Міф «отечества»

«В українські підручники історії повертається Велика Віт­чизняна війна, яка замінить Другу світову війну. Її повертає міністр освіти і науки Дмитро Табачник», –  ця звістка кілька днів перебувала серед топ-новин. І хоча зовсім не зрозуміло, куди має подітися Друга світова і як можна в курсі історії України обійтися без неї, якщо галичани з волинянами в складі Війська Польського вже вранці 1 вересня 1939 року зустріли вогнем нацистські танки, а 2 вересня 1945 року генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені Сталіна підписав акт про капітуляцію Японії, та річ не лише в цьому. Річ ще й у тім, який зміст від початку був вкладений у поняття «Вітчизняна війна». Гегель колись зазначав: початок містить у собі весь подальший шлях розвитку явища, а  моряки кажуть: «Як назвеш корабель, так він і попливе».

«Великая имперская»

Назва, втім, на перший і навіть на другий погляд, гарна. Тож і певна кількість антипатиків Табачника, мабуть, підтримує повернення Великої Вітчизняної до підручників. Аякже, це була вій­на, в якій народ захищав себе. Досі чимало критиків совєтського режиму й патріотично налаштованих громадян щиро вважає, що слова «Велика Віт­чизняна війна» завжди означали боротьбу не на життя, а на смерть за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх. Нацисти в ній були агресорами, Червона армія захищалась, і, як пишуть донині, «війна перервала мирну працю совєтських людей».
Насправді немає нічого більш далекого від історичної правди, ніж ця щиросерда самоомана одних та лукава ідеологема інших. «Великая Отечественная война советского народа» – так звалася програмна стаття одного з провідних сталінських пропагандистів Ємельяна Ярославського в «Правді» від 23 червня 1941 року. Питання в тому, який зміст укладали в поняття «социалистическое отечество» в ідеологемах та практичних настановах, пов’язаних із цим змістом.

У російській імперській історії ХХ сторіччя «Отечественная война», ба навіть «Великая Отечественная», вже була. Йдеться про Першу світову війну, яка в Росії офіційно звалася «Второй Отечественной войной» (перша – це 1812 рік), а в патріотичних виданнях – «Великой всемирной отечественной» та «Великой Отечественной» («Великая Отечественная война» – додаток до журналу «Театр и жизнь», Петроград, з вересня 1914 року). І вірш «Вставай, страна огромная» – ще з тієї війни. Лише, звісно, із дещо іншими словами – про тевтонську орду.

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії в цій війні, навпаки, вона стала одним із головних винуватців переростання ав­стрій­сь­ко-сер­б­сь­­кого конфлікту в бойовисько світового масштабу. Мета Росії була загарбницька – приєднати Галичину (не тільки Львів, а й Краків), Буковину, Закарпаття, всі польські землі тодішньої Німецької імперії, добрячий шмат Туреччини на Закавказзі й, головне, протоки з Чорного моря в Середземне разом із Константинополем. Інакше кажучи, мета «Второй Отечественной войны» – істотно розширити кордони «Отечества».

Вітчизна на більшовицькій службі

1917 року царизм упав, до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру. А 1918‑го починається нова «Отечественная», або ж «Віт­чизняна» (ця назва в ті дні з’я­вляється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами»), війна, тепер уже під червоними прапорами. Лєнін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна в небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на віт­чизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів… Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Совєтська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти – Колчака, Юденіча, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти – Пілсудського… Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним).

Це не пізніша вигадка: вперше про «Отечественную войну» проти західних імперіалістів Сталін написав у статті «Український вузол» 14 березня 1918 року в «Известиях ВЦИК». У трактуванні Лєніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Против­никами «робітників та селян» виступають не лише іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу – «свої» (згодом «вороги народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал». Народ у цій системі координат – реальні чи уявні прихильники більшовизму, в якій країні вони б не жили. Тому вітчизна тут стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР, – вітчизняною.

Те, що СРСР – це батьківщина трудящих усього світу, стверджувала вся пропаганда; ще 1941 року «Історико-ре­во­лю­цій­ний календар» від імені ЦК ВКП(б) наголошував на цьому. При заснуванні СРСР у 1922 році на з’їзді Совєтів Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Совєтську Республіку».

У Декларації про утворення СРСР повторено сталінську формулу про світову державу й додано: «Доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Не можуть виникнути, а мають виникнути! В резолюції ХІІ з’їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжито інший, не менш цікавий термін – «майбутня Всесвітня Совєтська Республіка Праці». Після смерті Лєніна Сталін дає клятву розширювати й зміцнювати Совєтський Союз: «Покидаючи нас, товариш Лєнін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Лєнін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»

Агресія «в інтересах робітників»

Яким є головне знаряддя такого розширення? Лев Троцький, адепт «перманентної революції», вважав: пролетарі всіх країн мріють влитися до СРСР, слід лише допомогти їм здійснити соціалістичну революцію. Сталін не був таким наївним і 1927 року, усунувши Троцького з усіх посад, заявив: «Червона армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату… Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». Іронія долі полягала в тому, що Червону армію створив Троцький. Не випадково в офіційному гімні Комінтерну, створеному Леніним і перебудованому Сталіним, були рядки: «Наш лозунг – всемирный Советский Союз».

