Сьогодні вже трохи дивно згадувати, що колись Бахмут називався Артемівськом й асоціювався переважно із сіллю та шампанським. Відтоді, здається, минули віки. Багато хто ще пам’ятає далекий 2004 рік, коли Сєвєродонецьк «прославився» через сепаратистський з’їзд Партії регіонів, а от спогади про «молоде місто хіміків» уже канули в лету. Маріуполь, Дебальцеве, Іловайськ, Донецьк з Луганськом — дев’ять років війни майже повністю змили з донбаської топоніміки звичний асоціативний ряд. Та й ідеться не лише про асоціації — руйнується весь міф Донбасу.
З погляду антропології міф — це сукупність історій, які оповідають про минуле й пояснюють сьогодення. Як каже соціолог Данило Судин, «міфи відтворюють не просто інформацію, яку треба пам’ятати, а речі, що є центральними, найважливішими для даної спільноти, для нації». Тобто в міф запаковане пояснення того, ким ми є і як нам варто діяти в майбутньому, а отже, він важливий для розуміння себе та спільноти, до якої ми належимо. Проте яким саме був міф Донбасу й чи можна зараз роздивитись обриси нового міфу про цей край?
«Кочегарка» імперії
Залюднення теренів сучасної Донеччини та Луганщини почалося задовго до індустріалізації цих земель. Відлік останньої можна починати лише з кінця ХVIII століття, проте саме вона стала основою міфу Донбасу. Три чверті сучасних міст цих двох областей виросли з поселень при шахтах, заводах і залізничних станціях. Приміром, історія Луганська офіційно відраховувалася від 1795 року — від указу Єкатєріни ІІ про будівництво ливарного заводу на річці Лугані. Той факт, що з робітничим поселенням сусідило давніше козацьке селище Кам’яний Брід, був витіснений на периферію колективної пам’яті — було та й було. Якщо імперія Романових не переймалася місцевою ідентичністю, то радянська влада цілеспрямовано вибудовувала її навколо індустрії, ховаючи під пишномовним наративом про «пролетарський Донбас» усі інші історичні сюжети, які розгорталися на цих теренах.
У 1930-х Донбас став вітриною сталінської індустріалізації. Саме там Дзиґа Вертов знімав свій «Ентузіязм» — кінематографічний гімн першої п’ятирічки. Саме звідти — з Кадіївки — розпочався всесоюзний виробничо-пропагандистський експеримент, знаний як «стаханівський рух». Саме Донбасу відвели одне з чільних місць у павільйоні СРСР на всесвітній виставці в Парижі 1937 року. Експозиція показувала, як «відстала» дореволюційна Юзівка перетворилася на «передове» місто Сталіно (теперішній Донецьк). І хоча донбаська промисловість почала стагнувати й поволі занепадати ще задовго до розпаду СРСР, регіон до останнього мав привілейований ідеологічний та економічний статус, втрата якого стала справжньою екзистенційною катастрофою для місцевих мешканців.
Читайте також: Страх і ненависть у Юзівці
Крім того, радянські ідеологи приписували Донбасу непересічні заслуги перед більшовизмом. Ну а що ще мав робити пролетарський край, як не боротися за світле комуністичне майбутнє?.. Артьом Сєрґєєв, Клім Ворошилов, Олександр Пархоменко — постатей, так чи інакше пов’язаних з Донбасом, у радянському пантеоні «героїв революції» не бракувало. Воєнний бік донбаського міфу добудували вже під час Другої світової війни. Дійсність була не надто приємною для радянської влади: під час німецької окупації меткомбінат у Маріуполі ремонтував німецькі танки, у Макіївці клепали снаряди, на Вермахт працювали хімкомбінати Горлівки й Костянтинівки і так далі. Проте незручні спогади поховали під товстим шаром пропаганди. Вишенькою на торті був помпезний героїчний культ «Молодої гвардії», який на замовлення партії створив Алєксандр Фадєєв.
