останній вінценосний Романов просто руйнував державу, то очільник правлячого кабінету успішно насаджував серед її населення ті настрої, які невдовзі вилились у радикальні революційні дії.
Утім, не тільки нинішні російські та малоросійські «государствєннікі», а й багато які московські ліберали та щирі українські патріоти вважають голову Ради міністрів Російської імперії великим реформатором, який, мовляв, зробив чимало корисного для своєї держави та її народу. І якби дали Столипіну ще років 10 покерувати, така радість загальна настала б… Але от лихо – кляті революціонери/жидомасони/агенти охранки нагло вбили Пєтра Аркадьєвіча…
Справді, вбили. Якраз 100 років тому. І якраз у Києві. Ба більше: стріляв у прем’єра надзвичайно екзотичний персонаж, чи то подвійний, чи то навіть потрійний агент різних політичних угруповань. А от щодо народного щастя та прогресивних реформ існують дуже великі сумніви.
На місці цього пам'ятника, який відкрили 1913-го, через чотири роки більшовики встановили Карла Маркса
НЕПРАВИЙ СУД, НЕНАРОДНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО
У квітні 1906 року, в розпал революційних подій, імператор Ніколай ІІ призначив нащадка старовинного дворянського роду, саратовського губернатора Пєтра Столипіна міністром внутрішніх справ Російської імперії, а в липні – головою Ради міністрів. І в Саратові, й на новій посаді той виявив себе як послідовний противник не тільки радикальних революціонерів, а й лібералів будь-якого ґатунку – як на словах (він був неабияким промовцем), так і на ділі. За його наказом війська й поліція жорстоко карали учасників селянських заворушень, до в’язниць у великій кількості кидали студентів і старшокласників-гімназистів, помічених в антиурядовій діяльності, проголошені царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року політичні свободи було всіляко обмежувано. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше заарештовувати, більше стріляти… Переконування облиште, дійте вогнем…»
Не дивно, що в серпні 1906 року на Столипіна було вчинено замах. Загинуло 27 осіб, та прем’єр залишився живий. У відповідь він домігся запровадження військово-польових судів – без адвокатів, без можливості подати апеляцію – із правом винесення та виконання впродовж 24 годин смертних вироків. А на додачу заборонив включати до складу цих судів професійних юристів. Відтак шибениця із сумнозвісною «столипінською краваткою», себто петлею, перетворилась на один із символів тодішньої російської держави. Тільки за 1907–1909 роки військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків, переважна частина яких, за свідченнями тодішньої ліберальної преси, була невмотивована, а сотні вбитих державою людей (здебільшого молоді) не скоїли жодного злочину – ані політичного, ані кримінального. На початок 1908-го у в’язницях перебувало понад 200 тис. «політичного» люду, приблизно таку саму кількість заслали у «віддалені місця імперії».
Дмітрій Богров. 14 вересня 1911 року він смертельно поранив Столипіна у Київській опері
У такий спосіб Столипіну вдалося відбити натиск радикальних політичних партій; проте головними опонентами самодержавства були не крайні, а достатньо помірковані ліберальні (кадети) й соціалістичні (трудовики) сили. Вони обрали шлях переходу від самодержавства до конституційної монархії, тобто утвердження парламентаризму й місцевого самоврядування, надання широкої автономії Польщі та Фінляндії, впровадження соціального захисту в промисловості, проведення земельної реформи, поширення освіти рідними мовами тощо. Головним інструментом таких перетворень уявлялася Дума – створений згідно з царським маніфестом 17 жовтня представницький орган Російської імперії. Обраний 1907 року її другий склад був переважно із селян-трудовиків, конституційних демократів, поміркованих соціал-демократів, народних соціалістів та інших прихильників швидких, але еволюційних демократичних реформ. Існував у цій Думі й потужний Український депутатський клуб, який підготував, зокрема, законопроект про автономію України. Всі ці реформи були підперті реальними структурами «знизу»: земствами, кооперацією (особливо потужною на Наддніпрянщині), товариствами робітничої взаємодопомоги. Значна частина респектабельних підприємців теж була готова до змін. Радикальні ж політичні сили, як-от більшовики, есери, анархісти, не дістали істотної підтримки суспільства.
Але на початку літа 1907 року імператор Ніколай ІІ та прем’єр Столипін учинили державний переворот, розігнавши цю Державну думу й видавши новий електоральний закон, який закріплював домінування на наступних виборах найбільш відданих престолу суспільних верств. За цим документом, 1% населення імперії обирав майже дві третини виборників, котрі, своєю чергою, голосували за депутатів Думи – легко здогадатися, які верстви і яка нація мали абсолютну більшість у найвищому представницькому органі імперії (у 77% крісел опинилися великороси). Було порушено інтереси не тільки селян та робітників: ті суспільні групи, які сьогодні звуться «середній клас», хоча й одержали можливість висувати своїх депутатів, але останні не впливали реально на політичні процеси, їм залишалася тільки критика влади, яка, втім, не була безпечною навіть для думців – таємно фінансована урядом «чорна сотня» могла погромити житло, а то й убити надто ревного борця за народні права. Загалом за столипінським виборчим законом тільки 15% дорослого населення дістало право голосу. Дума ж так і не зробилася більш-менш повноцінним парламентом, перетворившись на говорильню.
Інакше кажучи, запроваджений Столипіним режим за багатьма параметрами виявився предтечею більшовицької диктатури, передусім за своїм ставленням до правових норм і до представницької демократії. У державі, де вже кілька десятиліть успішно працював суд присяжних, раптом з’явилися військово-польові суди, з яких згодом були скальковані сталінські «трійки», а розгін Думи став зразком для операції з розгону Установчих зборів у січні 1918-го…
Та найбільш провальною і соціально вибухонебезпечною стала земельна реформа, якою пишався сам Столипін і яку беруть собі на знамена його апологети.
