Я поїхав тоді чи не в перший у своєму житті закордонний прес-тур до Польщі: якраз на часі була добудова нафтопроводу Одеса — Броди до Плоцька. Пересувалися мікроавтобусом, довго стояли на кордоні, теревенили, ясна річ. Логічно, що виринула тема виборів. Не пам’ятаю вже, що саме казали колеги, а от водій орендованого Нафтогазом автобуса вирішив усіх заспокоїти. «Та Янукович буде президентом, усе вже вирішено», — із лагідною батьківською усмішкою на вустах промовив він (десь так удвічі старший від більшості присутніх журналістів та операторів) і навіть слухати не став будь-яких заперечень. Нині, коли минуло 15 років, усе зовсім не так: саме водії, перукарі, сантехніки уявили себе драйверами змін і вірять у перемогу віртуального кандидата, тоді як вагома частка журналістів лякається такого вибору й воліє зберегти нинішній курс країни з чинним президентом, бо надто вже апокаліптичною видається альтернатива.
Читайте також: Промовисті голосування
Останнім часом колеги-журналісти полюбили фразу «Порошенко сам винен у шаленій політичній популярності Зеленського». Правди в цьому стільки ж, скільки й в обвинуваченнях Дональда Трампа на адресу свого попередника Барака Обами, начебто той створив «ІДІЛ». Красива риторична фігура, але хибна за змістом. Софістика чистої води. Винних у тому, що навіть із 39 кандидатів кожен третій виборець проголосує за усміхнену голограму, дуже багато. Якщо шукати, то почнімо зі школи. Тут, попри всі реформи й очевидні позитивні зміни (як людина, що отримала атестат зрілості понад 20 років тому, а нині є батьком двох школярів, я їх помічаю на власному емпіричному досвіді), виявляється, можна не вчитися та не заморочуватися щодо цього. Бо навіть із низьким балом ЗНО можна потрапити в сякий-такий університет і здобути диплом про вищу освіту. Радянська школа свого часу дірку в голові зробила своїми гаслами, але в ті часи «книга — джерело знань», і з цим нерозумно було сперечатися. Що є джерелом знань сучасного тінейджера чи студента? Навіть не Facebook, а Instagram, бо в «дорослій» соцмережі прийнято сперечатися та обстоювати свою думку, а в «інсті» всі тебе (насправді твої фото) люблять і шлють позитивні смайлики. Звідси ілюзія, що навколишній світ — це строкатий Діснейленд, де, кажучи мовою інтернет-мемів, «війна? Ні, не чули». А якщо тобі виповнилося 18 і тобі «по приколу» проголосувати на президентських виборах, ти обираєш кандидата з позитивними роликами, який усміхається, підморгує і запитує: «У мене все Ок, а у вас?». Ну як же за таку «няшку» не проголосувати?!
Звісно, є й розумна молодь, я навіть знаю чимало тих, хто читає наш «олдскульний» журнал, але вони в меншості. Так само, як і ті дорослі, які не «угорають» від жартів «Кварталу-95», не качають на свої компи «Полицейского с Рублевки» та не ностальгують за «ВКонтакте» й «Одноклассниками». Нерозумно було б ображатися на «тупий народ», не окресливши тих, хто робить його таким. І тут докір українським ЗМІ. Це вони під проводом великорозумних російських медіа-менеджерів розпочали цю кампанію дебілізації глядачів (слухачів, читачів) примітивними розважальними шоу, які поглинули левову частку медіа-простору. Так, були «залишенці» — кілька медіа поза цим ганебним мейнстримом, а решта працювала під гаслом «пипл хавает». Мене ця хвиля теж, можна сказати, «контузила»: перед тим як прийти в Тиждень, я тричі протягом трьох років змінював місце роботи, бо виявлялося, коли запускали нібито новинний портал, за півроку виникала потреба більше писати про труси Ксєнії Собчак, адже «політика набридла», а «жовтуха» добре генерує трафік.
Читайте також: Хто робить виборчу кампанію
Два тижні тому на горі Карачун я разом з іншими колегами отримував нагороду від командувача ООС Сергія Наєва. З числа тих, хто здобув відзнаки, було багато представників топових телеканалів — гідних журналістів і операторів, які робили репортажі під обстрілами на гарячих ділянках фронту. «Але ж масовий глядач знає не їх, а різних блазнів, які роблять рейтинг цим телеканалам», — подумалося мені. І саме цей глядач війну бачить (якщо бачить) у коротких сюжетах під час випуску новин, а решту часу поглинає розважальний контент, немов попкорн, відрами. Саме так зароджується «втома від війни» та ілюзія, що припинити її можна завдяки магії або чарівній усмішці шоумена. І це вже ілюзія цілком зрілих людей, яких досита нагодували антикорупційними розслідуваннями й інформаційними десертами made in Russia про те, що «то Порошенко почав війну та вона йому вигідна». Це заковтнули навіть ті, хто вважає себе патріотом, постить червоно-чорні прапори на своїй аватарці й радіє черговому забитому туалету в Саранську, але найбільше у світі ненавидить українського президента.
Цього разу не вийде сказати: «Усе вирішено за нас». Переможе той, за кого проголосує більшість. І кожен відповідатиме за персональний вибір. Перед Богом, країною, своїми дітьми. Бачили очі, що купували, як кажуть у народі.