В умовах російсько-української війни геополітика й територіальне питання набувають для України особливого значення. Щоби протистояти агресії не лише у воєнній, а й у політичній площині, ми маємо чітко знати і свідомо протиставляти ворожій пропаганді об’єктивні історичні реалії. Зокрема, варто пригадати, як була визначена територія сучасної української держави. Ми не будемо заглиблюватися в сиву давнину, а почнемо короткий історичний екскурс із ХХ століття.
Формування території сучасної української держави почалося під час Перших визвольних змагань (1917–1921). І хоча загалом вони зазнали поразки, адже Україна не виборола незалежності, 4-річна боротьба українського народу за національне визволення явила також потужний позитив, наслідки котрого відчувалися протягом усього ХХ століття. Зокрема, у цей час відбувся суцільний прорив для української нації у вирішенні територіальних питань. Утворена в результаті визвольної боротьби Українська держава правовим шляхом спромоглася визначити свою територію та кордони.
Читайте також: Спадщина Королівства Руського
У тогочасній політології та юридичних науках панувала доволі широка одностайність поглядів на визначення державності. Найкращим вважалося формулювання «Монтевідейської угоди про права та обов’язки держав» (1933), яку уклали США та 15 держав Латинської Америки. Вона кодифікувала політичні і юридичні норми, ухвалені в першій третині ХХ століття, тобто в часи, коли відбувалося становлення української державності. Згідно із цим визначенням, для утворення та існування держави необхідні такі чинники: 1) встановлена територія; 2) стале населення; 3) влада, що самостійно править територією та населенням; 4) дипломатичне та міжнародно-правове визнання держави іншими державами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнародного права. Отже, першим необхідним фактором для існування держави є встановлена територія.
Конференція у Монтевідео, 1933
Для української нації територіальне питання стало актуальним із падінням у лютому 1917 року російського самодержавства й початком визвольних змагань. Національно-визвольний рух спершу висунув гасло національно-культурної автономії українського народу. Але доволі швидко життя показало, що прагнення суспільства до революційних змін йдуть значно далі. Виступаючи в середині березня 1917 року на Українському кооперативному з’їзді в Києві, Михайло Грушевський сформулював головну політичну мету українського руху як національно-територіальну автономію у складі Російської держави.
Саме таке завдання було поставлено перед керівною організацією українського руху – Українською Центральною Радою. Вимогу національно-територіальної автономії Центральна Рада мала наповнити реальним змістом, адже для автономії потрібні були певні територіальні рамки, які на той час офіційно не були визначені. Україна, як, наприклад, Грузія або Царство Польське, не була окремою провінцією багатонаціональної Російської імперії. Громадсько-політична думка Росії кінця ХІХ – початку ХХ століть сприймала Україну як певний етнічний регіон, не окреслений адміністративно-територіальними межами. Офіційна імперська історіографія розглядала минуле українського народу як невід’ємну складову загальноросійської історії. Відповідно, й українську культуру, інтерес до якої значно посилився наприкінці ХІХ століття завдяки діяльності перших українських культурницьких організацій, трактували як таку, що вийшла з єдиної «давньоруської культури» і складала єдине ціле з російською культурою.
Михайло Грушевський
На противагу їм український погляд на реконструкцію історії України запропонував у своїх історичних працях Михайло Грушевський. Багаторічні дослідження він підсумував в опублікованій 1904 року статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», у якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу. Це давало можливість українському рухові ставити питання про національно-державні прагнення українського народу, що й було зроблено з початком Української революції. Тепер настав час конкретизувати вимоги, визначивши територіальні межі українських земель.
Читайте також: Перші Капетінги і Україна-Русь
Питання про територію автономії вперше широко й публічно обговорювали на Всеукраїнському національному конгресі 6–8 квітня 1917 року в Києві. У першому представницькому форумі українського руху взяло участь близько тисячі делегатів від різних українських політичних, громадських, професійних, культурних організацій. Конгрес перетворив Українську Центральну Раду на загальноукраїнську організацію, переорієнтував її діяльність із культурно-просвітницької на державотворчу.
Будівля Купецького зібрання у Києві, в якій у квітні 1917 року проходив Всеукраїнський національний конгрес
На ньому прозвучало вісім науково-теоретичних рефератів і доповідей, що стосувалися різних аспектів автономії України. Доповідали провідні діячі національного руху, відомі вчені й фахівці Никифор Григоріїв, Дмитро Дорошенко, Федір Крижанівський, Федір Матушевський, Прокіп Понятенко, Валентин Садовський, Михайло Ткаченко, Олександр Шульгин, в обговоренні взяли участь близько 100 делегатів. За оцінкою Грушевського, усі виголошені доповіді виразно підтримували генеральний напрям українського руху – широку національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки.
У доповіді відомого громадсько-політичного діяча, журналіста Федора Матушевського йшлося про ареал розселення українців у Російській імперії. Як у європейських, так і в українських політичних колах на той час найбільш поширеним було визначення національної належності земель за етнографічним принципом. Саме такий принцип відстоював доповідач. Відповідно до нього, українськими могли вважатися землі, на яких більшість місцевого населення складали українці. Край, заселений українським народом, політично перебував у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Українські землі, що входили до складу Російської імперії, називалися Наддніпрянською Україною.