Скільки в цьому всьому було правди, а скільки вигадки — зараз не так важливо. Головне, що радянський міф Донбасу прижився й міцно вмурував цей край у радянську імперію. З одного боку, це була історія про абсолютну лояльність справі більшовизму, а з іншого — концепція денаціоналізованої пролетарської спільноти, весь сенс існування якої — «давать странє угля».
Пострадянські аберації
Радянський дискурс про Донбас заграв новими барвами 1989-го, коли розпочалися шахтарські страйки. Протести гірняків відіграли не останню роль у тому, що Верховна Рада УРСР нарешті наважилася ухвалити закон про економічну самостійність республіки. Цей сюжет міг би стати частиною нового міфу Донбасу — уже не радянського, а українського. Проте спроби вмонтувати «шахтарську революцію» в історію нашої боротьби за незалежність не виявилися надто успішними. Якщо в умовах тоталітаризму можна було фальшувати дійсність як завгодно, то вільне суспільство важко змусити забути про очевидні факти. Приміром, про те, що 1990-го гірняки оголошували недовіру КПРС, а вже 1993-го вимагали економічної автономії для Донбасу. Корпоративний бунт — він такий…
Читайте також: Шахтарі. Подорожні Незалежності
Не були зацікавлені в міфологізації «шахтарської революції» і пострадянські еліти Донбасу. Використавши гірняків як інструмент досягнення власних політичних цілей (їм було байдуже, яку столицю шантажувати — Москву чи Київ), вони зламали «революції» хребет. Це сталося 24 серпня 1998 року в Луганську, коли шахтарський мітинг біля будівлі ОДА розігнав «Беркут». Жорстокість була настільки непропорційною (як для тих часів) і демонстративною, що в гірняків (а це люди не надто тонкої душевної організації) стався психологічний злам. Протестний рух втратив силу та згодом згас, а якщо й димів, то лише за рознарядкою корпоративного менеджменту…
Найпотужнішого удару по радянському міфу Донбасу завдала деіндустріалізація. Значна частина підприємств Донеччини й Луганщини була просто не здатна існувати поза системою планового господарства СРСР. Як будь-який старопромисловий регіон світу, Донбас мусив рано чи пізно пережити кризу. Реформаторів, які могли б пом’якшити її та перезавантажити економіку регіону, у Києві не знайшлося. До того ж місцеві еліти постійно шантажували Київ, вимагаючи не реформ, а дотацій. А паралельно вони ще й нищили місцеву промисловість, причому разом з російським бізнесом. Промислові гіганти один за одним перетворювалися на руїни, вугільна галузь сповзала в тінь, по містах і селищах розповзалася тінь депресії. Міф про «край трудової слави» розвалювався, й енергія його розпаду перетворювалася на пекучий ресентимент.
Читайте також: Радянська генеалогія донецьких
Лють, яка накопичувалася на Донбасі, треба було кудись каналізувати. Тож місцеві еліти заходилися створювати новий міф — вигідний собі, проте надзвичайно токсичний Україні (та й, зрештою, як показала історія, самому Донбасу). Так з’явилося уявлення про те, що в усіх негараздах сумлінних трударів Донбасу винні самостійники, які «развалілі страну» та ще й намагаються розірвати рятівний зв’язок з Росією. І, звісно ж, єдині, хто може захистити місцеву людність, — «міцні господарники» на кшталт Партії регіонів.
Улюбленою стратегією «донецького» клану, генеалогія якого тягнулася ще від вугільного міністра СРСР Олександра Засядька, завжди був шантаж. Але якщо в радянські часи це відбувалося за зачиненими дверима високих кабінетів, то демократія відкривала нові можливості. Насправді шахтарі не були єдиним козирем «донецьких» — паралельно вони розробляли технологію сепаратизму. Сєвєродонецьке збіговисько регіоналів 2004 року було далеко не першою спробою. Ще в жовтні 1991 року в Донецьку відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів південно-східних регіонів, делегати якого вимагали федералізації України. Та й перший незаконний референдум на Донбасі відбувся не у травні 2014, а в березні 1994-го — з питаннями про федералізацію і другу державну мову. Та «виїхати» лише на економічних і мовних гаслах було неможливо. І якраз тут придалися залишки радянської міфології про «Вєлікую Отєчєствєнную войну». Щоб розкрити мобілізаційний потенціал цих ідеологем, треба було лише переконати публіку, що фашизм (тепер уже не німецький, а український) знову піднімає голову й загрожує Донбасу.
