В Росії передвиборча кампанія вже на завершальному етапі. І відбувається вона в атмосфері зростання недовіри до партії влади «Единая Россия» та членів її тандему. Правляча діархія перебуває в очевидній кризі, тож від цілковитої деградації її врятовує виключно брак повноцінної опозиції. За таких умов «Единая Россия» навіть не може сподіватися на конституційну більшість в Держдумі.
Дії російської влади напередодні виборів якісь суперечливі та нелогічні. Як тоді оцінити підписання президентом Закону «Про грошове забезпечення військовослужбовців та надання їм окремих виплат». Фактично відповідно до цього документа пенсії військових, які перебувають у відставці, зменшуються майже вдвічі, попри те, що обіцяли підвищення на 2% на рік. Інтернет перенасичений висловлюваннями обурених військових пенсіонерів, котрі божаться в жодному разі не голосувати за «Единую Россию». І це після того, як у Калінінграді на зустрічі з ветеранами Збройних сил Владімір Путін напередодні ухвалення закону заявив: «Я ж був офіцером майже 20 років, і це моє середовище. Я емоційно сприймаю всі проблеми як власні, відчуваю себе членом цього колективу». Можна з упевненістю казати, що майже 4,5 млн голосів партія влади не дорахується. І ця цифра неабияк зростає за рахунок членів їхніх сімей та близьких. Якщо не дуже-то виходить всередині країни, то про всяк випадок є проблеми, точніше кажучи, загрози, зовнішні. Найчастіше уявні.
До РФ повернувся з Таджикистану арештований та засуджений до ув’язнення льотчик. За кілька днів російські можновладці домоглися його звільнення і при цьому якось так сталося, що майже півроку його долею у величезній країні взагалі ніхто, крім родичів, не переймався. А якщо б не вибори, так би і сидів би він за ґратами в тому Таджикистані. Барабанний бій за цією подією був голосним, утім, якимось не надто переконливим. Хіба гідного супротивника знайшли – Таджикистан. Якось слабувато. Тож треба було пошукати зовнішньополітичного слона, погримати на нього, поспілкуватися на високих тонах, щоб боялися. Китай зачіпати сенсу немає, тож звернули на уторований шлях антиамериканської й антинатовської риторики.
У своєму зверненні, яке транслювали по головних федеральних каналах, Дмітрій Мєдвєдєв у найкращих традиціях радянської пропаганди пообіцяв відповісти на розгортання ЄвроПРО асиметрично й ефективно.
По-перше, це введення до бойового складу станції раннього попередження про ракетний напад у Калінінграді. Як ця радіолокаційна станція (РЛС) протистоятиме ЄвроПРО, залишається лише здогадуватися, оскільки вона призначена для виявлення, але аж ніяк не для наведення. Ракети супротивника вона може виявити та повідомляти про них. Але не більше. Це, звісно, річ важлива, але ж це не захист, а лише його елемент. Хто насправді постраждає, так це бацька Лукашенка. РЛС у Калінінграді цілком заміняє таку станцію в Барановичах, тому Росія від останньої може відмовитися з легкістю, але з відповідними фінансовими втратами для білоруського бюджету.
По-друге, Мєдвєдєв наказав «посилити прикриття об’єктів стратегічних ядерних сил». Однак американські ракети для ПРО не призначені для ураження стартових позицій російських стратегічних ракет. Для перехоплення балістичних ракет потрібно інше. Йдеться про те, що такими будуть комплекси С-400. Річ у тім, що концерн «Алмаз-Антей» ніяк не може розпочати їх серійне виробництво. Відповідно невідомо, коли вони з’являться на бойовій варті. Щодо системи повітряно-космічної оборони, то її найважливіший елемент – комплекси С-500 – конструктори наразі лише обіцяють розробити.