А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом – правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках… перше має відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, у 1920 році, коли ми змушені були в інте­ресах оборони влади робітничого класу піти на Варшаву». «Оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом «Дайош Варшаву, давай Берлін!» та супроводжувалася закликом «Напоїти червоних коней із Сени та Марни». Це якраз і є «Отечественная/Вітчизняна війна» по-лєнінськи і по-сталінськи. А що не вдалося «визволити» й приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Німеччину з Францією – це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, котрі розгромили під Варшавою червоні армади Тухачевського, а також вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, котрі під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Будьонного.

І, нарешті, виявляється, що в середині 1930-х років, за сталінською оцінкою, Друга світова вій­на (вона звалася тоді в СРСР «другою імперіалістичною», так само, як Перша світова – «першою імперіалістичною»), вже йшла на повну силу. «Короткий курс історії ВКП(б)» зазначає: «Держави і народи якось непомітно вповзли в орбіту другої імперіалістичної війни… Війна йде на величезному просторі від Гібралтара до Шанхая. Війна вже встигла втягти в свою орбіту більш як півмільярда населення. Вона йде, кінець-кінцем, проти капіталістичних інтересів Англії, Франції, США…». Отож якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча в більшості своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Віт­чизни й буде Вітчизняною. Таке розширення вже стало фактом, починаючи з вересня 1939 року, й мусило набути воістину грандіозних масштабів у 1941‑му. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз – це інша тема). Наприклад, однин із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) – все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СССР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши пропаганду в наступальному дусі. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського совєтського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду – наш похід на Захід. Попереду – можливості, про які ми мріяли давно», – завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, згідно з Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року. Єдине, в чому не певен письменник, – чи «довбоне потилицю Гітлеру» Червона армія в 1942 році, чи це станеться раніше.

Наступальний відступ

Депортації народів Криму та Кавказу, геноцид населення Східної Пруссії, відверто окупаційна політика у «визволених» країнах Європи – все чудово вкладалося в поняття справедливої Вітчизняної війни. Адже не даремно Карл Маркс та Фрідріх Енґельс вели мову про «контрреволюційні нації», які насмілюються протистояти поступу історії і яким «належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції». Та сталося, як відомо, дещо інакше: Гітлер не став чекати, поки Сталін розпочне похід на Захід, і почав свій похід на Схід. О 12-й годині 22 червня 1941 року В’ячеслав Молотов у промові по радіо (написаній ним разом зі Сталіним) проголосив початок «Отечественной вой­ны». Але не оборонної! Ввечері того самого дня була надіслана директива №3 військам. Вона націлювала Червону армію на широкомасштабний наступ – негайний перехід кордону на важливих ділянках, розгром ворога на своїй території й авіаційні удари по німецьких базах. Отже, з 23 червня мала початися не героїчна оборона совєтської землі, як потім розповідали комуністичні ідеологи, а мусив розгорнутися наступ на Європу – в дещо меншому масштабі, ніж планувалося до гітлерівського нападу. Й у бездарно організованих атаках гинули тисячі совєтських танків, нічна та дальня авіація вдень, без прикриття винищувачів, атакувала ворожі колони, піхота перла в лоба на ворожі кулемети.

Газета «Известия» від 24 червня 1941 року писала, що точиться бій за країну Совєтів, тобто за вітчизну всіх трудящих. І всюди в пресі вже звучав термін «Вітчизняна війна», це не була імпровізація – це була класична «домашня заготовка», але з геть іншим змістом. І лише згодом цей зміст поволі змінився, хоча ще тривалий час конкурували на рівних два терміни – Вітчизняна і Визвольна (навіть Велика Визвольна) війна. Треба ж було забирати назад загарбані Гітлером території, про розширення соціалістичної вітчизни вже не йшлося…

Отже, якщо відкинути довголітню міфологію, слід визнати: термін «Отечественная война» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі, а то й усього Старого Світу. І вже згодом, коли задум значною мірою зірвався, Сталін, а за ним неосталініст Брєжнєв представили цю війну як «неспровоковану», як суто «оборонну» та «священну», використавши ці красиві слова для того, щоб приховати реальні наміри Кремля в Другій світовій ­війні. Сьогодні в Росії чимало охочих будувати й далі гегемоністську політику на ґрунті ста­лінських міфологем; чи підключаться студенти та учні України з ласки Табачника до числа кремлівських пахолків?

ЩЕ СОЮЗНИКИ. Мине час від поділу Польщі та спільного параду Червоної армії і вермахту у Бресті, як почнеться підготовка до загарбницької війни. «Отечественной»