Читайте також: День Перемоги. Деструктивний культ.
Звичайно, і на Донбасі, і поза ним були люди, які намагалися сформулювати альтернативне уявлення про цей край. Чинили спроби нагадати, що життя почалося не з шахт і заводів і ніколи ними не вичерпувалося. Докладали величезні зусилля, щоб повернути в колективну пам’ять визвольні змагання, репресії, Голодомор і решту штучно витіснених спогадів. Та попри певні позитивні зрушення, цю боротьбу загалом програли. Господарям Донбасу вдалося переконати критичну масу місцевих мешканців, що вони живуть в обложеній фортеці й порятувати їх можуть лише «міцні господарники» та Росія.
Розлам 2014 року
2014 року виявилося, що «донецькі» переграли самі себе, відмінно відігравши роль корисних ідіотів Москви. Після початку гібридної агресії Росії історична доля Донбасу розкололася по так званій лінії розмежування. На території ОРДіЛО окупанти майже відразу почали будувати новий міф Донбасу. Після того як первісний план розчленування України провалився, про «Новоросію» майже забули, зосередившись на плеканні окремішньої донбаської ідентичності, яка, мовляв, пробудилася під час сепаратистського заколоту й реалізувалася у створенні двох «народних республік». З огляду на те що війна, а особливо мародерство окупантів, лише прискорила остаточну деіндустріалізацію Донбасу, про трудову героїку кажуть усе менше. Успадковані із часів СРСР образи шахтарів, металургів, «хіміків» остаточно витіснені на периферію. Тепер чільні місця в місцевому пантеоні посідають «діди», які колись «дійшли до Берліна», і їхні сучасні аватари: бійці «Беркута», тітушки з «Антимайдану», «ополченці», бойовики «народної міліції» тощо. Інших героїв для «республік» не передбачається, адже Москва відвела Донбасу роль передового форпосту «русского міра». «Всесоюзна кочегарка» стала казармою недоімперії.
Тим часом на підконтрольній частині Донеччини та Луганщини 2014 року почав формуватись інший міф. Нарешті посилилася рефлексія минулого цього краю: з-під намулу радянщини стали вигулькувати пласти «європейської» історії краю та інші сюжети, що органічно пов’язували цей край з рештою України. Почалося осмислення Донбасу крізь призму російсько-української війни з її героями (як-от Степан Чубенко, Володимир Рибак, герої АТО/ООС), трагедіями (Іловайськ, Зеленопілля) і подвигами (оборона Донецького аеропорту). Проте формування українського міфу Донбасу не завершилося — повномасштабна війна знову стала змінювати реальність, яку доведеться осмислювати наново.
Читайте також: Юнармія: путінський Гітлерюґенд на мінімалках
Сьогодні важко уявити, яким буде майбутнє Донбасу, а отже, яким буде його новий міф. Навіть за найбільш оптимістичного сценарію звільнений Донбас надовго залишиться зоною підвищеної загрози з боку Росії. Цей чинник визначатиме модус існування краю: його функціональний профіль, параметри місцевої економіки, поселенської структури, демографії тощо. Цілком імовірно, що ці терени принаймні на деякий час повернуться до свого стану XVI-XVII століть, коли вони позначались на мапах як Дике Поле і були мілітаризованим фронтиром. У такому разі майбутнє Донбасу справді стане «зеленим» — щоправда, кольору піксель, а не таким, про яке мріють захисники довкілля. Хоча й це лише один з багатьох можливих сценаріїв нашого не надто світлого й ще менш передбачуваного майбутнього.