По-третє, давно деклароване розгортання ракетного комплексу «Іскандер» у Калінінградській області. Однак такі комплекси мають дальність до 500 км. Інакше кажучи, їхня зона обмежена Польщею, частиною Словаччини та невеликою територією Румунії. Не найсерйозніша загроза для ЄвроПРО. Наразі у російської армії є єдина бригада «Іскандерів» – 26-та Неманська, дислокована під Лугою в Ленінградській області. Це 12 пускових установок.
По-четверте. Мєдвєдєв обіцяв розробити заходи, спрямовані на знищення інформаційних та керуючих засобів системи ПРО. І це за умови доволі обмежених можливостей російських збройних сил у галузі інформаційних технологій. Як зауважив голова Центру міжнародних відносин Алєксєй Арбатов: «Якщо на Заході всерйоз до цього поставляться, то вони дуже жорстко відповідатимуть за це, і ми неодноразово про цю погрозу пожалкуємо». Інакше кажучи, мало не буде.
По-п’яте. І це найдивніша погроза. Як сказав президент, «можуть виникнути певні підстави для виходу нашої країни з Угоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь». Зважаючи на якісні та кількісні переваги США у звичайних і стратегічних озброєннях, такий контроль вигідний насамперед Росії. Москва зможе досягти вершин, визначених цією угодою, лише десь до 2018 року. Якось нелогічно.
На Захід погрози Мєдвєдєва не справили жодного враження. Там чудово розуміють, що звернення російського глави держави є лише елементом передвиборчої кампанії, не більше. Як писала британська газета TheFinancialTimes, «пан Мєдвєдєв брязкає зброєю на тлі майбутніх виборів до російського уряду, де популярність правлячої партії «Единая Россия» стрімко падає. Прем’єр-міністра Владіміра Путіна…зустріли свистом на змаганнях зі змішаних єдиноборств. Тож гонка озброєнь між США та Росією може відвернути увагу електорату».
Твердий тон президента, погрози, здебільшого нереалізовані, мають впливати на виборця, інфікованого антиамериканськими забобонами. Росія в її нинішньому стані не може вести повноцінну гонку озброєнь, тому у її правлячих кіл залишається лише одна зброя для внутрішнього застосування – вербальні погрози.
Вибори ж мають відбутися не лише в Росії, а й у США. Американська адміністрація зазнає неабиякого шквалу критики за «м’якотілість». Обама такого допустити не може. Тож градус відносин між Москвою та Вашингтоном, особливо з приходом на посаду президента Владіміра Путіна, лише знижуватиметься.
Є ще один аспект такого погрозливого тону російського керманича. Виявляється, метою війни з Грузією був не захист населення Південної Осетії, а перешкоджання вступу Грузії до НАТО. Саме по периферії своїх кордонів Москва планує давати відповідь Заходу. Інакше кажучи, дипломатичний, економічний та військовий тиск на сусідів лише посилюватиметься. Насамперед у Центральній Азії, Південному Кавказі, Україні та Молдові. Тактично варіанти відрізнятимуться. Однак мета залишається. Військове втручання в Україні та Молдові на сьогодні малоймовірне з багатьох причин. Тут в арсеналі Кремля перш за все економічні та фінансові важелі впливу. Інша річ – Південний Кавказ.
Можливо, збройний конфлікт з Грузією і відсунув її вступ до НАТО, але те, що підірвав позиції Росії в регіоні, це цілком очевидно. Нині для Москви стратегічно важливо щонайбільше уповільнити західний вплив на Азербайджан. Зважаючи на неабияке похолодання у відносинах з Туреччиною, у кремлівському арсеналі залишається не так уже й багато засобів для зміни зовнішньополітичного курсу Баку. І військовий дедалі сильніше просувається на передній план.
В умовах загострення внутрішньополітичної ситуації, зростання невдоволення населення для російських можновладців дедалі більш спокусливими є розгортання зовнішньополітичних авантюр. Бажано, щоб зі слабшими у військовому та економічному сенсі сусідами. І це той сигнал Заходу, який подав Мєдвєдєв, попри те, що жодного слова вголос він не сказав. Як-то кажуть, dictumsapientisatest, тобто розумному достатньо.