Читайте також: Від русифікації до бідності
АГРАРНА ПРОФОРМА
Офіційно земельну реформу трактовали було як вибір між селянином-неробою і селянином-хазяїном на користь останнього. «Міцні та сильні» мали стати повноправними власниками і, звільнившись від опіки общини, залишити далеко позаду «убогих та нероб», утримання яких за рахунок кращих господарів гальмувало розвиток сільського господарства. А вивільнена на селі робоча сила, за задумом Столипіна, повинна була «перекочувати» у промисловість, забезпечивши цим її прискорене зростання.
Та водночас фактично недоторканними мусили залишитися поміщицькі маєтності незалежно від їхньої товарної продуктивності.
Отож усі селяни одержали право виходу з общини, але реально ним могли скористатися передусім заможні, які багатіли ще дужче (оскільки надлишкові ґрунти, які вони обробляли, можна було викупити зі спільного володіння за цінами 1861 року, тоді як ринкова ціна землі відтоді зросла в кілька разів). Передану Селянському банкові частину державних наділів – з офіційною метою послаблення «земельної тісноти» – також придбавали головним чином найзаможніші господарі. Але ж сама заможність у ті часи, коли земельний ринок не досягнув розвитку, була значною мірою випадковою, вона істотно залежала від ласки місцевої влади, від уміння господаря «підмаслити» старостам, від примх погоди, зрештою, від фізичного стану селянина на момент його виходу з общини, а не тільки від здібностей і працелюбності людини.
Загалом за десятиліття реформи (яка тривала аж до скинення самодержавства у березні 1917 року) тільки 10% селян Російської імперії вийшли з общини й закріпили свої ґрунти за собою як приватну власність (15% усієї орної землі). В українських губерніях, де общинний устрій був штучно насаджений російськими поміщиками під час закріпачення селян, реформа йшла куди успішніше: так, на Правобережжі станом на 1913 рік дві третини селянських ґрунтів уже перебували у приватній власності. Але поруч із селянською так само існувала панська земля, і значна кількість людей змушена була наймитувати у великих латифундіях.
Важливою складовою земельної реформи Столипін вважав організоване державою масове переселення землеробів із європейської частини імперії до Сибіру, Центральної Азії та далекосхідних регіонів. До початку Першої світової війни приблизно 3,5 млн селян, продавши господарство, зірвалися з місця, та аж ніяк не всі з тих чи тих причин прижились у нових краях: близько мільйона з них повернулося назад, але вже без грошей і надій. Для України ці цифри ще більш разючі: переселенцями стали понад мільйон її селян, проте невдовзі 70% із них знову з’явились у рідних місцях, приречені наймитувати й жебракувати.
Що ж стосується Селянського банку, покликаного стати промотором реформ, то високі ціни на землю, яку він продавав, і великі відсотки, що їх накладали на позичальників, спричиняли розорення багатьох власників-хуторян.
Отож у підсумку аграрна реформа за Столипіним мала наслідком передусім стрімке розшарування селянства, появу на селі значної кількості люмпен-пролетарів, різке зростання ненависті до поміщиків. Одне слово, більшовикам було на кого спертися. Йшлося не тільки про люмпенів, а й про велику частину «справних» господарів, які потерпали від малоземелля.
Тим часом приклад організації високоефективного товарного сільського господарства усі мали перед очима. Кубань, куди були переселені наприкінці XVIII століття запорозькі козаки й де ніколи не існувало поміщицького землеволодіння, стала однією з основних житниць Російської імперії. 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на друге місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба – на перше. Але для Столипіна, який і сам був поміщиком, збереження панської власності на землю було альфою і омегою його аграрної реформи.
Читайте також: Заручники «освобождєнія»
БИЙ «ІНОРОДЦІВ»!
Основну загрозу «російській православній цивілізації» Столипін вбачав у національному відродженні поневолених Росією народів. Тому він виступив ініціатором істотного обмеження автономії Фінляндії, а в січні 1910 року видав циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв так званих інородців. Згодом Пьотр Аркадьєвіч в окремій інструкції роз’яснив губернаторам, що той документ стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та єврейських, незалежно від їхніх цілей». На цій підставі по всій імперії влада закривала українські організації та газети, забороняла продаж книжок, проведення концертів та вечорів українською мовою. У березні 1911 року уряд Столипіна не дозволив відзначення 50-ліття від смерті Тараса Шевченка. А приїхавши до Києва, – за кілька днів до своєї загибелі, – прем’єр Росії заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде. І водночас схвально відгукнувся про місцеві чорносотенні організації, про їхню мету й діяльність.
Отож усі «інородці» держави – у буквальному сенсі від молдаванина до фіна – мали за що ненавидіти Столипіна.
Звичайно, Російська імперія все одно розвалилася б. Але процес її розпаду був би менш кривавим, ним керували б освіченіші люди, і навряд чи більшовики змогли б успішно зіграти на національних почуттях «інородців», якби не столипінські гоніння на все, що не мало ознак великодержавності.
«…Велика Росія замість того шляху демократичних реформ, на який кликала російська громадськість, була спрямована на шлях «великих потрясінь» – прислужливими руками царедворця й честолюбця, але не державного діяча – П. А. Столипіна». Таку оцінку діяльності «великого реформатора» дав у часи своєї еміграції лідер партії кадетів Павєл Мілюков. Отож більшовики мали з кого брати приклад у сенсі зневаги до парламентаризму, до права, до національного та аграрного питань.