Федір Матушевський
Спираючись на етнографічний принцип, Матушевський стверджував, що в 1917 році українськими могли вважатися такі адміністративно-територіальні одиниці:
У повному складі губернії Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська (від 68% до 97% українців);
Чернігівська губернія (за винятком чотирьох північних повітів (Мглинського, Новозибківського, Стародубського, Суразького);
Таврійська губернія (без Криму);
Грубешівський, Томашівський та Влодавський повіти Холмської губернії;
Катеринодарський (51,8% українців), Єйський (73,9% українців) і Темрюцький (75,2% українців) відділи на Кубані;
Хотинський повіт (79% українців) Бессарабської губернії;
Брестський (64,4% українців) та Кобринський (79,6% українців) повіти Гродненської губернії;
Бирюченський (69,3% українців), Богучарський (82,2% українців), Валуйський (52,9% українців), Острогожський (93,5% українців) повіти Воронізької губернії;
Таганрозький округ (61,7% українців) Області війська Донського;
Грайворонський (57,3% українців), Новооскольський (50,8% українців), Путивльський (51,9% українців) повіти Курської губернії;
Медвеженський (58,4% українців) та Новогригоріївський (50,7% українців) повіти Ставропольської губернії.
Критерієм, за яким ці землі були зараховані до України, слугувала перевага українців у складі населення. На вищезазначених територіях вони становили більше 50% усіх мешканців. Окреслена в такий спосіб територія Наддніпрянської України (в етнографічних межах) займала площу 513 тис. кв. км, за переписом 1897 року на ній проживало понад 26 мільйонів осіб, у 1917 році – певно, вже близько 35 мільйонів. Вона стала стратегічною метою, основою для подальшого визначення територіальних меж української держави.
Окрім згаданих земель, місця компактного проживання українців існували й дуже віддалено від територій етнографічної України. Це Зелений Клин у південній частині Далекого Сходу, Жовтий Клин у середньому й Нижньому Поволжі, Сірий Клин на півдні Західного Сибіру й Північного Казахстану.
Валентин Садовський
Громадсько-політичний діяч, економіст і географ Валентин Садовський у виголошеній на конгресі доповіді розглядав територіальне майбутнє України. Він наводив географічні і статистичні дані, які мали стати основою для утворення національно-територіальної автономії. Спираючись на матеріали перепису населення 1897 року та інші документи, доповідач обґрунтував вимоги українського руху щодо меж автономної України. На заході вони доходили до Люблінської і Гродненської губерній, північним кордоном слугувала річка Прип’ять, південно-східним – Кубань, південним – Азовське й Чорне моря. У цих межах перебували дев’ять губерній: Полтавська (97% українців), Чернігівська (95%), Київська (75%), Подільська (75%), Волинська (74%), Катеринославська (74%), Херсонська (68%), Таврійська без Криму (біля 70%). На зазначених територіях українці складали 75% населення, росіяни – 11%, євреї – 7%, поляки й німці – по 2%. Серед сільського населення українці складали більшість повсюдно, проте в губернських містах переважали лише в Полтаві й Чернігові. Крім зазначених губерній, до української території були зараховані землі з окремих повітів Гродненської, Курської, Воронізької, Ставропольської та Бессарабської губерній, Області війська Донського та Кубанського краю.
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
Суто етнографічний спосіб виглядає надто спрощеним, оскільки завжди має поєднуватися з геополітикою. Це дуже швидко проявилося згодом щодо до Криму, який не був етнографічною українською територією, але геополітично однозначно належав до Таврійської губернії. Чому діячі Центральної Ради не брали до уваги геополітичні критерії, на мою думку, є цілком зрозумілим. На порядку денному в українському русі тоді стояло питання української автономії у складі демократичної федеративної Росії. Отже, оскільки про державну самостійність не йшлося, геополітичні проблеми мали залишатися прерогативою центральної влади.
Центральна Рада, яка конституювала себе як представницька організація всіх українців, намагалася розповсюдити сферу своєї діяльності на всі українські землі. Під час виборів нового складу Ради більше половини місць у ній було віддано саме територіальному представництву. До УЦР були обрані по чотири представники від семи губерній із повсюдною перевагою українського населення (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Херсонська, Катеринославська, Харківська); по три представники від губерній, де були повіти з неукраїнським населенням (Чернігівська, Таврійська, Холмська, Кубань); по два представники від губерній, де українці складали меншу частину населення (Бессарабська, Чорноморська, Воронізька, Область війська Донського); по одному представнику від губерній, де проживала невелика частина українців (Ставропольська, Курська, Гродненська, Мінська).
Мапа УНР 1918 року
Національний конгрес зробив перший вагомий крок до утворення державності. У своїх резолюціях він затвердив метою українського руху надання Україні національної автономії у складі федеративної Росії. А напрацювання з територіальних питань стали основою для формування її території та кордонів. Подальший перебіг революційних подій на теренах колишньої Російської імперії дуже швидко поставив на порядок денний питання повної державної незалежності України.