Ясно, що так фантазує чимало людей. Ба більше, нерідко чути заклики стати на чиєсь місце. У час пандемії можна надибати також на розмисли про те, що навіть вірус має свій план дій. І тоді все виглядає на те, ніби за ним справді доводиться визнавати повноцінну суб’єктність. Проте чи є за такими думками бодай якась серйозна теорія?
Філософ Томас Наґель міркує на цю тему в статті «На що схоже бути кажаном?» (1974). Запитання непросте, адже ми не сповна розпізнаємо, що означає бути собою, а тут нам пропонують унадитися всередину аж ніяк не людського організму. Можна скільки завгодно всього навигадувати, але нам, уважає Наґель, ніколи цього не збагнути, позаяк це зовсім не те, що уявити собі, приміром, функціонування робота. З одного боку, кажани, як і ми, мають щось на зразок досвіду. Але спробуй дізнатися, як він для них постає. З другого боку, спектр їхнього сприйняття суттєво відрізняється від нашого. Мається на увазі передовсім сенсорний апарат, побудований за принципом ехолокації. Себто орієнтація кажана в просторі та, власне, його розмітка й оцінювання, почасти для нас неосяжні.
Читайте також: У сув’язі поглядів
Як іронічно зазначає Наґель, навіть якщо хтось поначіпляє на себе перетинчастих крил і ширятиме у вечорових сутінках, хапаючи комах, такий косплей усе одно аж ніяк не нагадуватиме кажана. Зі зрозумілих причин годі вважати, ніби щось схоже вдалося утнути відомому персонажу поп-культури Бетмену. Тож одна річ, щó я сам собі намислю, й зовсім інша — єдність сприйняттів і фізичні кондиції кажана.
Звісно, немало схожого все ж визнати доведеться: відчуття, інстинкти, фізіологічні потреби. Утім, і за ними потрібно побачити індивідуальну особливість, якої автоматично не осягнути. Те саме і в нас, людей. Скажімо, щойно ми потрапляємо в умови карантину, то враз відчуваємо нестачу того, чим зазвичай нехтуємо. Ми ностальгуємо за тим, на що раніше не було часу. Ну і, звісно, нам починає бракувати повсякденних вільних звичок. Але цього, швидше за все, не зрозуміють наші домашні тварини. Хоча як знати? До того ж їхній триб життя також неодмінно порушено. Так само, як ніхто не добере, як воно бути людиною, позбавленою товариського й узагалі соціокультурного існування, так годі втямити, що, умовно кажучи, має собі на думці той кажан. Отож, зовсім недостатньо вдаватися до мімікрії й перебирати на себе зовнішні характеристики, бо вони ніколи не забезпечать нас відповідними ментальними станами. Ніскільки не йдеться про те, щоб приписати кажанові розум. Тоді можна сказати, що личинка має на меті стати гусінню, а та — метеликом. Ідеться передовсім про нас. Бо це ми замислюємося, як воно бути кажаном. А тому переносимо частинку себе в це створіння. Хоч як крути, а навряд чи досягнеш нехай і прийнятного опису досвіду, зацікавлення в якому виявляють ті, хто його мати не може.
Якщо Наґель бився над питаннями, чи здатні людські створіння зі своїм розумінням світу збагнути, як його сприймає кажан, то філософ-аналітик Джон Серл у статті «Розуми, мозки, програми» (1980) розважає над тим, чи надаються до мислення комп’ютери. Свого часу нелегке питання підкинув Алан Тьюрінґ: він припустив, що колись людина, спілкуючись із комп’ютером, узагалі не зможе відрізнити відповіді останнього від людських. Щось таке й хоче підважити Серл. Він наполягає: машинний інтелект цілковито спроможний виконувати визначені операції, тим паче формалізовані. Водночас про якесь розуміння говорити не випадає.
Мислення не вичерпується формалізмом. У цьому сенсі комп’ютер не відрізняється від інших машин: холодильників, прасок, термостатів, телефонів та іншого приладдя. Комп’ютери не мають змоги виявляти скеровані на об’єкти стани, що характеризуються певним стосунком до світу. Вони неспроможні на переконання, емоції, забобони, раціональні судження, вірування й багато іншого. Маніпуляцій з елементами на кшталт обчислювальних процесів іще зовсім недостатньо для мислення. Приміром, можна загнати в машинний інтелект словник, за допомогою якого той буде здатним шукати відповідники наших слів у іноземній мові. Але вивчення людиною чужої мови не обмежується таким механічним співставленням.
Читайте також: Любов Орфея
Тут задіяно цілі життєсвіти, із яких ми шукаємо, й не факт, що таки знаходимо, входи, виходи й переходи між ними. У будь-якому разі штучний інтелект наразі нагадує формального гомункулуса, тінь, у якої замість живого наповнення є тільки контури. Хай як це парадоксально, а Серл говорить, що машина вміє мислити. Бо людина, точніше її мозок, на його думку, також є специфічною машиною. От лише вона набагато складніша. І головне, що є біологічним феноменом. Її ментальні операції не зводяться до симуляції чи дублювання певної активності. Комп’ютер позбавлений розуміння бодай і природи чисел, якими він оперує як формальними символами, не виходячи на рівень вищого порядку.
Найпростіший висновок, який випливає з цих історій, зводиться до того, що вони про смислові породження. Може, це звучить пафосно, але людина — чи не єдина істота, наділена спроможністю видобувати смисли з досвіду, продиктованого її місцем у світі.